Але навіть в таких умовах, коли у Церкви «крадеться» безцінний час для виконання її прямої спасительної місії, Церква як інституція в особі її кліру і мирян прагне працювати не тільки на себе, на свої конфесійні цілі у рамках церковної огорожі, але й опікуватися всім суспільством.
Не секрет, що однією з причин нинішньої кризи в Україні, є дезінтеграція суспільства, яку одночасно можна розглядати і як наслідок цієї системної кризи. В параметрах матеріалістичного і прагматичного світогляду криза долається лише матеріальними засобами, в цьому випадку – фінансовими вливаннями, нарощуванням виробничих потужностей, збільшенням валового національного продукту тощо.
Але світ давно вже живе іншим розумінням того, як вийти із складних кризових ситуацій, негативні результати яких найбільш небезпечні не стільки для сфери матеріального, як для соціальної і духовно-культурної сфери. Важко без рояля і нотного паперу створити «Місячну сонату» чи без полотна і фарб написати Сикстинську Мадонну. Але сите і повністю матеріально забезпечене суспільство ніколи не подарує нам ні Бетховена, ні Рафаеля. Криза страшна тим, що втрачається соціальний капітал, недовикористовуються його можливості. І тут надзвичано важливо звернути свої очі, що і зробив Чернівецький університет цією конференцією, на роль духовних факторів, які не вимірюються в у.о., хоча і мають свою вартість, не явлені нам у якихось конкретних матеріальних артефактах, хоч існують як втілена, опредмечена, матеріалізована чи візуалізована й аудізована дія Духу, духовного, ідеального.
Говорячи про роль Церкви в інтеграції українського суспільства, треба взяти до уваги, що Церква в Україні, за законодавством, відокремлена від держави. Як правило, така норма Закону трактується, як заборона на активну присутність Церкви в суспільстві, на її позакультову діяльність. Комусь дуже хочеться обмежити Церкву, як в радянські часи, церковною огорожею, не допустити її в жодну сферу життя суспільства. Є й протилежні тенденції: покрити Церквою все суспільство, зробити її вплив тотальним. Реальність вимагає принципово іншого розуміння статусу Церкви в суспільстві, в конкретному соціальному середовищі. За кордоном такий статус прописаний спеціальними договорами між Церквою і державою (напр., конкордати), де чітко визначено, що Церква може, а що ні, що робить держава, які вона несе зобов’язання, без абиякого втручання як з боку Церкви, так і з боку держави в справи одна одної.
В Україні Церква завжди була структурним елементом суспільства, правда, її вплив на суспільство в ті чи інші епохи був різним. Були часи, коли авторитет Церкви був надто високим. Але в історії відомі періоди, коли Церква навіть заважала національному поступові. У незалежній Україні Церква чи не єдина інституція, яка стабільно зберігає найвищий рівень довіри українських громадян. Чомусь це не враховується владою, як законодавчою, так і виконавчою. До Верховної Ради України надходять різноманітні пропозиції щодо змін до існуючого законодавства в сфері свободи релігій, які спрямовані на створення умов, за яких Церква зможе реально прислужитися народові, допомогти владі у вирішенні багатьох соціальних і духовних питань. Не один рік такі пропозиції «зависають» в парламентських комісіях. От ніяк не наважиться Парламент прийняти норму Закону, якою б дозволялося релігійним організаціям створювати загальноосвітні школи. Парадокс, але це правда: партія любителів пива має право це зробити, а Православна Церква, яка тут, в Україні, діє від 988 року, — ні!
Церква в Україні досі безправна, оскільки за нею не визнається статус юридичної особи. Вона як інституція не може себе захистити від обмовників, нападників, переслідувачів, заздрісників… В реальному житті, при всій процерковній риториці влади і суспільства, права Церкви, віруючих та їхніх духовних пастирів стовідсотково не гарантовані; суди, як правило, на боці влади, а не громадян держави, ігноруються інтереси тисячі віруючих при оплаті комунальних послуг, при нав’язуванні аморальних теле- і радіопередач, при доступі до брутальної інформації в ЗМІ, при викладанні навчальних дисциплін в школі та вузі тощо.
Але при цьому державні чиновники чомусь вирішили, не випускаючи з власних рук механізм дієвого впливу на суспільство, що Церква МАЄ (ПОВИННА) відповідати за моральний і духовний стан українського соціуму, матеріально опікуватися ВСІМА громадянами, навіть нахлібниками і утриманцями, проплачувати переважну більшість соціальних проектів, будувати храми, сиротинці, будинки для престарілих, безкоштовно їх лікувати, вчити, наставляти, надавати психологічну допомогу… Пригружаючи Церкву всіма цими відповідальностями, суспільство, певно, не довіряючи державі (хоча за це сповна платить), не думає про те, що Церква – це не бездонна бочка, з якої можна безкінечно черпати фінансовий і людський ресурс, довільно розпоряджатися духовною і культурною спадщиною, напрацьованою Церквою, роблячи загальнонаціональні цінності експонатами приватних колекцій, дозволяючи привласнювати території монастирів і переобладнувати для нерелігійних цілей храми. Існуючи в складній системі суспільних координат, де внутрішньорелігійні функції релігійних організацій визначені їхніми статутами, правила взаємин із суспільством формуються фактично ситуативно, хаотично, безсистемно.
Але навіть в таких умовах, коли у Церкви «крадеться» безцінний час для виконання її прямої спасительної місії, Церква як інституція в особі її кліру і мирян прагне працювати не тільки на себе, на свої конфесійні цілі у рамках церковної огорожі, але й опікуватися всім суспільством. Незважаючи на зміни, які відбуваються в політичному житті, а отже і в кольористиці влади, Церква, заявляючи про бажання якнайдальшого дистанціювання від держави, не відмовляється від виконання багатьох білярелігійних функцій. Більше того, бачучи, в якому кризовому стані знаходиться наше суспільсвто, Церква готова виступити його інтегратором, і не тільки в сфері духовній, ідейній, але й в соціальній, навіть економічній. Постає питання, як це можна зробити в українській ситуації багатоконфесійності, чи не спричинить наявність декількох релігій і багатьох конфесій у когось з них спокуси виступити моноінтегратором? Двадцять років релігійної свободи – це безцінний досвід солідарності релігійних організацій України, які знають, як це бути релігійною більшістю і як почуватися релігійною меншістю. Здобутий механізм колегіального вирішення загальних для всіх релігій проблем, практика міжцерковного діалогу (інституціалізована у формі ВРЦіРО, інших міжцерковних асоціацій), яка диктувалася не тільки догмами і канонами, але й історичною доцільністю, усвідомленням єдиного духовного простору і спільної традиції, є гарантом єдності, поки що такої хиткої, але єдності, що базована на вірі у Бога, у Вищу Силу. Яким має бути той заклик, заклик від Церков, що зінтегрував би сучасне українське суспільство? Зрозуміло, що від Церкви цей заклик може бути тільки духовний. Нам здається, що суспільство може сьогодні інтегруватися навколо заповіді Любові до Бога і до ближнього, про що постійно, не втомлюючись, в різних формах має повторювати людям Церква. Любов’ю до Бога і ближнього мають бути просякнуті всі соціальні проекти, всі благодійні акції. Думати треба не про те, чи стануть люди членами якоїсь релігійної організації, а чи почнуть вони мислити категоріями духовно-моральними, чи приведуть у відповідність ці свої думки до нової поведінки, чи захочуть відмовитися в собі від старої людини, перетворившись на «новозавітну», «новомислячу», «новоспрямовану», «новоініційовану», «нововмотивовану».
Тільки тоді, коли в іншому люди бачитимуть брата, а не конкурента, коли вкладатимуть ресурси не в населення, не в абстрактний народ, а в конкретну особистість, коли будуватимуть храми не для замолювання своїх гріхів, а для відбудови соборів душ наших, тільки тоді суспільство почне свій рух до об’єднання в проведенні соціально значимих програм, у всебічному розвитку кожної людини, яка навчиться віддавати стократ цьому суспільству, а не тільки використовувати його в своїх інтересах. Тим більше, що є такий орган – ВРЦіРО, який здатен координувати інтереси і цілі різних Церков, акумулювати можливості майже всіх релігійних організацій, оскільки його робота базується на консенсусі і повазі один до одного.