Релігієзнавчий аналіз книжки Олексія Добоша «Розкол: патріотизм чи злочин?»
Загальні відомості про видання і його розповсюдження
Книжка протоієрея Олексія Добоша «Розкол: патріотизм чи злочин?» є широкорозповсюджуваним виданням Почаївської лаври. По-перше, існує видання «Розкол - патріотизм чи злочин?» ([Текст] / О. Добош. - Почаїв : Свято-Успенська Почаївська Лавра, [2004]. - 64 с.).
Також окремі фрагменти цієї книги використовуються у виданій масовими тиражами книжці «Українська православна церква Київський патріархат (філаретівський розкол) в Україні» (видання Почаїв : Свято-Успенська Почаївська Лавра, 2004 та ін. роки). В останньому варіанті матеріали О.Добоша поєднані із книгою Олександра Драбинко «Чому розкольницькі угрупування в Україні називаються неканонічними».
Загальний контекст
Серед численної літератури, полемічно спрямованої проти УПЦ КП, книга О.Добоша ще є доволі поміркованою. Значно радикальніші висловлювання на адресу УПЦ КП допускалися колегами О.Добоша по Київській духовній академії УПЦ МП (далі в тексті – УПЦ) – професорами А.Чернишовим (відкрито підтримував сепаратизм, ДНР, ЛНР, проклинав сучасну владу як фашистів), Т.Борозенцем (як апологетом русміра). Сам О.Добош на тлі відвертих україноненависників є поміркованим українофілом, завжди читає лекції та проповіді українською, на місці власного священицького служіння відстоює інтереси українського населення і сприяє толерантним відносинам із поляками, які ходять до римо-католицької церкви. Основне спрямування своєї діяльності бачить у критиці уніатства (займається історією УГКЦ), і тут часто допускає нетолерантні висловлювання про Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого та інших греко-католицьких діячів минулого століття. Але і тут його книги і статті є більш науковими і неупередженими, ніж книга про уніатство митрополита УПЦ Августина Маркевича (колишнього Львівського, нині Білоцерківського).
Загальна оцінка книги О. Добоша «Розкол - патріотизм чи злочин?»
Книга О. Добоша «Розкол - патріотизм чи злочин?» загалом має ознаки пропаганди релігійної ворожнечі. Відповідний пропагандистський ефект досягається перш за все за рахунок однобічного маніпулятивного подання відомостей про УПЦ КП та патріарха Філарета, цілий ряд фактів та висловлювань умисно замовчуються – наприклад, рішення собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року про необхідність автокефалії, приписування вірним УПЦ КП та патріарху Філарету злочинних намірів та мотивів, які не є і не можуть бути доведеними. По-друге, в брошурі неодноразово принижується гідність українців, української мови, подаються неправдиві відомості про те, що в УПЦ не служать літургію українською (хоча такі служіння мають місце, наприклад понад 25 % парафій Волинської єпархії УПЦ ведуть богослужіння українською або змішаними мовами), ображається честь і гідність вірних УПЦ КП, а також вірних УГКЦ.
Необхідно підкреслити, що ставлення до вірних УПЦ КП, яке культивується в книзі О. Добоша «Розкол - патріотизм чи злочин?», оцінка подій, що призвели до виникнення УАПЦ, УПЦ КП, оцінка УГКЦ, оцінка України, українського політичного керівництва, української мови різко відрізняється у негативний бік порівняно з рішеннями Соборів та Синодів УПЦ, доповідями та інтерв’ю покійного предстоятеля УПЦ митрополита Володимира (Сабодана).
Розповсюдження такого роду літератури в часи сучасної кризи та агресії не може мати місце не лише з точку зору світського законодавства, але і букви рішень церковного керівництва УПЦ. Якщо ж така література продовжує розповсюджуватись і єпархіальні архієреї за це не покарані, то це означає, що УПЦ лише на словах підтримує Україну, а в дійсності має антиукраїнську позицію і сприяє розпалюванню релігійної ворожнечі. За цих умов держава має право ставити питання про відповідальність церкви, керівний центр якої знаходиться на території держави-агресора, про заборону друкувати і розповсюджувати літературу, в якій розпалюється (свідомо чи несвідомо) релігійна ворожнеча.
Конкретні маніпулятивні технології, застосовані у книзі О. Добоша «Розкол - патріотизм чи злочин?»
На початку книги (стор. 3-19) присутнє намагання довести, що УПЦ КП є правонаступницею УАПЦ 1921 та 1942 років, причому обидва останні утворення були «самосвятними» і «неканонічними». У дійсності, УПЦ КП має власне походження від трьох архієреїв УПЦ – митрополита Філарета, Якова Панчука і Андрія Горака. Усі архієреї УПЦ КП рукоположені саме ними, а хто не мав такого рукоположення (архієреї з УАПЦ, об’єднання з якою відбулося 1992 року), таке рукоположення отримали – причому за повним чином. Ці факти прекрасно відомі автору брошури, але він їх замовчує. Так само, як відомо, що самосвятною була лише ієрархія УАПЦ 1921 року, а свячення 1942 року були законні. Аргументи, які наводяться у брошурі – ніби прийнявши до спілкування самосвятних ієрархів чи священиків, самі ієрархи УАПЦ 1942 року стали такими – це свідоме введення читачів в оману, оскільки канони припускають такі дії (прийняття розкольників чи осіб із сумнівними свяченнями – за Василієм Великим, відповідну благодать такі особи набувають завдяки загальному входженню в церкву, а не завдяки окремим спеціальним діям).
У книзі (наприклад, стор. 25) зустрічається другий маніпулятивний аргумент. Читачам нав’язується думка, що УПЦ КП створена не заради збереження і захисту українського православ’я, а заради приєднання до УГКЦ. Цілком дозволені дії – як то почергове звершення молебнів (в якому бере участь і УПЦ – наприклад, у Львові на освяченні води в день Хрещення Господнього, чи при державних торжествах як інавгурація Президента тощо) у книзі трактуються як зрада православ’я і поєднання УПЦ КП із УГКЦ. Такі твердження є грубими свідомими маніпуляціями та спрямовані на розпалювання ворожнечі щодо УПЦ КП. На жаль, начитавшись таких книжок, деякі вірні УПЦ, потім керівництво УПЦ теж звинувачують опонентів у відступництві, а спасіння бачать лише в єдності із Росією, мало не в рядах сепаратистів та терористів. Таким чином, наклепи проти УПЦ КП розпалюють релігійну ворожнечу і в самій УПЦ, налаштовуючи церковні «низи» проти свого керівництва.
Третя велика маніпуляція у тексті має місце при описі подій, які призвели до виникнення УПЦ КП. Автор книги безпідставно говорить про те, що вже 1991 року тодішній митрополит Київський Філарет як предстоятель УПЦ мав таємні перемовини із ієрархами УАПЦ і бажав стати патріархом Київським над єдиною православною церквою в Україні. Такі відомості розповідаються як факт, хоча в дійсності тодішній митрополит Філарет почав перемовини з УАПЦ лише влітку 1992-го. Щодо намірів «стати патріархом» немає жодних свідчень, і відповідне видавання домислів за факти є маніпулятивним.
Четверта і дуже важлива маніпуляція має місце в наступній фразі на 19 сторінці: «Філарет, зібравши наприкінці 1991 р. єпископів УПЦ, змусив їх підписати прохання Московському Патріарху і Синоду про надання УПЦ повної незалежності». В дійсності у Києві відбувалося не зібрання єпископів УПЦ, а собор УПЦ (1-3 листопада 1991 року), на якому були усі єпископи, представники священства і мирян, канонічно обрані від єпархій. На соборі усі його учасники одностайно підтримали прохання до керівництва РПЦ про дарування УПЦ автокефалії. Перед собором УПЦ 1-3 листопада у жовтні 1991 року відбувалися збори всього духовенства і активних мирян по єпархіях, які обговорювали майбутнє прохання про автокефалію. Голоси проти автокефалії чи про її несвоєчасність становили не більше 1% від священиків та мирян. Єпископат УПЦ не ставив під сумнів законність рішення щодо прохання собору 1-3 листопада 1991 року про автокефалію, і це прохання формально залишається в силі, бо 2009 року УПЦ ухвалила рішення про несвоєчасність розгляду цього питання. Але від рішень архієрейського собору 27 травня 1992 року, яким в УПЦ було знято митрополита Філарета, і до останніх документів УПЦ та заяв її керівництва підкреслювалося, що автокефалія є бажаним у майбутньому устроєм для українського православ’я, особливо якщо «розкол буде подолано».
Таким чином, у аналізованій книзі подаються повністю неправдиві відомості про собор 1-3 листопада 1991 року. Це не випадково, адже патріарх УПЦ КП Філарет усі свої дії виправдовує вірністю рішенням собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року. І якщо керівництво УПЦ намагається полемізувати щодо несвоєчасності втілення цих рішень, автор книги повністю замовчує правду. Натомість він говорить про те, що тодішній митрополит Філарет змусив єпископат УПЦ написати прохання про автокефалію. Факту примушування не було, так само як і не було значних розходжень у думках серед священства і мирян, що засвідчили єпархіальні збори, проведені по всій УПЦ в жовтні 1991 року. Щоб підірвати підтримку ідей автокефалії, дискредитувати саму концепцію автокефалії українського православ’я і особисто тодішнього митрополита Філарета, знадобилась величезна агітаційна кампанія, яку на замовлення Москви проводив в кінці 1991 – на початку 1992 років єпископ на спокої Йонафан (Єлецьких), який наіть видав мемуари про цю брудну кампанію.
Хотілося б відмітити, що можна описувати події 1991-1992 років з точки зору засудження дій тодішнього митрополита Філарета і виправдання дій його опонентів, уникаючи брехні і свідомих маніпуляцій. Прикладом такого опису подій може бути доповідь митрополита Володимира «УПЦ на межі тисячоліть» на однойменній конференції, присвяченій 20-річчю Харківського собору (відбувалася 28 травня 2012 року в Українському домі, Київ). Натомість у книзі О. Добоша «Розкол - патріотизм чи злочин?» при описі подій 1991 року зустрічаємо: 1) постійне замовчування фактів чи документів; 2) опис як фактів намірів головних діячів, причому тодішній патріарх Філарет та інші ініціатори утворення УПЦ КП змальовані як втілення зла, люди неправославні і нецерковні.
По всій книзі церковні діячі УПЦ КП та їх симпатики в українському політикумі описуються публіцистично-брутально, з приниженням їх гідності. У читача має скластися враження, що для того, щоб стати на бік УПЦ КП, треба бути позбавленим розуму і здорових почуттів, християнської совісті та громадянської свідомості. Наприклад, слова «Діяльність українських розкольників - це крайня ступінь особистої гріховності їх лідерів помножена на лженаціональний мессіонізм релігійно безграмотних та духовно бідних мас» (стор. 30) принижують гідність не лише керівників УПЦ КП, а й українського народу. В УПЦ КП «готові навіть престоли розфарбувати у жовто-синій колір, щоб мати “свою” церкву» (с.26) є відвертою маніпуляцією. І такого роду висловлювання – постійні. Використовується лайлива лексика радянських часів: «у противагу журналістським побрехенькам та вузьколобому нацменству розкольників нам, православним християнам, необхідно мати чітке усвідомлення суті проблеми із позицій самого Православія» (с.26). «Діяльність українських розкольників – це зловонна суміш гордості та прелесті, прикрита ідеологічною ширмочкою боротьби за незалежність» (с. 29-30). Вірні УГКЦ та УПЦ КП, а також «розкольники» і «уніати» минулих поколінь, «бандерівці» і «націоналісти» зображаються як втілення зла і сил темряви («озвірілі натовпи уніатів», «безликі націоналісти», тощо).
У книзі О. Добоша внутрішнє життя УПЦ КП та УАПЦ описується як суцільне зло і хаос, позбавлене будь-якого позитиву. Таке бачення є маніпулятивним і відверто неправдивим. На стор. 26 допускаються вирази з образою національної гідності українців, патріотичних почуттів і релігійних почуттів вірних УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ.
На стор. 27 автор говорить про те, що автокефалія надається лише матір’ю-Церквою. Під нею для Києва автор мислить Москву як спадкоємницю єдиної Руської митрополії. При цьому замовчується те, що автокефалію може надати Всеправославний собор (як це було у випадку із Кіпрською церквою). Замовчується, що автокефалію може надавати і Константинопольська патріархія як взагалі — у перервах між Вселенськими соборами як вища апеляційна влада у церкві, так і тому, що Київ може вважатися канонічною територією Константинопольського патріархату: умови 1686 року, на яких Київська митрополія була приєднана до РПЦ, не виконувалися, 1924 року Константинопольська патріархія заявила про незаконність акту передачі Київської митрополії до РПЦ (у томосі про автокефалію Польської церкви). Також замовчується той факт, що усі православні церкви автокефалію виборювали, у тому числі – через розкол, а не здобували її за ідеальних канонічних умов, описаних на стор. 27. Таким чином, маніпуляції свідомістю читачів відбуваються за рахунок свідомого замовчування норм канонів, існуючих різних тлумачень цих норм, історичних фактів про непростий історичний досвід здобуття автокефалії.
Особливе здивування у книжці «Розкол - патріотизм чи злочин?» викликає розділ «Чому потрібна нам церковнослов’янська мова?» (с.37-49). В УПЦ служіння українською мовою може відбуватися у будь-якій парафії за рішенням двох третин громади. Служіння українською не є чимось новим, у Києві відповідні літургії та інші богослужіння відбувалися після Другої світової війни протягом десятиліть у стилобаті Хрестовоздвиженського храму на Подолі. Усі розповіді про те, що Біблію чи богослужбові тексти не можна адекватно перекласти на сучасну літературну мову, є антинауковими, брехливими. Існує великий корпус відповідних перекладів, найбільш вдалі використовуються в УПЦ без жодних проблем. При цьому існує як практика більшого використання слов’янізмів для передачі особливостей давнього грецького оригіналу, так і практика намагання обійтися ресурсами чистої літературної мови. У сучасних перекладах УПЦ, УПЦ КП і УГКЦ повністю відсутні будь-які суттєві недоліки, в основному завдяки великому досвіду використання слов’янізмів, пропагування яких було справою рук проф. Андрія Содомори та його школи. Українські церковники не бачать у слов’янізмах «русизмів», а тому і не бояться їх. Використання ж на сторінках 37-49 книги О. Добоша «Розкол - патріотизм чи злочин?» всякого роду аргументів далеке від сьогоднішнього стану справ із теорією і практикою перекладів Біблії чи богослужбових текстів, ображає релігійні почуття українців, є образою їх національної гідності та їх релігійної культури, є свідомим чи несвідомим розпалюванням релігійної ворожнечі, культивуванням різко негативного ставлення вірних УПЦ до всього українського.
Також О.Добош не може не знати, що церковнослов’янська, яка використовується в УПЦ – русифікована. Українізована вимова, яка використовується УПЦ на Волині, чомусь стає предметом насмішок для О.Добоша, хоча ця вимова, за свідченням учених, є давнішою за російську й існувала вже у часи Київської Русі: причому берестяні грамоти свідчать, що така вимова була розповсюджена на території не лише сучасної України, а і Новгородщини та Псковщини. Намагання нав’язати читачеві думку, що українізована вимова церковнослов’янської є справою рук вірних УГКЦ і УПЦ КП – не відповідають дійсності, породжують ґрунт для релігійної ворожнечі. Також О.Добош не може не знати, що православ’я засуджує ще з візантійських часів сакралізацію будь-яких мов і вчить, що будь-яка мова, навіть бідна лексикою мова малих народів Півночі, є такою, на яку потрібно перекладати Біблію і богослужбові тексти.
З точки зору класичної візантійської православної догматики, вчення О.Добоша про особливу святу церковнослов’янську мову і протиставлення її українській – це єресь, засуджена Православною церквою під час процесу щодо місії святих Кирила і Мефодія.
На стор. 50-63 системно О. Добошем критикується вислів «незалежній державі – незалежну церкву», хоча ці слова Л.Кравчука є лише переказом змісту кількох канонів Православної церкви, згідно із якими «церковні кордони мають повторювати державні», у самостійній державі чи автономній області має бути помісна церква зі своїм церковним предстоятелем та собором єпископів. Принаймні усі країни з давньою православною традицією – країни, які мають православні церкви із чисельним єпископатом, священством і вірними, і можуть існувати самостійно – мають право на існування автокефальних православних церков. Більше того, існування таких церков є нормою, а відхилення від такої норми – не пояснюваною з точки зору канонів аномалією.
О.Добош, однак, намагається довести, що може існувати єдність РПЦ при самостійності української держави, тому що церква в Росії та Україні від держави відділена, і не має тієї тісної співпраці, яка була за царату. Такого роду судження є спекулятивними теоретизуваннями, що спростовуються суспільною практикою. В Російські федерації РПЦ має тісні відносини з державою у цілому, з міністерством зовнішніх справ, з силовими відомствами. Ці відносини задокументовані у сотнях і тисячах документів. РПЦ ці відносини не приховує, а навпаки – ними вихваляється. За часів покійного патріарха Алексія РПЦ намагалася довести, що в Україні вона може бути «над державою» і «над політикою», «над національними особливостями» і «над суспільством», будучи при цьому в Росії втягнутою в особливі відносини з державою і будучи в Росії національною церквою. На сьогодні, якщо УПЦ хоче бути «над політикою», як це описано у О.Добоша на стор. 50-63 його книги, УПЦ повинна не мати канонічного зв’язку із РПЦ. Оскільки такий зв'язок зберігається, то відповідні заяви про те, що церква «поза політикою», «над державою», є брехливими – оскільки РПЦ в РФ притримується офіційно і неофіційно дещо іншої позиції. Весь нейтралітет УПЦ відносно України, описаний на стор. 50-63 як ідеал, є, як мінімум, нейтралітетом, сприятливим для Росії. Як максимум – це проповідь державної зради як нібито норми життя для віруючих УПЦ.
На стор. 50-63 звичайні для православних церков Росії, Греції, Болгарії, Румунії партнерські відносини церкви і держави, церкви і суспільства, а також патріотизм церков, практично скрізь яскраво виражений у православних грецьких і слов’янських церквах, називається «безоднею лже-українського месіанізму» (с. 63). Таким чином, те, що є нормою життя православних народів, для українського народу характеризується О.Добошем як ідеологічне безумство, політизація життя церкви розкольниками і т.д.
Суспільна практика спростувала одну із важливих тез книги О.Добоша: нібито УПЦ КП користується лише підтримкою державної влади. Коли такої підтримки не було, УПЦ КП, оперта на підтримку своїх вірних і громадянського суспільства, витримала усі намагання її ліквідувати (наприклад, в 2010 році). Тому заяви про штучний характер УПЦ КП, про її існування винятково завдяки політичній підтримці – є свідомим неправдивим очорненням релігійного конкурента, що має посилювати релігійну ворожнечу. Читачу нав’язується думка, що вірних УПЦ в Україні – 30 млн, «розкольників» до 3 млн, уніатів до 4 млн, і меншість має поступитися перед більшістю. Такі заяви суперечать як сучасній статистиці, так і словам із книжки О.Добоша про «релігійно неграмотну більшість народу» (стор. 26).
Висновки
В книзі О.Добоша присутні маніпуляції з фактами, необ’єктивні оцінки, замовчування важливих фактів, маніпуляції з критеріями оцінок фактів та дій. Свідомо чи несвідомо, але книга «Розкол: патріотизм чи злочин?» продовжує релігійну ворожнечу, принижує національну і релігійну гідність українців, формує у читачів з числа православних віруючих негативне ставлення не лише до УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, але і до України, українського національного відродження, української мови. Також книга містить неправдиві відомості про державно-церковні відносини в Росії, свідомо замовчує про важливі норми канонів, факти історії православ’я взагалі та українського православ’я зокрема.
Книга О.Добоша «Розкол: патріотизм чи злочин?» не містить пропаганди сепаратизму, не містить закликів до протиправних дій, насильницької зміни конституційного ладу. Такого роду заклики, натомість, містилися в інших матеріалах – наприклад, у газеті «Родительский комитет» (видавалась священниками Харківської єпархії УПЦ, гол. ред. свящ. Александр Каневский), що до недавнього часу масово і систематично завозилася проросійськими православними активістами у велику кількість храмів УПЦ, журналі «Спасите наши души» (Дніпропетровська єпархія) та інших виданнях. Аналіз цілого пласту відповідної літератури – книжок, журналів, газет, мав би бути здійсненим державою хоча б тому, що видання і розповсюдження по всій Україні газети «Родительский комітет» мало усі ознаки спецоперації, притаманної РФ, спрямованої на дискредитацію України, її євроінтерграційного курсу, розпалювання сепаратизму, релігійної ворожнечі тощо. Так само, цілий ряд видань колег О.Добоша по Київській духовній академії були спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі, в якій би з одного боку були прихильники «русского мира», а з іншого боку – «розкольники», «уніати», «сектанти». І якщо такі люди як О.Добош ще можуть відмовитися від своїх помилок минулого і бути цілком лояльними щодо України та українського православ’я, то інші пропагандисти релігійної ворожнечі не відмовляться від своїх антиукраїнських поглядів. Відповідно, необхідно реагувати на конкретні порушення українського законодавства і в цілому проводити системну роботу з тими священиками УПЦ, які піддаються на культурне перевиховання.
Щодо конкретної книги, то з огляду на вище зазначене її подальший друк я вважаю за необхідне просто заборонити (а у разі небажання Почаївської лаври виконати ці рекомендації доцільно взагалі припинити їх друкарську діяльність); заборонити її розповсюдження у храмах; негайно здійснити систематичний моніторинг аналогічних видань по всій Україні, і застосувати адекватні заходи як профілактичного, так і примусового характеру.
Розпалювання релігійної ворожнечі в часи сучасної кризи є абсолютно неприпустимим як саме по собі, так і тому, що легко стає підґрунтям для більш радикальних антиукраїнських ідей та дій, які підпадають під різні статті карного кодексу.
Особливо слід звернути увагу на таке: 1. Часто неефективною є контрпропаганда УПЦ КП чи патріотично налаштованих публіцистів, коли вона також є професійно неграмотною і розпалює релігійну ворожнечу у відповідь – а цього якраз і бажала б верхівка РФ. 2. Як правило, неефективними є дії, коли священнослужителі, що відкрито закликали до зриву військової мобілізації, виступали проти України, її конституційного ладу, не несуть відповідальності, а натомість ті, хто не вчинили тяжких злочинів, зазнають переслідувань чи їх ім’я дискредитується у ЗМІ, і в результаті Україна втрачає в рядах УПЦ тих, хто міг би бути її свідомим симпатиком при мінімальній оперативній роботі. Особливо трагічна ситуація склалася в УПЦ після виборів предстоятелем митрополита Онуфрія, який свідомо здійснив вибір на дистанціювання цієї церковної юрисдикції від України та найтісніше зближення з РПЦ і РФ. Якщо при митрополиті Володимирі існував певний спротив УПЦ щодо антиукраїнських ініціатив РПЦ, то на сьогодні УПЦ свідомо і несвідомо стала полем антиукраїнської пропаганди. В цих умовах книга О.Добоша набуває нового, неприйнятного для сучасного українського суспільства звучання. Такі книги не поєднують України, не є частиною полеміки щодо майбутнього України, але є засобом розпалювання релігійної ворожнечі та маніпулювання свідомістю українців.
Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом доволі тривалий час запевняла, що "зшиває" всю країну, обʼєднує її, що її вірні є в усіх регіонах і вона має потенціал такого миротворця, абсолютно нейтральний, яким не володіють інші церкви. Але тривають вже два роки величезного суспільного розділення. Якщо під час Майдану ми бачили якісь миротворчі зусилля, коли владу, опозицію, народ і правоохоронні органи УПЦ намагалася посадити за круглий стіл, знайти точки дотику, то з початком російсько-українського конфлікту (прихованого чи відвертого) ми не бачимо, щоб церква активно розповідала про себе, щоб минулий позитивний наратив підтримувався, не бачимо жодних конкретних пропозицій для країни. І це величезна криза, адже хто б міг бути адвокатом України перед Росією? Саме та церква, яка має канонічну єдність з Москвою. На жаль, ми бачимо абсолютну безвідповідальність, яка веде до кризи ідентичності. Ми укорінюємося в Україні — чи ми є чужою силою, свого роду глобальною "Партією регіонів"? Чи ми все-таки українці й працюємо для народу України? Відповіді на ці питання мають знайти усі вірні УПЦ, в тому числі – о.Олексій Добош.
