Релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України, — проф. Людмила Филипович

Багато хто може назвати 2016 рік феєричним, часто трагічним і таким, що б краще вже минув. Але завжди наприкінці року корисно підбивати підсумки, аби ще раз оглянути ті уроки, які він нам приніс. Саме з таким проханням – оцінити 2016 рік у релігійному житті України та трохи зазирнути у майбутнє – ми звернулись до професора Людмили ФИЛИПОВИЧ, завідувача відділу історії релігій та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ.

— Людмило Олександрівно, що знакове відбулось за цей рік та які висновки можна зробити?

— Можливо, я щось пропустила або зразу не пригадаю, але підсумки релігійного 2016 року обертаються навколо декількох подій: 1) зустріч Папи Римського і Патріарха Московського; 2) Всеправославний Собор; 3) підготовка до відзначення 500-ліття Реформації. Всі вони так чи інакше стосуються України. Перші дві події були особливо знаковими, оскільки я розглядаю їх з перспективи створення Єдиної Помісної Церкви. І хоча прямо Україна там не згадувалася, але вона незримо була присутня і в Гавані, і на Криті — в якості незручного, ба навіть, конфліктного питання. В першому випадку такою дратівливою точкою є українські греко-католики, через яких ну ніяк не налагоджується екуменічний діалог між Ватиканом і Росією, а в другому – невизнані православні Київського Патріархату та автокефали, які «псують» картину всеправославного порозуміння, зокрема між Константинополем і Москвою.

Я уважно слідкувала і за православно-католицькою зустріччю, і за Всеправославним собором. Вони є епохальними в і для історії християнства. Ті цілі, які перед собою ставили релігійні лідери, мені здається, досягнуті. Папи Римські мріяли зустрітися із Московським Патріархом — Франциску пощастило. Так само і Патріарх Варфоломій вже увійшов в історію завдяки скликанню собору. Незважаючи на важкий шлях його підготовки та відмову в останню хвилину чотирьох патріархів приїхати, Всеправославний Собор – не нарада, не зустріч, не консультації, а таки Собор – «церковна подія тисячоліття» — відбувся. Безумовно, ми ще не раз будемо повертатись до цих зустрічей і переосмислювати їх. Радикали можуть бути незадоволені результатами через нестачу або надлишок певних трендів чи питань. Не забуваймо, що для цього православного середовища, дуже консервативного, прийняття постанови «Місія Православної Церкви в сучасномусвіті» виглядає надто модерно, в дусі ІІ Ватиканського собору! Нарешті і православні по-православному осмислили та концептуалізували зміни за останні 1000 років.

Для України наслідки цього Собору ми ще побачимо, але й зараз експерти оцінюють його позитивно. Добрим було й те, що там не було нашого головного опонента – Патріарха Кирила, який використав би ситуацію на свою користь.

Повертаючись до внутрішніх православних проблем, бачимо, що при всій консервативності це середовище все ж піддається змінам. У 2016 році відбувались складні процеси в усіх Православних Церквах. Найбільш «замерзлою», з моєї точки зору, є ситуація в Українській Православній Церкві в єдності з Московським Патріархатом. Немає потужного руху ні вправо, бо самі обставини проти зближення з Москвою, ні вліво, бо не вистачає сили проукраїнському сегменту, який би рішуче розірвав з МП. Церква боїться чергового розколу, але при всьому згортанні своєї видимої присутності в суспільстві все-таки рухається за своєю зменшеною в рази траєкторією. Коли в цьому мізерному русі проглядається тяжіння в бік Москви, люди реагують. На око експертів, Церква закрилась, мінімально спілкується із вузьким сегментом суспільства, більше мовчить, ніж говорить чи пояснює, пішла у себе. Очевидно, що там ідуть глибші процеси, ніж нам може бути помітно. Церква знаходиться в процесі самовизначення. Ідентифікація, і не тільки віросповідна, а й соціальна, політична, культурна, — в цій Церкві проходить боляче, багато що підлягає переоцінці. Люди тільки вчаться висловлювати свою незгоду чи сумнів, і роблять це не в тій формі, в якій би нам хотілося.

— Тобто ми не чуємо голосу спротиву позиції керівництва Церкви?

— Поки що ні, хоча окремі люди висловлюють своє ставлення до політики керівництва Церкви, зокрема переходом до УПЦ Київського Патріархату. Але цей рух не набув масового характеру і навряд чи набуде. Ми маємо розуміти, хто є соціальною базою УПЦ – це люди дещо консервативні, вони ніколи не були орієнтовані на рішучі кроки. І те, що зараз близько 60 парафій перейшло – це певний вибух для середовища. Може, саме тому Церква так бурхливо реагує, бо не очікувала, що люди висловлять свій протест у такий спосіб.

Київський Патріархат чітко і виразно позиціонує себе як патріотична та народна Церква. В ситуації поглиблення соціальних суперечностей, які тільки наростають, він займає, з моєї точки зору, зрозумілу його вірним позицію. Можливо, не всюди виходить так, як хотілося б, бо ж Церква — це живий організм, що складається з живих людей, але підтримка Київському Патріархату з боку народу зростає. Чи не вперше довіра і прихильність до УПЦ КП перевершила довіру до УПЦ (МП). І це за умови, що кількість МП громад втричі перевищує КП.

УАПЦ здивувала скандалами навколо деяких єпископів. Це не красить Церкву і боляче б’є по її авторитету. Маючи майже безконтрольну владу над своїми чадами, деякі єпископи втрачають контроль над собою, забуваючи, що вони є слугами Божими, що їх поставлено для виконання високої місії, що вони не такі, як всі. А які? Дехто сплутав відповідальність із вседозволеністю.

Взагалі цей рік показав нам, що Церква – це не кришталевий палац у хмарах, а це реальний організм, якому притаманні риси нашого недосконалого суспільства – і наклепи, і злодійства, і хабарництво. Церкви підпалюють, грабують, один на одного доносять… Та ситуація, що виникла між митрополитом Олександром (Драбинко) та депутатом Вадимом Новинським, руйнує ту довіру, яку мають Церкви від українського суспільства. Відкриваються секретні сторінки взаємин між мирянами і кліром. Самі Церкви десакралізуються. І секуляризоване суспільство тут ні до чого.

— Питання в тому, куди може привести публічність. У православному середовищі за цей рік були різні випадки, як Хресна хода УПЦ, так і заклики передати Лавру Київському Патріархату…

— …і законопроект про особливий статус релігійних організацій, центр яких знаходиться у країнах, визнаними агресорами. Я не прихильниця радикальних рішень – «взять и отменить!». В питаннях віросповідання примус недоречний, навіть небезпечний. Це сфера, де різкі рухи можуть привезти до непередбачуваних наслідків. 25 років, успішно чи не дуже, але творився релігійний ландшафт нашої країни. Перекроїти його одним наказом не вийде. З Церквами, з єрархами, з вірними треба працювати. Це особливий вид соціальної, але роботи! І Церква, і держава, і суспільство мають навчитися слухати і чути один одного. Чи часто таке відбувається? Певні успіхи є. До управління державно-конфесійною сферою приходять люди, які системно бачать взаємини між суспільством і церквою. Багато таких людей не тільки в центрі, але й на місцях. За їх ініціативи творяться експертні ради, консультаційні ради з представників релігійних громад. Ось вам і громадянське суспільство.

Давайте разом обговорювати гострі проблеми. Чи обґрунтовані претензії держави до УПЦ (МП)? Без сумніву. У ситуації, коли ведеться війна, присутність священиків МП на боці агресора і сакралізація їхніх дій, які призводять до смертей українських громадян, ніяк не може бути виправдана. Чи переконують вас аргументи про наявність вірних з обох сторін? Мене в умовах війни – ні! От говорять про те, що Церква – це великий миротворець. Так, мир потрібно творити, але між ким і ким? Чи має право християнин йти на згоду зі злом, з дияволом? Чи допустимо шукати компроміс з гріхом? Так поясніть людям, по-богословськи або простою мовою, чому не можна домовлятись саме з лихим.

— Ми бачили неодноразові візити Апостольського нунція до Донецька та Луганська, що викликало різні реакції у суспільстві.

— Мене особисто аргументація Ватикану щодо доцільності цих поїздок не дуже переконує. Нунцій заявив, що основне завдання Церкви – це побудова мостів. Питання: з ким і чим? Будувати міст із ворогами України? В розпал військового протистояння? В ситуації, коли ворог навіть не думає каятися і переконаний, що робить все правильно, вбиваючи тисячі людей? Ми не можемо не радіти ініціативі «Папа для України» – для нас зараз це колосальні гроші. Питання в тому, кого вони підтримують і кому йдуть ці ресурси. Мета в принципі милосердна, типово церковна, аби надати усім елементарні засоби для існування. Я дам симетричну відповідь словами нунція, коли його спитали, чому Ватикан не дозволив УГКЦ прийняти до себе архиєпископа Ігоря Ісіченка: «Ми не бачили доцільності». От так само і я не бачу доцільності в допомозі сепаратистам.

Загалом римо-католики в Україні розвиваються стабільно. Цього року вони відзначили 25 років релігійної свободи в Україні, всюди підкреслюють благословенність нинішніх часів у порівнянні з радянськими. Вони притримуються загальнокатолицької стратегії, основну увагу направляють на благодійництво, майже не артикулюють політичні чи національні питання. Після заміни нунція-американця архиєпископа Галліксона з його свободолюбивою і демократичною позицією, новий нунцій-італієць архиєпископ Гуджеротті видається більш консервативним і жорстким. Він відстоює геополітичні інтереси Ватикану і мало орієнтований на проукраїнські вимоги сучасного релігійного життя. Але це характеризує не тільки римо-католиків. А УПЦ, а деякі протестанти? А президент і уряд – вповні виходять з інтересів України?

— А як виглядала динаміка подій за останній рік серед нехристиянських течій?

— Нехристиянські релігії, зокрема юдаїзм, іслам, буддизм, індуїзм та інші – вони ніколи не складали серйозної конкуренції християнам. І надалі вони будуть збагачувати релігійну палітру України, свідчити про наявну релігійну свободу в Україні, задовольняти потреби тих українців, які ідентифікують себе з цими релігіями. Завдання держави і суспільства – гарантувати цим людям свободу віросповідання, захищати в разі необхідності їхні права.

— Я б хотіла зупинитись на питанні діалогу між Церквою та суспільством, з владою. Як, на вашу думку, діалог мав би виглядати? Хто мав би стати ініціатором і що мало відбутись, щоб він почався?

— Я вважаю, що релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України. Незважаючи на кількість зареєстрованих громад, на чисельні релігійні самопрезентації, на швидкість відвідування владою храмів, релігія існує скоріше як картинка або вивіска. Мода! У свідомості людей ще не відбулось переосмислення ролі релігії в житті людини і суспільства. Все, що твориться в державі, свідчить про те, що для більшості людей Бога не існує – війна, протистояння, корупція... Хіба віруючі це б допустили? Тому ми можемо скільки завгодно пишатися кількістю віруючих – а їх у нас приблизно 80% населення країни, але результат нашої віри – це життя згідно з нашими переконаннями.

Що потрібно робити заради діалогу? Перш за все, має бути налаштованість на діалог, на бажання зрозуміти іншого. Наші Церкви орієнтовані переважно на себе, на свої внутрішні проблеми. Нагадати про очікування Різдва мені на сьогодні замало. Я хочу зрозумілу і сучасну актуалізацію дня народження Христа. Виходить, що Церква не встигає за потребами вірних? Не відповідає на запити? А як тоді бути з покликанням Церкви, про що писав ще митрополит Петро Могила: «ви маєте бути світильниками», освічувати не лише свій шлях, але й шлях для інших людей? Сучасність ставить перед Церквою виклики глобального масштабу. Чи готові Церкви дати відповідь?

У цьому плані радують греко-католики – у них навіть є відповідальні за стратегічний розвиток Церкви. Я бачу, як ця Церква рухається – за глобальним і детальним планом. Вони постійно розвиваються відповідно до нього, а тому є достатньо успішними. Тобто це та Церква, яка намітила собі перспективу аж до 2050 року. Деякі нинішні кроки принесуть врожай через 2-3 покоління, але вже зараз вони вселяють надію. Інтелектуали УГКЦ запропонували шикарну програму – «Відкрита церква», і вона дійсно відкрита для спілкування в он-лайн, для гарячих питань івідвертих відповідей. Відкритим є і предстоятель Блаженніший Святослав, який активно працює і тут, і за кордоном, творячи альтернативу«Русскому миру» – Український світ. Чи не завдяки йому і мудрій мігрантській політиці Церкви різко змінилось ставлення до українців за кордоном, коли з них зняли тавро зрадника, шукача легких хлібів.

— Протягом останніх місяців мені доводилось чути від різних служителів про своєрідну кризу релігійного середовища. Як на Вашу думку, чи присутня ця криза? Коли замість співпраці все спускається до конкуренції чи навіть відкритого протистояння між релігійними організаціями.

— Я не схильна думати, що є криза, оскільки аналітик не в праві на щось сподіватися або чогось очікувати від релігійного середовища. Це середовище розвивається за своїми законами, періодично подаючи нам знаки про зміни. Так, є чимало заяв, що робляться від Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, за якими можна спостерігати, куди рухається релігійне життя в Україні. Ці заяви є солідарною думкою релігійних лідерів і певним показником того руху. Добре, що така солідарна позиція існує, завдяки чому вдалося вирішити деякі спільні для всіх Церков проблеми, наприклад з оподаткування релігійних організацій, пільг на сплату комунальних послуг, релігійної освіти тощо.

Але врешті-решт кожна Церква буде відстоювати свій інтерес, тому що їй не цікаво, аби за її рахунок зростали інші. От візьміть волонтерство. Хіба всі Церкви скидають все в загальний котел, а потім ділять між військовими частинами? Природно виник розподіл, коли вони обрали окремі батальйони і напряму передають свою допомогу. Інколи надмірна централізація шкодить справі. А проблеми, або як ви кажете криза, супроводжують будь-які процеси. Може, тут треба говорити про вигоряння? Про надмірне використання ресурсу Церков?

Але мої враження ззовні інші. За останні дні я побувала на заходах протестантів щодо підготовки до святкування 500-річчя Реформації. Там була повна зала молодих чоловіків, які хочуть змін не тільки в церкві, а й в суспільстві. І я відчула, що вони здатні на ці зміни. Незважаючи на кількісно незначний відсоток протестантів в Україні, вони дуже потужно заявили про себе: «через духовну реформацію до відродження країни». От я б ризикнула і віддала керування країною у руки протестантів. Запорука успіху в тому, що вони як сповідують, так і живуть, по Біблії. Сказано, що красти гріх, от і не крадуть. Вони ініціативні, і не тільки в справах віри, але й в справах бізнесу, освіти, управління. Це ж з їхньої подачі прийнято багато нових законів – про неприбутковий статус релігійних організацій, дозволи вільного проведення релігійних заходів – усі були ініційовані протестантами. Завдяки складеній програмі R-500 (ви бачили цей 150-сторінковий «Каталог»?), яка спрямована на відзначення ювілею Реформації, українці дізнаються не тільки про протестантизм, але й про християнство взагалі. Намічено сотні заходів, акумульовано багато ресурсів.

— Для багатьох організацій цей рік також став ювілейним – як і для Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди. Як бачите динаміку зараз?

— Це дуже сумна тема. Ми стільки зробили за ці 25 років. Фактично збудували нову науку – релігієзнавство. А зараз бачимо, як вона руйнується. Буквально днями прочитала прекрасну статтю про закінчення ери коректності для академічного середовища. І те, що ми маємо в Криму і на Сході – це результат відсутності гуманітарної стратегії розвитку країни, і як наслідок – відсутність сформованого гуманітарного простору. Суспільство, скоріше влада, просто не розуміє ризиків скорочення гуманітарного знання, сфер його впливів. Звичайно, ми будемо стояти до кінця, бо за нами діти, їхнє майбутнє. Без гуманітарної науки ми не подолаємо нові кризи і виклики. Адже головна проблема в будь-якому суспільстві – це людина, чи здатна вона протистояти злу і утверджувати добро.

Старе покоління релігієзнавців поступово відходить, а нова генерація дуже невпевнена в своїй затребуваності. Це стосується не тільки релігієзнавців, а й філософів, культурологів, істориків. Ми маємо сформувати у суспільства запит на гуманітаристику, щоб влада зрозуміла, що Інститут філософії потрібний не тільки як презентант спеціальності «філософія», а як акумулятор і генератор нових ідей, здатний визначати напрямки розвитку суспільства і людини. Тому я готова працювати як волонтер, підтримувати молодь. Чи може сьогодні молодий вчений дозволити собі участь в науковій конференції? В Україні? Не кажучи вже про закордоння. Як йому оприлюднювати результати своїх досліджень, коли будь-яка публікація платна? Як сьогодні просто вижити на мінімальні зарплати?

— Якщо говорити про загальні підсумки, що можна було б назвати найбільш позитивним та негативним за минулий рік для релігійного середовища?

— Цей рік показав, що єдине, на що ми можемо сподіватись – наші люди, простий народ, зокрема, мої колеги, старші і молоді, які люблять науку, свою справу, працюють на Україну. Почавши з реформування, глибинного і сутнісного, самих себе, власних родин, ми можемо взятися і за реформування суспільства, влади, свого професійного середовища. І з цього може вирости нова держава Україна – вона вже виростає, успіх якої залежить від зусиль кожного. У нас немає часу жити у півсили, розраховуючи, що колись можна надолужити те, що не зробив сьогодні. Кожен день має бути для тебе як останній, маєш викладатись на всі 100, іноді навіть через «не можу» — якщо ми несемо відповідальність за те, що зробили і не зробили, за те, що обов’язково зробимо, за тих, з ким живемо поруч і разом.

Читайте також: Людмила Филипович. Підводимо підсумки: 25 років розвитку релігійної сфери в Україні

Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО