Митрополит Київський і Галицький Тимофій (Тихон Іванович Щербацький (Щербак), 1698–1767)
Джерело: День
Постання в Україні визнаної Помісної Православної Церкви України (Української Православної Церкви) змушує нас по новому подивитися на історію православ'я в Україні. Адже ця Церква має давню історію, яка суттєво відрізняється від тих міфів, які нам понад три сторіччя нав’язувала і намагається нав’язувати досі Московія. А дослідження особливостей Українського православ'я потребує значного переосмислення наших знань про розвиток православ'я в Україні. І найпершу увагу слід звернути на очільників Київської митрополії – їх церковна та життєва позиція часто визначала не лише тогочасну ситуацію у православ'ї, але й розвиток Церкви на багато десятиліть наперед.
Традиційно наша увага прикута до митрополитів-реформаторів, на взірець Петра Могили, які багато зробили не лише для збереження православ'я в Україні, але й для розвитку Вселенського православ'я загалом, збагачуючи його новими еклезіологічними знахідками. Проте були і митрополити-консерватори, на кшталт Тимофія Щербацького, які в умовах політичної й духовної окупації та засилля чужої церковної культури, намагалися (вдало чи не вдало – інше питання) зберегти права Київської митрополії чи відстояти давні українські церковні звичаї. Їх роль у розвитку Українського православ'я ще потребує детального об’єктивного аналізу, який почав очищатися від політичних та імперських нашарувань лише у часи незалежної України. Адже оцінка цих, без сумніву, непересічних постатей різна не лише в російській та українській історіографії. Ця оцінка зазнає суттєвих трансформацій у різних часових проміжках, із відкриттям нових фактів та архівних історичних даних, або ж появою спростувань нав’язаних певними церковними чи політичними угрупуваннями міфів.
Митрополит Тимофій Щербацький належить до плеяди українців, які спричинили явище, що у нинішній російській історіографії називається «Малоросійським полоном Російської Церкви» або «пануванням малоросійського єпископату». Фактично йдеться про понад півстолітній період після смерті Петра І й до видання Катериною ІІ спеціального указу, яким політично обмежувався вплив українців у Російській Церкві.
Оцінка діяльності Київського митрополита Тимофія в історичній ретроспективі також не уникла трансформації. Адже навіть сам факт того, що митрополит після Київської катедри ще майже десять років очолював Московську (хай на той час і не столичну) митрополію, слугує для багатьох достатнім аргументом оголосити його запроданцем і таким, що «послабив Київську митрополію і цим сприяв дальшому включенню її в орбіту Російської Православної Церкви».
Звичайно, можна було б погодитися із чорно-білою логікою активних критиків митрополита. Але чи не прийдеться тоді, за цією ж логікою, викреслити із наших списків вшанування більшість із наших святителів чи політиків, які розбудовували Московську Церкву і державу загалом. Адже подібне можна сказати і про Івана Мазепу чи про митрополита Димитрія (Туптала) та багатьох інших.
Тому завданням нашої статті є не лише дати стислу, але максимально об’єктивну картину життя та діяльності Тимофія Щербацького, але й показати особливості історіографічних інтерпретацій та оцінок. Передусім – що ми знаємо про цього митрополита?
Тихон Іванович Щербак народився у 1698 р. на родинному хуторі своїх батьків, який і носив назву Щербанівка (нині – однойменне село Обухівського р-ну Київської обл.). Батьки були достатньо заможними для того, щоб послати його на навчання у Києво-Могилянську академію. У віці 8 років, завдяки чудовому голосу, Тихон потрапив у хор академії (у цей час він змінив своє прізвище із Щербака на Щербацького). Цар Петро І під час приїзду у Київ, помітив талант юнака і наказав зарахувати його у царську придворну капелу. Проте Тихон не прижився у Санкт-Петербурзі і тікає звідти при першій же можливості (пославшись на мутацію голосу).
Після повернення у Київ Тихон закінчив навчання в Академії (1727 р., повний курс богословських наук) і згодом, у Києво-Софійському монастирі, прийняв чернечий постриг з ім’ям Тимофій. Перебував на різних церковно-адміністративних посадах в адміністраціях київських архиєпископів Варлаама Вонатовича та Рафаїла Заборовського. У 1728 р. Тимофія висвячено в ієромонахи і призначено на посаду кафедрального писаря, який відповідав за справи єпархіального управління. Фактично він багато років був одним із найближчих помічників Київського архиєпископа Рафаїла Заборовського. Така тісна співпраця частково пояснює його подальшу стрімку церковну кар’єру.
У 1737 р. Тимофій був призначений ігуменом (настоятелем) Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, що біля Полтави, і майже одразу (вже у березні 1737 р.) – ігуменом Київського Видубицького монастиря. У серпні 1739 р. він став архимандритом і настоятелем Золотоверхого Михайлівського монастиря у Києві. У квітні 1740 р., у присутності архиєпископа, обраний і затверджений настоятелем Києво-Печерської Лаври. Така блискуча кар’єра архимандрита Тимофія, окрім протекторату архиєпископа, була пов’язана також із його особистими непересічними якостями (вченість, проповідництво, знання єпархіальних порядків тощо).
У 1744 р. випадок допоміг йому ближче познайомитися із імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка по приїзді в Київ зупинилася у Києво-Печерській Лаврі і жила у покоях архимандрита. Промова, виголошена Тимофієм, дуже сподобалася імператриці (була навіть надрукована окремим виданням). З того часу архимандрит користувався заступництвом Єлизавети і навіть, за її сприяння, розглядався як кандидат на вакантну (з 1745 р.) Московську катедру.
Проте смерть у жовтні 1747 р. Київського митрополита Рафаїла Заборовського змінила наміри імператриці. Фактично на її вимогу, всупереч давній традиції обрання, вже у листопаді 1747 р. Тимофій був призначений на посаду Київського митрополита. Чин єпископської хіротонії та інтронізації відбувся у Санкт-Петербурзі у березні 1748 році. А у травні цього ж року митрополит приступив до виконання своїх обов’язків.
Цікавий факт, який засвідчує популярність настоятеля Києво-Печерської Лаври у Києві. Після обрання митрополитом, Тимофій формально вибув із числа братії Києво-Печерської Лаври. Проте ченці, користуючись вільними правами обрання свого архимандрита, у лютому 1748 р. повторно обрали Тимофія своїм настоятелем. Проте рішення лаврських ченців опротестував (не затвердив) Св.Синод Московської патріархії, очевидно побоюючись надмірного впливу митрополита.
Справа у тім, що за сім років свого правління Тимофій показав себе успішним менеджером, здатним актуалізувати і реалізовувати великі проєкти. Зокрема за його настоятельства у лаврі було добудовано Велику Лаврську дзвіницю (1745 р.), проведено роботи з оздоблення Успенського собору, укріплено лаврські пагорби над печерами (яким постійно загрожували повені) тощо. Значну увагу митрополит приділяв просвітницько-видавничій діяльності монастиря, відстоював самостійні права друкарні на видання церковно-богослужбових і богословських книг і т.п. Зокрема, 1740 р. він зумів отримати в імператриці Єлизавети дозвіл розпечатати лаврську бібліотеку і пустити в продаж «Камінь віри» митрополита Стефана Яворського, виданий 1730 р. без дозволу московської цензури. Було врятовано від знищення понад тисячу примірників книги і Лавра отримала значний прибуток.
З ініціативи архимандрита у Лаврі було створено особливу комісію з могилянців, які готували до передруку найпопулярніші лаврські видання (Четьї-Мінеї та Печерський патерик). Цікаво, шо саме за настоятельства Тимофія у Лаврі чернечий постриг прийняла значна (найбільша на той час) кількість випускників Могилянської Академії, які суттєво підняли інтелектуальний та духовний рівень братії. Як результат – Київська Лавра стає місцем паломництва ченців із Балкан (болгари, серби, македонці, хорвати), які приїздили вчитися архітектурі, друку книг та їх оздобленню, писати ікони тощо.
Підтримка К-П Лаври, у якій на той час домінували настрої із відновлення давніх українських традицій та привілеїв, непрямо засвідчує і загальну налаштованість митрополита щодо цих питань. Очевидно що не випадково митрополит у лютому 1750 р. був присутнім на виборах (заочних) гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського у Глухові. У 1751 р., за свідченням історика Церкви І. Смолича, митрополит подав клопотання у Святійший Синод про відновлення своїх привілеїв як Київського митрополита. Адже такі привілеї були гарантовані царськими і патріаршими грамотами у часи поглинання Київської митрополії московською патріархією. Бо справа дійшла вже до того, що навіть Переяславський єпископ не вважав за потрібне підпорядковуватися Київському митрополитові. У 1752 р. митрополією було здійснено низку заходів, щоб підпорядкувати собі Переяславську єпархію. Але Святійший Синод перешкодив цьому.
Митрополит, після вступу на посаду, показав себе блискучим організатором. Передусім він продовжив проекти свого попередника Рафаїла Заборовського. Оскільки резиденція митрополита була у Софійському монастирі, його зусилля були спрямовані передусім туди: завершив перебудову Софійської дзвіниці; добудову Будинку митрополита; створення іконостасу із унікальними царськими вратами; звів будинок чернечих келій; збагатив кафедральну ризницю начинням; прикрасив намісні ікони Софії срібними позолоченими окладами (переважно за власний кошт). Виношував плани створення митрополичої друкарні (проти цього різко виступили ченці Лаври). Мав митрополит опозицію і у середовищі змосковленого кліру – кілька «системних» конфліктів із деякими настоятелями монастирів та благочинними.
Митрополит намагався також підвищити освітній рівень кліру митрополії. Для цього він намагався провести реформу навчання у Києво-Могилянській академії (у 1752 р. запровадив новий навчальний статут, ввів нові предмети тощо). Проте зміни митрополит бачив у певному обмеженні самостійності академії (передусім у призначенні викладачів митрополитом), що, природньо, викликало спротив професорів академії. Водночас митрополит Євген Болховітінов на початку ХІХ ст. напише про свого попередника: «Київська Академія зобов’язана цьому митрополиту заснуванням у ній кращого порядку викладання наук та першій про те письмовій інструкції». Саме за митрополитства Тимофія у КМА запровадили вивчення французької мови, а до її бібліотеки владика передав 144 власні книги (кожна із яких була дуже коштовним подарунком). Митрополит Тимофій слідкував за успіхами студентів, підтримував їх. Зокрема мав хороші відносини із Г.Сковородою, який у 1751-1753 рр. відновив своє навчання у Могилянці. Митрополит особисто рекомендував Григорія Савовича домашнім учителем заможному поміщику Степанові Томарі.
Зусилля Київського митрополита у відстоюванні своїх давніх прав виявилися марними – політика Петербургського Синоду була чітко спрямована на перетворення Київського митрополита у пересічного єпархіального архиєрея. Найвищою церковною інстанцією Церкви став Св. Синод. І навіть участь митрополита Тимофія у засіданнях Синоду (з листопада 1754 р.) не могла принципово змінити ситуацію. Така жорстка боротьба за права і привілеї Київської митрополії фізично виснажила митрополита. У 1757 р. він подав рапорт на звільнення на спокій і поселення у Видубецькому монастирі. Власне ця добровільна відставка митрополита спростовує одну із версій його переміщення на Московську катедру – ніби через конфлікт із настоятелями монастирів.
Проте замість відставки, вже у жовтні 1757 р. Тимофій був переведений на Московську катедру (з 1764 р. – митрополит Московський і Калузький). Лише у січні 1767 р. йому все ж вдалося звільнитися і піти на спокій. Проте здоров’я було підірване остаточно – вже у квітні цього ж року він помер (похований у Чудовому монастирі у Москві). Цікаво, що чин похорону митрополита, вперше у Московській Церкві, за наказом Катерини ІІ відбувся не за чернечим, а священичим чином (доти таке дозволялося лише для патріархів). Після цього подібну практику поховання ієрархів поширили на всю Церкву.
Достатньо чітка позиція щодо відстоювання прав Київського митрополита і митрополії загалом, призвела до формування політики певного замовчування або формального згадування (за посадою) Тимофія у тогочасній російській історіографії. Принаймні у ХІХ ст. у працях В.Біднова, Ф. фон Еттінгера, митрополита Євгенія Болховітінова, О.Лазаревского, А.Орнатського, П.Строєва, П.Терновського та інших дослідників, інформація про митрополита Тимофія подається переважно у формально-довідковому стилі як про очільника Київської чи Московської митрополій.
Лише на початку ХХ ст. з’являється спеціальна монографія випускника Київської духовної академії Івана Грановського, присвячена митрополитові (Граевский И. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий. К., 1912. 241 с.), яка стала початком більш прискіпливого аналізу ролі митрополита Тимофія у розвитку Київської і Московської митрополій. Вже через рік російський дослідник Іван Покровський у своїй ґрунтовній монографії про історію єпархій (Покровский И. Русские епархии в ХVI-ХIХ вв., их открытие, состав и пределы. Т. 2. Казань, 1913) прямо пише про те, що митрополит Тимофій Щербацький намагався відстояти права своєї власної митрополії і повернути колишні володіння під її юрисдикцію.
Саме із відходом Тимофія від керівництва митрополією, вважає І.Покровський, серед українського кліру остаточно зникла ілюзія щодо відновлення своїх прав: «…киевский митрополит окончательно сошел на степень обыкновенного епархиального архиерея даже среди малороссийских архиереев, некогда подчиненных ему. Только обширная территория его митрополии-епархии напоминала о прежнем величии киевских иерархов» (ст. 647).
Цю ж думку фактично повторює Іван Власовський у своїй відомій праці «Нарис історії Української Православної Церкви», де він пише про Щербацького як про «захисника права та привілеїв Київської митрополії», і як про «кривдника Київської Академії». Саме діяльність митрополита І.Власовський вважав останньою спробою відстояти давні українські церковні права. Бо вже при Тимофієві: «… для російського уряду не було вже жадної різниці між Київською і іншими архиєрейськими катедрами в Російській Церкві, і в непам’ять пішло, як одним з пунктів р. 1685-1686 при приєднанні Київської митрополії до Москви було принято, що Київський митрополит залишається до смерти на своїй київській катедрі, як в непам’ять пішло і те, що на цю катедру вступає митрополит по елекції, а не по призначенню» (Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. ІІІ. К., 1998. С. 30).
Відомий дослідник та ієрарх Іван Огієнко у своїх дослідженнях про книгодрукування в Україні добре показав роль митрополита Тимофія у відстоюванні митрополією своїх давніх прав у книгодрукуванні (Огієнко І. Історія українського друкарства. К., 1994).
У незалежній Україні, з пробудженням інтересу науковців та богословів до витокової (а не штучно написаної) історії православ'я в Україні, з’явилося достатньо багато досліджень, які аналізують діяльність Київського митрополита Тимофія Щербацького у контексті комплексу суспільно-політичних та національно-культурних процесів, які відбувалися в Україні у першій половині XVIІІ століття.
Зокрема про менеджерські здібності митрополита Тимофія, його спроби відстояти давні права українського кліру (реанімувати гарантії російських царів і патріарха, надані у процесі переходу Київської митрополії у юрисдикцію Московської патріархії) писали дослідники: О.Кузьмук, В.Ластовський, В.Мордвінцев, О.Прокоп’юк, Д.Степовик, М.Яременко та інші. Спеціальні розвідки про життя і діяльність митрополита Тимофія нині здійснили: С.Кагамлик і В.Жук (біографічні довідки); Ю.Мицик (опис архіву митрополита); В.Ткачук (зв’язки між Київською митрополією та монастирями Афону і Сінаю).
Така увага у пострадянські часи до митрополита Тимофія Щербацького, вважаємо, є цілком виправданою. Це – дійсно непересічна особистість, яка, попри часто суперечливі вчинки, а, відтак, й оцінки його ролі у житті Київської митрополії, залишила свій яскравий слід оборонця прав і свобод українського духовенства в умовах політичного, економічного та духовного тиску окупаційної російської влади. Цими умовами пояснюється його певний конформізм та погодження на обмеження своїх повноважень.
Вже кілька років існує ініціатива жителів села Щербанівка та активу небайдужих українців із різних населених пунктів, встановити у цьому селі (тут він народився і виріс) пам’ятник митрополитові, який би засвідчував повагу нащадків до цієї особистості та своєї історичної спадщини. Адже навіть будучи уже митрополитом, Тимофій не забував про своє рідне та навколишні села, де він виростав, активно ними опікувався. Зокрема за власний кошт будував храми, збудував в одному із сіл митрополичу резиденцію. До жовтневого перевороту 1917 р. Щербанівка була великим селом, про що свідчить хоча б факт наявності тут трьох храмів. Нині ж село на межі занепаду.
Ініціативу активістів підтримала і Київська Православна Богословська Академія, у стінах якої 18 жовтня 2017 р. відбувся круглий стіл «Роль особистості в історії Церкви. Митрополит Київський і Галицький Тимофій Щербацький (1698-1767)». Захід відбувся з благословення ректора КПБА митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського Епіфанія Думенка. У роботі Круглого столу, окрім викладачів і студентів вишу, взяли участь запрошені гості із Обухівського благочиння Переяслав-Хмельницької єпархії, депутати Обухівської районної ради, завідувачка краєзнавчого музею с.Трипілля. Після виголошення доповідей між учасниками відбулась жвава дискусія щодо необхідності вшанування пам’яті митрополита (встановлення меморіальної дошки й пам’ятника) й щодо методів донесення історичної пам’яті про митрополита сучасному поколінню. Наразі меморіальна дошка вже встановлена. На часі встановлення пам’ятника.
О. Саган, доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник, завідувач відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України.
І. Преловська, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, професор кафедри церковно-історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії.