Впродовж історії незалежності України Росія завжди використовувала релігійний чинник для поширення різних ідеологій та схем, які мали на меті розділити українське суспільство та тримати принаймні частину його у сфері впливу Росії, а в останні роки стали ідеологічною базою для повномасштабної кровопролитної війни.
Джерело: Фейсбук
Мережа Московського патріархату в Україні від 1990-х і далі була «благодатним ґрунтом» для поширення російських великодержавних шовіністичних ідеологем про «триєдину Русь», «царя-батюшку», а згодом – про «русскій мір».
Ми добре пам’ятаємо, як проросійські кола в Україні із 2004 року проводили агітацію з використанням фейків та брудних наклепів, коли священників УПЦ залучали до поширення «молитви за раба Божого Віктора Януковича» та провокативних листівок із фейковою інформацією про неугодного Москві кандидата в Президенти України Віктора Ющенка, священникам пропонували за це невеликі кошти.
Залишаючись відносно маргінальними, але все одно помітними в середовищі УПЦ МП, багато років діяли такі проросійські організації як «Союз православних братств» Валентина Лукіяника, «Єдина Вітчизна» Валерія Каурова, «Вірне козацтво» Олексія Селіванова, що мало осередок у Іонинському монастирі в Києві. Селіванов був працівником двох Синодальних відділів УПЦ МП – у справах молоді та у справах пастирської опіки козацтва України і духовно-фізичного виховання молоді, одним з керівників «Всеукраїнської координаційної ради організацій російських співвітчизників», а у 2014 пішов воювати проти України на боці «ЛНР». У 2018 він заявляв, що в Україні дітей вчать ненависті до своїх братів, тоді як бойовики ЛНР вчать дітей любові.
У 2017 році журналістка Тетяна Деркач провела низку розслідувань про взаємодію окремих єпархій УПЦ МП із терористичними угрупованнями в Криму і на сході України, та російськими чи проросійськими силами з метою підривної діяльності на іншій території України. Потім було видано книгу «Московський Патріархат в Україні: анатомія зради», а серія з 15-ти розслідувань опублікована на сайті "Петро і Мазепа". Книга спирається на відкриті джерела і містить сотні посилань, фактично – документів про те, що являла собою УПЦ МП. Це цитати духовенства та членів проросійських організацій, фотографії, дані Мін'юсту, сліди активності агентів російського впливу, прилиплих до церкви, або таких, що стали її частиною.
Після приходу до влади Віктора Януковича МП створив у кількох регіонах в Україні неофіційні бойові загони, щоби у силовий спосіб зупинити українізацію церкви та переходи парафій до Київського патріархату.
Перед анексією Криму Росія провела в Україні релігійну спецоперацію під маскуванням привезення з Афону через Москву «дарів волхвів». Разом із церковною делегацією з Москви тоді через Київ та всю Україну до Криму проїхав Ігор Гіркін – «Стрєлков». Після початку російської інтервенції до Криму Гіркін організовував збір кримських депутатів для призначення незаконного референдуму. У квітні 2014 року зі своїм загоном перетнув кордон України в Донецькій області, керував захопленням Слов'янська, розпочавши таким чином бойові дії на Донбасі. Гаазький трибунал визнав Гіркіна винним у збитті Боїнга MH17. Він сам розповідав про підтримку його бойовиків з боку церкви:
«С самого начала нашей "Славянской эпопеи", как в Славянске, так и в Донецке, мы постоянно ощущали поддержку со стороны клириков Русской православной церкви, со стороны монашествующих. От Святогорской лавры в первую очередь. Они, невзирая на возможные репрессии, открыто ехали и благословляли ополчение… Мало кто знает, что Святогорская лавра закрыла ворота перед президентом Порошенко, который прилетел на следующий день после своего избрания и возжелал получить благословение от иереев лавры. Лавра просто не впустила его на свою территорию… Все священники, с которыми мне приходилось встречаться, поддерживали нашу борьбу. Причем делали это не с национальной, а с религиозной точки зрения…»
Снайпер Сергій Журиков, "паламар Києво-Печерської лаври", зіграв у цьому загоні роль, важливішу за Гіркіна. Ще одним бойовиком, який був завербований до диверсійного загону “Крим” з числа православних бойовиків у Києві, став Артем Разуваєв, позивний “Фріц”, який певний час працював у Києві начальником охорони Свято-Троїцького монастиря.
Важливим моментом інструменталізації релігії з боку агресора є забезпечення за її допомогою світоглядного ідеологічного підґрунтя для війни. Насправді, нинішня російсько-українська війна не має жодної раціональної мети, крім задоволення спотворених амбіцій адептів «русского міра».
Навесні цього року в Київській православній богословській академії було проведено круглий стіл «Богословські аспекти доктрини / ідеології «русского міра»
Учасники дискусії у підсумковій резолюції, зокрема, акцентували:
«Для обґрунтування претензій Російської Федерації на глобальне панування було сконструйоване квазі-релігійне вчення, яке позиціонує Росію як захисника православної духовності від «західних цінностей». У формуванні сучасного варіанту гібридної ідеології «русского міра» активну участь брала Російська Православна Церква вже наприкінці ХХ століття. Вона організувала у 1993 році та до сьогодні визначає порядок денний діяльності Всесвітнього російського народного собору, головою якого є Московський патріарх. З початку ХХІ століття, коли патріархом Московським обрали засновника Всесвітнього російського народного собору Кирила Гундяєва, РПЦ фактично очолила цей процес.»
На підставі ухваленого в березні 2024 року «наказі» ХХV Всесвітнього російського народного собору «русскій мір» можна визначити як світоглядний нацизм.
Від лютого 2022 в Московському патріархаті фактично створено нове «богослов’я війни», яке проголошує загарбницьке вторгнення «священною війною».
«Базовими ідеями («догматами») цієї нової релігії є вчення про тисячолітнє існування («від Володимира до Володимира»); ототожнення терміна «Русь» із «російською державністю» («Русь – це і є Росія»); месіанізм та культ «святої Русі» як «утримувача» («катехона»); культ Перемоги і міф про фашистів (не реальних чи історичних, а вигаданих для досягнення власних цілей) як втілення глобального зла; гностично-маніхейське бачення історії як радикальне бінарне протистояння добра і зла, де Росія є «оточеною фортецею»; … міф про Московію / Росію як захисницю пригноблених народів (православних, слов’ян тощо) проти гнобителів (католиків, неслов’ян, Заходу тощо).»
Практичні наслідки інструменталізації релігії яскраво проявилися, зокрема, у дезорієнтованості певної частини парафіян УПЦ МП в перші тижні повномасштабного вторгнення. Нещодавно вийшла книга священника Григорія Швець «Буча – це фейк?», яка є важливим свідченням очевидця, який прожив всю окупацію в Бучі. Автор, священник УПЦ, який служить у Покровському монастирі в Києві, переповідає свою та декілька інших особистих історії з Бучі, Мощуна, Ірпіня тощо, і чесно зізнається, що у частини його парафіян та знайомих до початку вторгнення були відверто проросійські настрої. Автор також розповідає, як на початку вторгнення його духовні чада запитували його по телефону, що відбувається, бо не могли повірити, що почалася війна. Як і пізніше, після звільнення Київщини, коли стало відомо про численні вбивства цивільних мешканців у Бучі, казали, що це не реальні фото, а західні фейки (наразі ідентифіковано 509 загиблих цивільних мешканців у Бучі, при чому більшість з них померли внаслідок кульових, а не осколкових поранень, що свідчить про прицільний вогонь).
Прослухавши аудіоверсію цієї важливої книги, я був дуже здивований, що жодного разу не почув про те, як наші люди з окупації передавали ЗСУ локації розташування ворожої техніки. Автор про це не знав, бо ніхто з його знайомих цього не робив? Для мене це дивно, бо я також прожив в окупації перші 17 днів великої війни, але вже тоді знав про те, що дехто, ризикуючи життям, передавав нашим захисникам інформацію, де в селі стоїть ворожий танк чи інша техніка. Мій сусід Андрій Возненко за це був закатований «визволителями», він зник за кілька днів до мого виходу, і його тіло зі слідами тортур знайшли в сусідньому селі після деокупації.
Яскраво пам’ятаю моменти свого спілкування з окупантами. Рядові солдати російської армії, віком трохи більше за 20, що увійшли до мого села поруч із Гостомельським аеропортом вранці 25 лютого 2022, аж ніяк не називали себе тоді «визволителями». Вони самі були радше дезорієнтовані. І саме представник російської церкви забезпечував їм обґрунтування, чому їм слід воювати з сусідами. За день до свого звільнення я зустрів на своїй вулиці військового священника з Росії, який назвався отцем Вадимом, і який на мої питання, навіщо вони прийшли війною до мирних людей, перелічив усі основні пункти пропагандистського наративу про фашистів в Україні, вісім років убивства дітей Донбасу, ворожий Захід, і додав: «Бог відкрив мені, що Росія права у цій війні».
Коли світ дізнався про злочини в Бучі (а подібних злочинів, на жаль, багато скрізь, куди зайшли російські окупаційні війська), дехто у соцмережах висловив припущення: якби у російській армії були капелани, вони, мабуть, не чинили би таких звірств. Принаймні, були б людянішими. Гірка правда полягає в тому, що священники у російському війську під Києвом тоді були. І вони зробили те, що зробили. Від мого села до Бучі 8 км. Саме російський священник, а не чеченці, що заходили до мене в хату перевіряти документи і помешкання, і не рядові солдати, знав мету та обґрунтовував сенс своєї присутності на чужій землі.
А від представників УПЦ МП довелось почути, що це ПЦУ винувата у вторгненні 24 лютого. Мовляв, якби Порошенко за підтримки Америки не створив ПЦУ, якби Україна не стала утискати УПЦ МП (чого вона насправді не робила тоді ні з якої перспективи), то й Путіну не довелося би вводити війська, щоби захистити «канонічну Церкву».
Насамкінець хочу зробити уточнення. Невеликий, але помітний відсоток відверто проросійськи налаштованих священників та вихованих ними вірян, а також виявлення серед них колаборантів, створює стійкий негативний образ УПЦ в українському суспільстві. Позаяк значна частина духовенства і парафіян УПЦ – це українці, які хочуть жити вільно на своїй, Богом даній землі. Але не наважуються (поки?) зробити крок, щоби рішуче розірвати всі зв’язки з церквою країни-агресора. Чому – це вже питання для іншої дискусії.
Виступ на Європейській консультації зі справедливого миру. Варшава, 10 грудня 2024 р.