Релігійні ресурси Інтернету

Всесвітня павутина

Якщо говорити спрощено, Інтернет — це «мережа мереж», яка об’єднує національні, регіональні та місцеві комп’ютерні мережі. Вирішальний внесок у створення Інтернету зробили науково-військові організації США. 1969 р. на замовлення Міноборони США агентство АКРА за участю Rand Corporation здійснили один з перших проектів стратегічної телекомунікаційної системи, здатної стало працювати за умов ядерного конфлікту. Мережа з’єднувала комп’ютери Каліфорнійського університету, Санта-Барбари та Стенфордського університету. Концепція Інтернету, або як говорять професіонали, «ідеологія» проекту грунтується на двох принципах. Це, по-перше, пакетна комутація. Тобто вихідне положення розбивається на фрагменти, які закладаються в електронні «пакети». Кожний пакет позначається адресами пунктів призначення й відправлення та надсилається різними електронними маршрутами. Коли пакети досягають адресата, вони відтворюють вихідне повідомлення. Якщо пакет пошкоджено або загублено, він надсилається новим маршрутом. Другий принцип — це «перепитування», тобто постійне уточнення адекватності отриманої інформації.

Одним з найважливіших завдань розробників глобальної мережі було створення родини протоколів зв’язку. Протокол — це стандартний набір правил, які регламентують з’єднання й обмін інформацією між комп’ютерами з мінімальною вірогідністю похибки. Кожний комп’ютер нової мережі дістав можливість незалежно отримувати та надсилати інформацію, і відтак відпала необхідність у централізованому управлінні вузлами мережі. Відсутність жорсткої системи пріоритетів забезпечила її необмежене розширення. А потім сталося те, що визначило подальшу долю Інтернету: керівництво агентства АRPA ухвалило рішення про відкрите й безкоштовне оприлюднення родини протоколів, які визначали спосіб передання повідомлень через мережу. 1979 р. на зустрічі лідерів ринку мереж було ухвалено рішення про створення власної мережі наукового фонду США (NSF) і поєднання її з мережею АRPA. Ця подія вважається датою народження Інтернету як родини незалежних мереж. У 80-ті роки NSF створив власну високошвидкісну мережу, яка до 1993 р. досягла здатності пропускати впродовж секунди обсяг інформації, який міститься на 2250 друкованих сторінках. У світі сталася інформаційна революція.

Нині Інтернет має від 120 до 150 млн. кінцевих користувачів. Ця всесвітня мережа нікому не належить. її розвиток у глобальному масштабі потребує відкритої розробки й оприлюднення стандартів (специфікацій).

Останніми роками наше інформаційне поле вже не можна уявити без Інтернету. Ще пару років тому доступні лише небагатьом «посвяченим», сіткові комунікації розвиваються сьогодні в геометричній прогресії, мовби надолужуючи упущені світові стандарти. Інтернет вторгнувся в усі види медіа. Теми кіберпростору займають тепер обов’язкове місце в інформаційному меню більшості якісних видань, їм присвячуються радіо- і телесюжети. Новітні технології уможливили діалоговий режим комунікативного ряду, вносячи в нього елементи інтерактивності. Інтернет зробив революцію у світі мас-медіа, безмежно розширивши його, й породив найоперативніший та найдемократичніший засіб масової комунікації.

Релігійні комунікатори, фундатори, організатори, журналісти та редактори вельми розгалуженої системи релігійних мас-медіа, яка інтенсивно розвивається, мусять замислитись над тим, що Інтернєт для них, для їхніх церков, релігійних організацій та об’єднань нині став цілковитою реальністю. Більше того, без освоєння технологій Інтернету вже неможливо повноцінно вписатися в сучасний світ медіа-виробництва. З таким підходом, зрозуміло, дехто не погодиться. Світовий досвід свідчить, що більшість релігійних організацій спочатку аж надто насторожено . сприйняли можливості, які надають електронні види комунікації. Чималу роль відіграли й антиамериканські настрої: «Інтернет — це мережа без Бога й без хазяїна», — подібні висловлювання були характерні для релігійних діячів ще в середині 90-х. Чотири роки тому на великому світовому екуменічному форумі всім охочим було запропоновано пройти лікбез з Інтернету, але жоден з учасників так і не виявив бажання. Були й більш помірковані оцінки. Зокрема, папа Іван Павло II з приводу Інтернету висловився тоді так: «Ми дивимось на світ відкритими очима, але ми обійдемось без цього».

Становище стало змінюватись приблизно три роки тому: почали з’являтися численні web-сторінки, що належали різним церквам, релігійним групам та вірним. Сьогодні свій сайт у світовій павутині має і Ватикан, і Московська патріархія, і, скажімо, Сумська єпархія Української православної церкви. Майже всі завели електронні адреси. Незабаром ми зможемо констатувати мало не поголовне підключення церков до Інтернету.

Це, звичайно, передусім стосується країн з високим розвитком технологій, тобто країн Північної Америки, Європи, частини Азіатського континенту, південного узбережжя Африки. У країнах третього світу основною перепоною для розвитку Інтернету є передусім скрутне економічне становище населення, нерозвинутість комунікаційної інфраструктури, жалюгідний стан ліній телефонного зв’язку, а також монополізм основних телефонних компаній, які підтримують високі ціни на свої послуги. Україна та Росія знаходяться десь посередині.

Учасники віртуального форуму

В якому обсязі і хто представлений у віртуальному світі web-павутини? Відповідь в абсолютних величинах дати неможливо. Втім, це торкається будь-якої сфери web. Якщо спробувати пошукати у предметному каталозі Yahoo (http://www.yahoo.com) посилання на ключове слово «церква», то кількість їх буде вражаючою — 10609 (кінець травня 1998 р.)

Однак віртуальні каталоги часто дають збої, показуючи кілька разів один і той самий сайт з огляду на омоніми, а також словосполучення, в які входять ключові слова. Тому, вирушаючи у плавання по віртуальному океану, будьте готові, що, запитавши слово «church» (церква), ви натрапите на порносюжет або на рок-групу під тією ж назвою.

Панорама релігійних організацій і церков, які мають в Інтернеті свої сайти, є вельми різноманітною і фрагментарною; це такий собі віртуальний Вавилон. Поряд з web-сторінками офіційних структур, що представляють основні світові релігії, розміщуються сотні локальних общин, які зовсім до них не належать, а екуменічні організації сусідують з християнськими фундаменталістами. Не менше посилань і на парарелігії, такі як «Церква Сатани».

Внаслідок самої природи Інтернету 70% посилань даються на англомовні сайти північноамериканського походження. Багато web-сторінок з Азії, Африки, Латинської Америки та Європи поки що не зареєстровані найбільшими американськими пошуковими системами. Кілька таких спроб було зроблено в Європі, але й вони вирішують проблему загального огляду лише частково.

В Європі створено кілька релігійних мереж. Зокрема, дуже розгалужена мережа існує у Великобританії: http://www.churchnet.org.uk. Вона охоплює церкви Англії, Уельсу та Шотландії. Там же з осені минулого року функціонує мережа, що дає більш повну релігійну картину країни. її ідеологічною платформою є міжконфесійний діалог: http://www.multifaithnet.org/.

На відміну від Churchnet, цей каталог включає в основному посилання на нехристиянські джерела, демонструє можливості межрелігійних ініціатив. Multifaithnet пропонує своїм користувачам доступ не тільки до текстової, а й аудіо- та відеоінформації, а також інтерактивні директорії для дискусій, діалогів, телеконференцій.

Однак європейські релігійні ресурси представлені й іншими регіонами. Інтернет активно освоюють німецькомовні країни (Німеччина, Австрія, німецька частина Швейцарії), Нідерланди та Скандинавія. У Німеччині, так само як і у Великобританії, ініціативу виявили теологічні факультети університетів. Проект «Kirche Online» подає релігійний ландшафт цієї країни: http://www.gep.de.

Релігійне життя Нідерландів представлено в мережі строкатою картиною церков та релігійних організацій: http://www.kerkenet.smra.nl. Попри те, що мережу Kerknet створено за ініціативою Реформатської церкви Нідерландів, за своїм характером вона екуменічна й містить інформацію про різноманітні християнські церкви, релігійні організації та общини цієї країни.

У Швейцарії лютеранський священик Якоб Ветш-Тельман ([email protected]) практикує пасторське опікування віртуальною паствою. Він є фундатором Пасторської служби Інтернету, яка опікується як католиками, так і протестантами цієї країни. Проект було започатковано у вересні 1995 р. як приватну ініціативу одного священика. Сьогодні Пасторська служба http://www.seelsorge.net/main.html складається з команди консультантів (священиків, соціологів, психологів) з німецькомовної частини європейського регіону (Німеччина, Австрія, Швейцарія). Ця некомерційна мережа користується великою популярністю й довірою клієнтів, бо її організатори передбачили повну конфіденційність листування. Подібна практика існує в Данії та інших скандинавських країнах. Пасторська служба в Інтернеті з’явилася вже і в Угорщині, де проект підтримує Лютеранська церква.

Інтернет з подачі журналістів уже «обростає» різними метафоричними визначеннями. Його називають то біблейським Вавилоном, то новозавітною П’ятидесятницею. Але, певне, найбільш влучне порівняння — це Агора (від грецьк. agora-площа). Схоже, що Інтернет — це агора нашого часу, всесвітній форум, на якому до публіки звертаються церковні діячі та представники культів, шанувальники мистецтва і прихильники порнографії, благодійні фонди й організовані злочинні угруповання.

Різні конфесії в європейських мережах Інтернету представлені непропорційно. Найбільш активні протестанти; католики і православні виявляють дещо менше інтересу до новітніх форм комунікації. І хоча сьогодні вже практично всі церкви створили в Інтернеті свої сайти), однак можливості новітніх технологій використовуються ними не повною мірою (маються на увазі інтерактивні форми комунікації: телеконференції, ІRC).

Звичайно ж, у WWW заявляють про себе і крайні, фундаменталістські церковні організації, а також організації з вираженою соціальною спрямованістю. Часто їхні релігійні платформи поєднуються з політичними (наприклад, релігійні общини емігрантів), соціально-правовими (рух зелених), етичними (боротьба проти насильства), біоетичними (антиабортні релігійні союзи) інтересами певних груп. Нерідко web-сторінки є складовою частиною їх інформаційних PR-кампаній, виконані на високому професійному рівні й дуже привабливі.

Єпархія без кордонів

Коли заходить мова про парадокси й можливості web-технології, часто наводять як приклад віртуальну католицьку єпархію Партенію. 1995 р. нормандського єпископа Дж. Гейлота, що впав у немилість у Ватикані, було переведено з Франції з алжирську провінцію Партенію, на території якої знаходиться пустеля Сахара. Там живуть в основному ящірки та скорпіони, а також трохи мусульман, яким немає діла до проповідей католика. Єпископ Гейлот створив свій сайт у WWW, свого роду віртуальну єпархію, і назвав її «Єпархія без кордонів». Тепер із Сахари він може звертатися до мільйонів людей, закликаючи їх до терпіння й боротьби з насильством (http://www.partenia.org).

Уже склалася певна модель християнської web-сторінки, в яку входять офіційна інформація, новини, посилання на інші джерела), бібліотека, богословські джерела, подається географія єпархій (як правило, неповна), окремі особисті сторінки. Порівняйте офіційні сторінки Римо-Католицької і Руської православної церков: http://www.vatican.va та http://orthodox.ru. Концептуальне їх вирішення дотримується строгих правил церковної ієрархії і, власне, нічого нового, крім розширення інформаційних можливостей, не пропонує.

Інша річ — віртуальні спільноти (слово «община» тут, мабуть, недоречне), що виникли як приватні ініціативи окремих віруючих заради інтерактивного полілога із собі подібними. В такій демократичній «версії» церква багато чого набуває, але і втрачає теж чимало. Наприклад, хіба можна віртуально відчути майже фізичний контакт зі священиком та общиною під час літургії? Або хіба може пасторська служба Інтернету замінити спілкування зі священиком віч-на-віч під час сповіді? З другого боку, Інтернет дає церкві шанс розширити усталені соціально-демографічні групи парафіян і привернути увагу користувачів мережі, якими в основному є підлітки та молоді люди з вищою освітою, тобто релігійно неактивні верстви населення. Інтернет також усуває національні й расові кордони, робить потенційно відкритими для діалога навіть найбільш закриті структури, що у свою чергу руйнує фундамент під релігійним шовінізмом і конфесійною ксенофобією. Пропонована web свобода від цензури, яка лякає багатьох, врівноважує крайнощі, дає можливість висловитись, обмінятись досвідом усім, хто цього хоче.

В основному web-сторінки різних церков і релігійних об’єднань організують в Інтернеті свою презентацію, публікують розклад заходів, перелік освітніх, благодійних і місіонерських програм. По суті це замінює друковані засоби інформації їх електронною версією. Але Інтернет — то не просто електронна газета. Розумно використаний, він пропонує величезні комунікаційні можливості для прямого партнерського спілкування між окремими людьми та групами за інтересами, між різними конфесіями й окремими деномінаціями, між парафіями і світовими релігіями — причому не однобічне, а із зворотним зв’язком. Традиційним засобам масової інформації — газетам, радіо і телебаченню, які останнім часом дуже активно використовуються релігійними організаціями, робити це набагато складніше. Вживаючи звичну термінологію, за допомогою WWW ми можемо бути «конфесіоналами» й «екуменістами» одночасно.

Людина і світ. — 1998. — №7. — С. 46—49.

Марія ЛУКІНА,

кандидат філософських наук