Теми релігійної безпеки, залучення релігійного чинника до розпалювання ворожнечі, державна та національна безпеки залишаються топовими. Варто шукати відповідей, як цю саму безпеку можна посилити та стабілізувати. Саме з такою метою були зібрані гості круглого столу «Релігійна безпека в Україні та Європі: основні проблеми сьогодення та можливі загрози найближчого майбутнього»
Теми релігійної безпеки, залучення релігійного чинника до розпалювання ворожнечі, державна та національна безпеки залишаються топовими. Окрім такого розуміння варто також шукати відповідей, як цю саму безпеку можна посилити та стабілізувати. Саме з такою метою були зібрані гості круглого столу «Релігійна безпека в Україні та Європі: основні проблеми сьогодення та можливі загрози найближчого майбутнього», що відбувся в Інституті філософії ім. Сковороди у Києві в п’ятницю, 20 січня.
Подібне обговорення має стати лише початком циклу семінарів з даної тематики, анонсувала професор Людмила Филипович. Вона запропонувала спершу звернути увагу на методологію, з якою треба підходити до проблем релігійної безпеки, та, зокрема, поставити собі питання, чи присутня ця безпека в сьогоднішній Європі.
Зокрема очищення релігійної сфери від конфліктів, які можуть загрожувати національній безпеці – одне з амбітних завдань для релігієзнавців, певен Олександр Білокобильский, директор Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптацій. «Результат наших обговорень мусить зробити ситуацію [у сфері релігійної безпеки] кращою, ніж вона була до початку дискусії, — підкреслив він. – А також ми маємо спрямувати зусилля на захист релігійної сфери від деструктивних внутрішніх та зовнішніх впливів».
У полі визначених проблем науковець бачить політизацію релігії, розвиток агресивних релігійних рухів, появу релігійно вмотивованих ідеологій та кризу гуманітарної освіти.
Натомість професор Олександр Саган вказує на те, що варто розрізняти, з якою саме проблематикою потрібно працювати науковцям, адже вплив релігійного чинника на національну безпеку України має одразу кілька вимірів – особистий (зачіпає особу та її права), організаційний (релігійні інституції) та державний.
«Є деякі релігійні напрямки, що становлять загрозу національній безпеці та територіальній цілісності, — додав він. – Тому ми маємо вимагати серйознішого сприйняття статей дійсного законодавства Про основи національної безпеки, де окремо йдеться про релігійний чинник (ред. 2003 року). Нові законопроекти про особливий статус релігійних організацій, що мають центр за кордоном – це фактично констатація, що чинне законодавство не працює».
Власним досвідом аналізу релігійного чиннику у сфері національної безпеки поділився експерт Національного інституту стратегічних досліджень Сергій Здіорук. За його словами, за 25 років роботи інституту у нього назбиралось чимало доказів того, що Українська Православна Церква (Московського Патріархату) налаштована на співпрацю з політичними колами Росії. Так само для розвитку певних сценаріїв працює і Російська Православна Церква. Усе це дається взнаки у вигляді залежності УПЦ (МП) від РПЦ, підтримки (часом і прямої) військової агресії Росії на сході України, генерування суспільної напруги, співучасті в ідеологічних концептах РФ тощо. Виходом з даної ситуації аналітик бачить інформування та нагадування людям, що «триває війна не на життя, а на смерть».
При цьому завідувач кафедри релігієзнавства КНУ ім. Т. Шевченка Євген Харьковщенко просить звернути увагу на проблеми у підготовці молодих фахівців з питань релігії, адже щороку кафедри випускають зо два-три десятки молодих людей, з яких одиниці продовжують займатися дослідженнями. Велику можливість на ниві інформування він бачить в тому, щоб залучати молоде покоління релігієзнавців до публічних виступів та підтримувати рівень академічної мобільності, аби набиратись досвіду за кордоном.
«В Україні є релігійний плюралізм, однак ми не вміємо з ним працювати», – наголосив професор Михайло Черенков з Українського Католицького Університету. На його думку, багато філософів і вчених дуже довго вважали, що постмодернізм та постсекуляризм – це є дискурс, а отже його місце в аудиторії, в дискусіях кабінетних вчених. Однак ці явища вилилися у публічний простір та породили гарячі конфлікти. «Релігія повертається у суспільство та вимагає від нього бути відкритим. А чи готова сама релігія відкритися суспільству і чому вона цього не робить?» – поставив запитання він. Адже раніше аналітики прогнозували протистояння християнського та ісламського світу, де часом зовсім забували про можливість християнського радикалізму. Єдиний вихід, який дослідник бачить на шляху до зменшення релігійної небезпеки –це послідовна програма просування ідей поваги та терпимості через освіту всередині самих релігійних спільнот, підсилення ліберальних ідей полірелігійності, що пізніше сформулює особливу культуру віротерпимих парафіян та головне — служителів.
В цьому аспекті процес державного визнання дипломів та можливість ліцензування вищих духовних навчальних закладів є важливим фактором в контексті підвищення рівня освіченості священнослужителів. Це, на думку релігієзнавця Віталія Хромця, зможе вплинути на зменшення конфліктогенності на релігійному ґрунті.
Співорганізатор круглого столу та президент Молодіжної асоціації релігієзнавців Руслан Халіков звернув увагу присутніх на сучасні трансформації, які відбуваються з релігійними рухами. Одні й ті ж самі спільноти, з одного боку, борються з модерном і відстоюють релігійні засади суспільного договору, але роблять це засобами, які породжені модерном. Насамперед це медіа і соціальні мережі, в яких немає непогрішного авторитету. На ці пасіонарні та гібридні виклики мають дати відповідь і вчені, і громадськість загалом. Саме тому подібні семінари планують організовувати і надалі, разом з наданням практичних рекомендацій.
За підсумками круглого столу вчені планують розробити спільну резолюцію. Серед амбітних планів — також залучення широкого кола науковців до напрацювання пропозицій стосовно державної політики у сфері національної безпеки, а саме визначення ролі релігійного чинника. Окремим питанням обговорювалася перспектива підвищення рівня знань про релігійні конфесії державних службовців, в тому числі і співробітників силових органів.