Катерина ЩОТКІНА. — „Дзеркало тижня”, № 5, 7 - 13 лютого 2004 року
Великі християнські свята іноді міцно входять у суспільне і політичне життя якимись несподіваними сентенціями, аналогіями й зверненнями. Для мене, приміром, до останнього часу пріоритетом такої християнсько-ідеологічної риторики залишалася вже й невідомо ким сказана великодня приповідка: „Христос Воскрес — воскресне й Україна”. Не знаю, як така аналогія узгоджується з християнською доктриною, зате це звучить цілком патріотично, оптимістично і легко запам’ятовується — рекламний бренд і тільки. Втім, відтоді, як цей фразеологізм було запущено в маси, церковні суспільно-політичні акції і висловлювання, приурочені до великих свят, стали менш плакатними (що не може не тішити) і більш змістовними.
Закінчення циклу зимових свят нинішнього року було ознаменовано двома неординарними подіями: нагородженням архієреїв УПЦ президентом Росії „за зміцнення дружби між народами” і Зверненням Синоду єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ стосовно соціально-політичної ситуації в Україні. Швидше за все, особливої значимості цим двом подіям надавало саме те, що вони майже збіглися за часом, і це дало виняткове за інтенсивністю усвідомлення полярностей у нашому церковному, і не лише церковному, житті. Якби не збіг між собою, якби не збіг зі святкуванням 350-річчя Переяславської ради, якби не збіг з оцінкою політичної реформи в Україні з боку ПАРЄ — якби не такі збіги, можливо, ці дві події залишилися б окремими „знаками” конфесій. Проте вони збіглися — і перетворилися на символи ідеологічної поляризації нашої суспільної свідомості, що знайшли в цьому разі церковне вираження. Що ж на полюсах? На одному — „колиска братерських народів”, нині, згідно з виступом президента Путина, пов’язаних тільки церковними узами: „це те, що так небагато залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього покоління”. Мабуть, саме тому з шести чоловік, нагороджених орденом „За зміцнення дружби між Російською Федерацією й Україною”, виявилося три архієреї УПЦ — намісник УПЦ митрополит Володимир, митрополит Одеський Агафангел і архієпископ Львівський Августин. На думку одного з архієреїв УПЦ, спільний візит президентів до Києво-Печерської лаври має особливий зміст, „оскільки наші президенти очолюють народи, які об’єднують одна віра, одна історія, одна кров і культура. Сьогодні в наших країнах потрібні подібні рухи, аби духовні цінності, накопичені нашим народом за багато століть, збереглися і ми могли протистояти світовому злу, що насувається не лише на нас, а й на все добре у світі”. Така от декларація про союзництво проти „шкідливих впливів”. Що саме розуміється під „світовим злом”, що насувається, якому ми зможемо протистояти, підтримуючи зазначену єдність, не уточнюється. Лейтмотив зустрічі найяскравіше прозвучав в архієпископа Августина: „Сьогодні люди по-різному тлумачать Переяславську раду — возз’єднання, приєднання... Цими поняттями постійно спекулюють ультраправі патріоти. Та чомусь ми забуваємо про інший, більш удалий девіз: „Навіки разом”. Фактично церковна єдність, що пов’язує УПЦ із РПЦ, розтягується не лише на не зовсім церковні сфери — історію, культуру і „кров”, — а й на зовсім не церковну сферу державних відносин. Сама модель церковної єдності вельми приваблює світську владу як у федеральній Росії, так і в унітарній Україні. От тільки російська влада з властивою їй рішучістю реалізує свої симпатії в дії, а український Президент — усе більше в промовах. На кшталт тої, що була сказана на церемонії нагородження: „...вас усіх тривожить питання про співіснування нетрадиційних, ортодоксальних церков. Вони ростуть як гриби. В одній церкві накапостив, пішов в іншу. Зовсім як у нашому парламенті... Не помічати, дивитися крізь пальці на цю найважливішу проблему не лише православ’я, а й держави не можна”. Що малося на увазі під „нетрадиційними, ортодоксальними церквами”, також не уточнювалося. Втім, мабуть, не зовсім те, що думали представники УПЦ — тими ж днями Президент України нагородив орденом Ярослава Мудрого Патріарха УПЦ КП Філарета. Така вона, багатовекторність за „збереження єдності”... На цьому тлі синхронне з резолюцією ПАРЄ Звернення Синоду єпископів УГКЦ пролунало дещо різкіше, ніж, можливо, хотілося самим єпископам. Вважаю, деякі ідеологи ще скажуть своє слово з приводу „підспівування Заходу”, за що греко-католикам зауважували вже неодноразово. Тому звернімо увагу зазначених ідеологів на те, що висловитися з приводу політреформи кардинал Любомир Гузар обіцяв в інтерв’ю газеті „Экспресс” ще напередодні Різдва, тобто до того, як стало відомо про попередження ПАРЄ. Втім, слід було очікувати, що єпископат УГКЦ на початку року виборів у тій або іншій формі говоритиме саме про вибори. По суті, цим документом церква визначила свою позицію стосовно політичних процесів в Україні — і серед українських конфесій у цьому вона поки що одинока. У зверненні єпископат УГКЦ, намагаючись підкреслити, що його позиція не має ідеологічного підгрунтя, не втримався і вкинув-таки коронний пасаж про „аморальну спадщину комуністичної системи”. Не впевнена, що визначення „комуністичний”, нехай навіть у конструкції минулого часу, не має ідеологічного змісту для сучасної політичної карти України — і м’яко кажучи, напружені відносини між УГКЦ і КПУ тільки додають цьому пасажу ідеологічного забарвлення. З іншого боку, без таких пасажів документи УГКЦ втратили б свій неповторний шарм насамперед в очах головного реципієнта — власних вірних. Проте зовсім не ідеологічні спекуляції посідають центральне місце в зверненні. Церква, що виступала раніше на підтримку соціально незахищених громадян — тобто переважної більшості населення України, — цього разу виступила на захист закону. І якщо з церковною критикою розшарування на небагатьох багатих і численних бідних ми вже зустрічалися не раз, то в цьому разі мова йде про „багату меншість при владі і доведену злиднями до розпачу абсолютну меншість”. Єпископи УГКЦ визначають політичну ситуацію в Україні в такий спосіб: „...не Конституція, а корупція і віра у всевладдя грошей і насильства дедалі більше стають „основним законом”. Саме з цим, на думку церковників, пов’язане загрозливе зниження рейтингу України у світі. А з посиленням відчуженості між владою і народом зростає соціальна напруга і виникає загроза авторитаризму. Погодьтеся, звучить інтригуюче. Питання виборів і змін у Конституції в цьому контексті є основним. Єпископи УГКЦ прямо кажуть про те, що результати попередніх виборів перекручувалися різними способами. Що ж до Конституції, то голос УГКЦ різко дисонує з тими переможними реляціями, що миготіли в пресі в період „всенародного обговорення ініціативи Президента”: спроби пристосувати Основний Закон до одномоментних потреб „справляють враження політичного опортунізму і волюнтаризму”, дестабілізують суспільство. У цьому контексті єпископат нагадує про відповідальність кожного за стан суспільства: у купівлі голосів, як і в хабарництві, винуватий не лише той, хто дає, а й той, хто бере. Змінити життя можна тільки змінивши себе, треба бути готовим взяти на себе відповідальність, виявити сміливість і навіть „бути готовим на велику жертву”. Що це за „жертва” — не уточнюється, але важливий сам заклик до готовності, „адже так виходить у нашому недосконалому світові, що свободу і мирне життя люди заслуговують, як правило, жертвою і подвигом”. Зрозуміло, розуміння „жертви” і „подвигу” у християнстві виключають будь-яку можливість обвинувачення єпископату УГКЦ у підбурюванні до громадянської непокори. Але слово сказане. І вельми важливо, що сказано саме церквою. Зрозуміло, з огляду на політичні та ідеологічні процеси в українському політикумі не лише УГКЦ відчуває той зовсім не європейський крен, що дає Україна, яка стоїть на розпутті своїх „векторів” — як зовнішніх, так і внутрішніх. І описані в цій статті „збіги”, швидше за все, не стільки випадок, скільки симптом нашої роздвоєності, що все поглиблюється й дедалі більше розділяє нас в питанні про те, якими нам бути і з ким саме нам залишатися „навіки разом”.
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/480/45455/