Слово “реформа” доволі енігматичне. Воно припускає, що щось не функціонує і це треба змінити. У нашій державі сьогодні багато говориться про реформу, але самі бачимо, що треба доброї волі тих, що хочуть реформувати, але і доброї волі тих, що приймуть цю реформу. Різні бувають реформи: політичні, економічні, аграрні, освітні. Сьогодні модно реформувати.
Найбільшою реформою в історії людства останніх двох тисячоліть вважають реформу, яку почав Мартин Лютер у ХVI ст. Дійшло до того, що західне християнство поділилося на католицький і протестантський світ. Коли Католицька Церква усвідомила, що так дальше бути не може, почала вона і свою так звану контрреформацію, і весь цей період XVI–XVII ст. вважають часом не реформи, але реформації – епохою реформ. Це була важка історична операція. У 1998 році Західна Европа святкувала 350-ліття Вестфальського миру, який настав після 30-літньої війни, коли в Західній Европі християни – католики і протестанти – вбивали один одного, щоб їхня сторона взяла верх. Скінчилося це компромісом прийняття засади, як це відбувається часто в політичному світі, –– cuius regio, eius religio – чия сторона, того і релігія – але рани поділу Західної Европи, а ми ще додамо і поділу між Сходом і Заходом не подолано і до сьогодні.
Кілька днів тому Папа Венедикт ХVI був у Німеччині, і в Ерфурті зустрівся з найвищими представниками Німецької Евангелистської Церкви. Все відбулося чемно, куртуазійно, може навіть і щиро, але відповідей на основні питання не знайдено – так глибоко закорінена вже прірва роз’єднання.
Тепер перейдімо до новіших часів, до історії України. Двадцять років тому Україна здобула свою незалежність. Незважаючи на всякі проблеми, ми живемо таки у вільній і бодай якоюсь мірою демократичній державі. Церква не переслідується. Існує релігійна свобода. Україна як европейська держава обрала европейський вимір. Політично ми переважно заявляємо, що хочемо в Европу, до Европейського Союзу, але рівночасно спостерігаємо, що один одного не знаємо, що не хочемо уступити, або як в нашому народі кажуть: якщо не буде так, як я скажу, то нехай все пропаде.
Як християнин, а передусім як священик, який у тій хвилині промовляє до християн, які, я вірю, хочуть бути вірними послідовниками Христа, я замість слова реформування повернувся б до Євангелія, до науки Христової, до Христового миру і до одності в Христі.
Як би ми не дивилися на історію Европи, одного ми заперечити не можемо, що годі собі уявити Европу без християнства – культури, мистецтва, літератури тощо. Сьогодні модно говорити про юдео-християнські традиції Европи і ми це приймаємо, бо християнство виросло чи радше доповнило староюдейську традицію і на цій традиції постала і европейська цивілізація, яка згодом поширилася по всій земській кулі. Сьогодні екуменісти погоджуються в одному, що всілякі розколи, схизми і поділи виникали переважно не з догматичних рацій, але з причин гріховности, жадоби влади, браку толерантности, гордости і бажання панувати одних над одними. Церква – це Христове тіло, що складається з людей, які поділили себе на різні віровизнання і так стали співвинними більшою чи меншою мірою до гріха роз’єднання. Якщо ми справжні християни та европейці, а я сказав би більше – якщо ми хочемо жити євангельським життям і бути вірними послідовниками Христа, ми маємо палко всі бажати і шукати шляхів до єдности.
Погляньмо коротко на історію Европейського Союзу, якого сьогодні уважають своєрідним клубом переможців і економічного процвітання. Як цей Союз зародився? Насамперед зі смутком треба сказати, що він зародився лише в Західній Европі, бо всюди, де панував сталінський режим у Радянському Союзі і так званих сателітних державах – народи цього блоку були позбавлені можливості, що більше, не могли навіть думати бути членами цього Союзу.
Европейський Союз постав після страшної травми і катаклізми людства – Другої світової війни, під час якої понад 50 млн. людей загинуло, тому що людство піддалося гріху і відкинуло свої християнські традиції. У безпосередньо повоєнному часі в Західній Европі знайшлися три великі державні мужі: француз Робер Шуман, німець Конрад Аденауер та італієць Альчіде Де Ґаспері – глибоко переконані християни, які твердо заявили, що Европа не сміє знову виповісти будь-кому війну.
На жаль, впродовж літ, після смерті цих великих християн і політиків в Европейському Союзі притуплювалося поняття розуміння своїх юдео-християнських корінь. Переважила економічна сторона, добробут і дійшло до того стану, що в останньому десятиліттю треба було боротися, щоб вибороти приміщення під каплицю для тих депутатів, які бажали піти на Літургію у неділю і в свята.
З 1989 до 1991 року тривав наступний переломовий період – упала Берлінська стіна – зникла залізна завіса. Східна Европа стала вільною, і тоді ми східноевропейці, а також і розумні західноевропейці зрозуміли, як вони мало знають про всю Европу від Атлантики до Уралу. Европа не є лише західним романсько-германським світом, вона охоплює слов’ян, не лише римську латинську традицію, але візантійську східну традицію. Ці дві традиції: римська і візантійська є у процесі інтеграції.
У цьому великому образі Україна знаходиться на перехресті Сходу і Заходу Европи. Тут завжди будуть перетинатися західний і східний світогляд, візантійська і римська традиція. Україна вийшла з тоталітарної системи і багато постраждала саме тому, що вона була травмована. Ми це відчули передусім тут на теренах Західної України. Скільки непорозумінь, конфліктів і боротьби за посілості, будинки церкви тощо. Нам треба інтегруватися в Европу. Ми маємо присвоїти собі християнські цінності. Як священик, я не скажу вам нічого нового, я лише пригадаю древні начала, якщо ми хочемо інтегруватися в Европу, якщо ми хочемо реформувати Европу, ми маємо оновитися в Христі, ми маємо старатися відновити старе гасло, яке проголосив ще папа Пій ХІ: В Христовому Царстві хай панує Христовий мир. Ми маємо відновити все у Христі – Omnia restaurare in Christo. А якщо говорити мовою Папи Івана ХХІІІ і Другого Ватиканського Собору, Церква не повинна боятися оновитися – aggiornamento.
Якщо ми хочемо справжньої европейської інтеграції України, якщо ми хочемо реформувати Европу, то ми маємо внести поважний внесок християнського східнодуховного виміру. Ми маємо обмінюватися дарами, передавати свій досвід і знання, навчатися в західних народів, шукати шляху до єдности, щоб Европа, той спільний европейський дім від Атлантики до Уралу був справжнім християнським, різноманітним, але одним континентом, скріпленим цінностями Христового Євангелія.