Російські плани захопити Вселенську Патріархію: історія періоду Першої Світової війни

«Святейший Правительствующий Синод» у 1914-1915-му рр. виношував плани підпорядкування Вселенського Патріархату. Після захоплення Константинополя російськими військами передбачалося зміщення Патріарха і поставлення на цю кафедру митрополита, залежного від Святєйшого Синоду.

Французька карикатура "Розсерджений ведмідь". Часто використовується російськими авторами  як ілюстрація упередженості Заходу до Росії та її миролюбних планів

На Всеросійському Помісному соборі 1917-1918 рр., під час дискусій з приводу відновлення в РПЦ патріаршества, один з делегатів (протоєрей Симон Шлеєв) торкнувся дражливого питання про ставлення Російської Церкви до інших Православних Церков. Він згадав, що «Святейший Правительствующий Синод», який сам був органом сумнівної канонічності, у 1914-1915-му рр. виношував плани підпорядкування Вселенського Патріархату. За його словами, після захоплення Константинополя російськими військами передбачалося зміщення Патріарха і поставлення на цю кафедру митрополита, залежного від Святєйшого Синоду.

Такі плани насправді існували. Хоча реальність була дещо складнішою, ніж її описав у своєму виступі Шлеєв.

По-перше, в тій чи іншій формі пропозиції щодо російської церковної експансії на береги Босфору з’явились задовго до І-ї Світової війни. Втім дійсно - більшість «прожектів» було складено після того, як у березні 1915-го року Російська імперія отримала принципову згоду від Британії та Франції на анексію Константинополя (після і у випадку переможного завершення війни).

По-друге, проекти реорганізації Константинопольського Патріархату підготували не лише в Синоді, але й в Міністерстві закордонних справ Російської імперії, Імператорському Палестинському товаристві а подеколи – й взагалі окремі науковці-візантиністи.

По-третє, існувало, як мінімум, три різних підходи до вирішення «проблеми Константинополя»:

• повна ліквідація структур Вселенського Патріархату, з перетворенням його митрополій на звичайні єпархії РПЦ
• збереження недоторканою влади та привілеїв Патріарха «Нового Риму» задля використання його як «союзника» - для подальшої експансії Російської імперії на Балканах та Православному Сході.
• фактичне підпорядкування, однак зі збереженням за Константинопольськими Патріархами представницьких функцій та окремих «символічних» привілеїв.

Спроба «розвідки боєм»: план поїздки до Константинополя єпископа Володимира (Путяти) у 1909-му році

У 1907-му році Святєйший Синод створив нову вікарну кафедру у Санкт-Петербурзькій єпархії – Кронштадську. Вікарій мав опікуватись закордонними російськими парафіями, котрі існували у Європі. За двома винятками – Афін та Константинополя, в яких були давні православні єпископські кафедри.

Однак уже у вересні 1908 року Синод надіслав єпископу Кронштадському Володимиру (Путяті) нову інструкцію, згідно з якою йому підпорядковувались також і храми при російських посольствах у Королівстві Греція та Османській імперії.

Вже на етапі «зондування ґрунту» щодо можливості приїзду російського єпископа, виникли серйозні утруднення. Грецьке духовенство вкрай неприхильно поставилось до можливості такого візиту, зокрема – у контексті створення небажаного прецеденту здійснення богослужінь без санкції на то місцевих архиєреїв (архиєпископа Афінського та Патріарха Константинопольського).

У підсумку – вояж єпископа довелося скасувати. Однак обговорення теми про «російські права» у Константинополі залишило значний «документальний слід».

25 січня 1910-го року при Св. Синоді було скликано спеціальну нараду щодо цього питання, під головуванням архиєпископа Ярославського Тихона (Бєллавіна) (майбутнього Патріарха).

Думки присутніх на ній розділилися. Чиновник Св. Синоду В. Яцкевич акцентував увагу на негативних наслідках такого кроку, проінформувавши, зокрема, про те, що Синод Елладської Церкви вже розглядав цю справу і визнав, що рішення про підпорядкування єпископу Володимиру посольських церков, у тому числі – в Афінах та Константинополі, є порушенням 28 правила IV Вселенського Собору. А можливий приїзд став би ще й порушенням 35 правила Св. Апостолів, що забороняє єпископові відвідування чужої єпархії для впорядкування церковних справ.

Натомість, професор-каноніст С. Троїцький підготував спеціальну записку, в якій стверджував: до цього випадку взагалі недоречно застосовувати канони, які регулюють відвідування єпископом чужої єпархії. Достатньо відштовхуватися від загального підходу, згідно з яким церковний устрій має узгоджуватись з устроєм політичним. Російські парафії за кордоном діють при посольствах, а отже – є екстериторіальними. Архиєрей, що керує цими парафіями, має над ними усю повнотою прав, незалежно від того, чи проживає він в Росії чи за кордоном. Відповідно, жодних дозволів від єпископів інших Помісних Церков не потрібні, владика Володимир може вільно прибути до Константинополя і відправляти там Літургії.

З цим категорично не погодився професор-візантиніст І. Соколов. Він навів канонічне обґрунтування позиції, згідно з якою такого роду «експансія» є недопустимою (33 та 34 Апостольські правило, 3 та 20 правила Сардикійського собору, 32 правило Карфагенського собору). На думку Соколова, «исполнение канонов возвысит нас, русских, в представлении греков. Что бы у нас ни говорили о греках, но они, несомненно, всегда стремятся устроить церковную жизнь по канонам, и в этом — большая их заслуга».

Втім, остаточне рішення наради, яким поїздку єпископа Кронштадського було визнано небажаною, ґрунтувалось не на усвідомленні канонічної недопустимості такого самоуправства, а лише на констатації факту несвоєчасності візиту та можливих політичних ускладненнях, котрі він може спровокувати. Пряму «кавалерійську атаку» (цікаво, що єпископ Володимир був колишнім капітаном імператорського лейб-гвардійського Преображенського полку) на Вселенський Патріархат було відкладено до більш сприятливого моменту.

«Тщательно соизмерять наши первые шаги». «Записка о Цареградском патриархе и Св. Софии» академіка Ф. Успенського

Коротка записка візантиніста, директора Російського археологічного інституту в Константинополі, Федора Успенського (1845-1928) датована 22 березня 1915-го року, збереглася у Російському архіві давніх актів (у фонді Шереметьєвих).

Її адресатом був імператор Ніколай ІІ, а готувалась вона в період найбільших успіхів російської армії в Галичині. Автор документу констатує, що в світлі неминучого і очікуваного в найближчий час краху Османської імперії, «необходимо без промедления поставить на очередь и обсудить хотя бы некоторые вопросы, с которыми мы, прежде всего, встретимся при завладении Цареградом». Найбільше непокоїла маститого академіка відсутність єдності «даже во влиятельных сферах» щодо того, якими мають бути кроки по облаштуванню церковного життя у Константинополі.

Він перерахував різні ідеї, які висловлювались щодо цього: від збереження статус-кво («мы сами по себе, он сам по себе») до повної ліквідації Вселенського Патріархату, з підпорядкуванням його єпархій Святєйшому Синоду у Петрограді. Однак, на думку Успенського, «все подобные теории в их применении могут угрожать большими осложнениями и, кроме того, носят признаки недостаточного вникания в дело».

Ключовий момент у його пропозиціях – рішення щодо тих чи тих кроків у цій справі варто приймати не на підставі окремих експертних оцінок, а лише після колегіального обговорення спеціально створеною для цього комісією при Св. Синоді.

Це дещо дисонує з пропозицією самого академіка щодо того, яким чином слід вирішити питання відновлення богослужінь у соборі Св. Софії. Ф. Успенський запропонував світській владі взагалі абстрагуватись від того, які канонічні права та привілеї має Вселенський Патріарх, а розглядати його як турецького чиновника, «етнарха» грецької меншини в Османській імперії. З цієї перспективи російська окупаційна влада й мала підійти до справи відновлення богослужінь у Св. Софії. «Мы освобождаем обращённую в мечеть Св. Софию от мусульманского культа, к патриархии же мечеть не имеет отношения. Даже напротив, как турецкий чин патриарх не может без согласия султана позволить себе располагать мечетью Айя-София как христианским храмом», — стверджував він. З цього випливало (хоча цей нюанс детально у записці не розтлумачено), що ще до вирішення будь-яких формальностей щодо статусу Константинопольського Патріарха в «російському» Царгороді, ключовий історичний храм міста мав бути переданий РПЦ.

«Константинопольский патриарший престол должен быть сохранен во всей церковной своей силе и значении». Доповідь «Константинополь, Палестина и Русская церковь» проф. І. Соколова

Секретна доповідь «Константинополь, Палестина и Русская церковь» професора Санкт-Петербурзької Духовної академії Івана Соколова (1865-1939) була підготована в квітні 1915 року за дорученням Св. Синоду і надрукована накладом в 100 примірників з грифом «На правах рукописи. Совершенно доверительно».

Соколов обґрунтував позицію щодо необхідності збереження Константинопольського патріаршого престолу, оскільки «необходимость его существования санкционирована основным каноническим кодексом Греко-Восточной Церкви, имеющим значение действующего права на всем православном Востоке», а весь церковно-адміністративний устрій на Православному Сході передбачає його існування. Професор пропонує не обмежувати свободу дій Константинопольских Патріархів, а навпаки, повернути всі «права и обязанности, какие по силе церковных правил принадлежали ему в византийскую эпоху».

Автор доповіді підкреслив, що Константинопольський Патріарх має зберегти титул «Вселенський», оскільки той «является одним из древних его достояний и не содержит ни малейшего папистического элемента».

Соколов полемізує з неназваними авторами, на думку яких збереженню status quo в становищі Константинопольського Патріархату суперечитиме втрата столичного статусу Константинополя (внаслідок гіпотетичного розвалу Османської імперії). На його думку, важливішим є не майбутній статус Константинополя, а той факт, що в «сознании церковного общества и в представлении всего православно-христианского мира Константинополь навсегда сохранит царственное свое достоинство и эта традиция останется в силе и значении даже и без возможного фактического положения Константинополя как столицы городов». Зрештою, він пропонує надати цьому місту статус якщо не постійної, то, принаймні тимчасової резиденції російського імператора.

Окрім суто символічних, Російська імперія, на думку професора Соколова, отримувала б і цілком практичні вигоди від того, що зберегла б Константинопольський патріарший престол та утрималася б від прямого втручання в його справи та внутрішній устрій. Насамперед йшлося про те, що в особі Вселенського Патріарха Росія отримувала б авторитетного союзника, котрому «принадлежать почин в постановке и обсуждении церковных вопросов вселенского назначения, его именно голос прежде всего должен раздаваться в период подъема или упадка общецерковных интересов всего православного мира, его дерзновенное и авторитетное слово должно благовествовать православному Востоку истины евангельской правды».

«Водворение русской власти в Константинополе потребует от нее определить её отношение к Константинопольской Церкви». Записка проф. А. Дмитрієвського «Константинопольская Церковь в Русском государстве»

Ця записка збереглася у архіві професора Санкт-Петербурзької духовної академії Афанасія Дмитрієвського (1856-1929) (Відділ рукописів Російської Національної бібліотеки ім. М. Салтикова-Щедріна).

Сучасні російські дослідники намагаються поставити під сумнів авторство Дмитрієвського. Однак немає скільки-небудь серйозних підстав сумніватись, що документ належить перу цього відомого візантиніста і може бути датований 1915-м роком.

Не зважаючи на те, що автор вказував на недопустимість (чи навіть абсурдність) ідеї простого «поглинання» Константинопольської Патріархії, а також моральну («эта церковь – нам Мать») та матеріальну обтяжливість будь-яких насильницько-адміністративних дій щодо Східних Патріархів, проект передбачав перетворення Константинопольської Церкви на васальну щодо РПЦ організацію.

Дмитрієвський, зокрема, наполягав на необхідності обумовити те, що претендентами на патріаршество зможуть бути винятково російські піддані, а а також пропонував заснувати посаду вікарного єпископа Вселенського Патріарха, якого призначав би російський Святєйший Синод.

Фактично цей вікарій-росіянин, підзвітний Петрограду і мав контролювати всі справи у патріархії. Тоді як за патріархом-греком залишилися б, головним чином, представницькі функції.

Поступово мала бути уніфікована російська та грецька системи управління та закріплено двомовне діловодство. Професор вважав, що збереження формально незалежного Константинопольського Патріархату мало слугувати підґрунтям для претензій на його митрополії в Малій Азії, незалежно від того, кому мали відійти ці території в результаті поділу Османської імперії («Нам нужно выговорить сохранение за Константинопольской патриархией всех её малоазиатских митрополий»).

Щодо Св. Софії, то Дмитрієвський пропонував створити такий собі «кондомініум» Константинополя та РПЦ. Який передбачав, що Патріарх буде номінальним настоятелем храму, а повсякденно ці функції виконуватиме «особый русский епископ-викарий».

«Град Константина должен быть отдан своим историческим владельцам». Стаття архиєпископа Антонія (Храповицького) «Чей должен быть Константинополь?»

Більшість представників церковної ієрархії уникали чіткого публічного позиціонування щодо такої неоднозначної теми. Одним з нечисленних винятків був архієпископ Харківський Антоній (Храповицький) (1863-1936). В 1-му номері часопису «Пастырь и паства» за 1915 рік він опублікував статтю «Чей должен быть Константинополь?», в якій виклав ідею відновлення Візантійської імперії.

З тексту можна виснувати, що його написано наприкінці 1915-го, коли ейфорія щодо швидкого опанування Царгородом, котра охопила російські «миродайні кола» навесні того року, вже пішла на спад. Зокрема, Антоній згадує, що він вперше сформулював свою позицію (Стамбул (Константинополь) має бути переданий грекам, Росія може лише застерегти за собою контроль над Босфором та Дарданеллами) – якраз під час однієї з дискусій у квітні, «когда господствовала полная уверенность в немедленном одолении и Турции, и Германии».

План Храповицького передбачав, що Росія має передати європейську частину Османської імперії і її столицю під владу самодержця-грека, а також зберегти недоторканими права Вселенського Патріарха «и тем отблагодарить эллинский народ за то, что он некогда освободил нас от рабства диаволу и ввел в свободу чад Божиих, соделав нас христианами».

Патріарх мав залишитись архипастирем всіх його єпархій у Малій Азії, адже «византийский император со своим народом не успокоится до тех пор, пока не возвратит этих епархий в свое подданство, пока не объединит весь эллинский народ в одном государстве». У такому випадку, на думку владики Антонія, Росія отримає надійного та відданого союзника для виконання іншої, важливішої місії в цьому регіоні. А саме – оволодіння Святою Землею та Гробом Господнім. Що неможливо здійснити «без преданного и сильного своею энергией союзника… ибо при иных условиях греки будут самыми неукротимыми противниками такого движения России на Восток, да оно просто сделается физически невозможным».

«Изменение положения и внутреннего строя Константинопольской церкви должно естественно вытекать из водворения в Царьграде русской власти». Записка Г. Фонвізіна «О Вселенской Патриархии»

Записка співробітника Міністерства закордонних справ Георгія Фонвізіна (1883 – 1975) «О Вселенской Патриархии», датована 6 (19) жовтня 1916 року, є, ймовірно, хронологічно останньою з «розгорнутих» аналітичних довідок та пропозицій, підготовлених у справі статусу «Константинопольського патриархата в русском государстве». Документ майже століття був недоступний дослідникам, оскільки зберігався в «закритій» частині «Архива внешней политики Российской империи» (відомчого архіву російського МЗС). Його оприлюднили лише в 2014-му році.

Специфікою цього документу є наявність розлогих інформаційних довідок про історію, особливості устрою, позицію Вселенського Патріархату щодо тих чи інших політичних проблем тощо. Автор записки не був прихильником повної ліквідації патріархату, оскільки «для такого несчастного решения пришлось бы преодолеть со стороны более сознательных представителей самой русской власти и многих благочестивых русских людей чувство стыда пред мыслью, что русская рука подымается на Церковь-Мать, от которой Россия получила свою веру и права которой освящены авторитетом Вселенских Соборов».

Показово, втім, що Фонвізін не виключав такого розвитку подій: «К сожалению, революционный образ действий, сверху ли или снизу, не исключается из образа мыслей русских людей и нельзя опустить совершенно упоминание о возможности такого решения».

Більшість конкретних пропозицій щодо того, яким чином мають бути врегульовані взаємини між Церквами (у випадку, якщо структури Константинопольської Патріархії буде збережено) та російською окупаційною адміністрацією і стамбульськими греками, сформульовані доволі лапідарно. Наприклад, Фонвізін запропонував відновлення давнього інституту апокрисіаріїв (дипломатичних представників однієї Церкви при керівних інституціях іншої). Але підкреслив, що, на даному етапі, серйозне обговорення таких питань є передчасним.

Більш однозначно він висловлювався коли мова йшла про збереження за Константинопольським патріаршим престолом тих прав та привілеїв, які вони мали як «етнархи» грецького народу в Османській імперії. На думку російського чиновника, в умовах, коли Царгород потрапить під владу православного царя, у цьому відпаде практична необхідність.

Щодо «переформатування» устрою Патріархату, Г. Фонвізін пропонує, як мінімум – не поспішати з радикальними кроками, оскільки «русская власть слишком мало знакома с условиями и взглядами местного греческого народа, чтобы угадать то, что можно при данных обстоятельствах целесообразно осуществить».

Однак буквально через декілька абзаців у «Записці» містяться досить детальні міркування щодо того, як можна зменшити кількість архиєреїв у Синоді чи й взагалі перейти до практики скликання щорічного архиєрейського собору (замість сесій Синоду).

Фонвізін ставить навіть питання, чи доречно взагалі зберігати патріарший устрій у Константинопольській Церкві – у той час, коли його позбавлена Церква у Росії?

Щоправда, на його думку, ліквідувати саму «посаду», в силу низки причин, небажано. А от змінити правила обрання першоєрарха (наприклад – через запровадження правила, що Патріарха буде затверджувати російський імператор – вибравши одну з трьох запропонованих Синодом кандидатур) – зовсім навпаки, є нагальною необхідністю.

Окремо розглядається також можливість «інкорпорації» до грецької єрархії російських єпископів. «Так как главный центр населения и для русских будет сам Константинополь, то желательно условиться, чтобы один из викарных епископов Патриарха (так называемых хорепископов) был бы русским. Но этого недостаточно. Надо, чтобы русский архиерей входил в состав Константинопольской Церкви полноправным членом Синода» - стверджував Фонвізін. Чиновник запропонував «забронювати» за архієреєм-росіянином Дерконську єпархію, «с местом пребывания Митрополита на Верхнем Босфоре, в близком расстоянии от Константинополя», а також, де-факто, надати йому ширші, аніж у інших митрополитів, повноваження.

Автор записки не має ілюзій щодо того, що грецьким єрархам та духовенству сподобаються всі ці нововведення. Однак він вважав, що, з часом, до них змушені будуть звикнути.

У документі розглянуто також питання Св. Софії. Фонвізін не вважає за потрібне (як це пропонував Ф. Успенський) виводити її з-під влади Вселенського Патріарха де-юре. Цілком достатнім, на його думку, це зробити де-факто: Константинопольський Патріарх матиме статус почесного настоятеля собору, однак реально всім керуватиме російський єрарх (в якого при Св. Софії має бути резиденція) «и русское духовенство призвано было бы в особенности, не нарушая канонических прав Патриарха, обслуживать этот храм».

***

«Ключи от Босфора и Дарданелл, Олегов щит на вратах Царьграда» – так російський історик та політик (міністр закордонних справ Тимчасового уряду) П. Мілюков (1859-1943) формулював «заветные мечты русского народа во все времена его бытия». Як бачимо, у цих «мечтаний» був і цілком конкретний «церковний вимір». Що вимагав якщо не «юридичної», то фактичної ліквідації Константинопольського патріархату. Те, що «в России нашлось немало журналистов и общественных деятелей, которые высказывались за русификацию Константинополя и низведение патриарха до епархиального архиерея, подчиненного Петроградскому русскому патриарху» змушені визнавати навіть сучасні російські дослідники.

Не має вводити в оману той факт, що далеко не всі автори проектів «русского Царьграда» були налаштовані настільки радикально. У компромісних варіантах (пропозиції І. Соколова, архиєпископа Антонія (Храповицького)), які не передбачали прямого втручання у внутрішні справи Вселенського патріаршого престолу, також йшлося про необхідність повного підпорядкування його, сказати б – «зовнішньої політики», російським імперським інтересам.

Не доводиться також особливо сумніватись у тому, які «прожекти» Росія втілила б в життя у разі, якби захопила «град Св. Константина». Достатньо згадати, яким чином вчинила російська окупаційна адміністрація на Галичині (канонічно підпорядкованій Вселенському Патріархату) у 1914-1915-му роках.

Тоді було відкинуто можливість хоча б «для годиться» зберігати канонічний порядок (наприклад – через використання того факту, що архиєпископ Антоній (Храповицький) мав повноваження екзарха Вселенського Патріарха для Галичини та Закарпаття). А одразу здійснено підпорядкування захоплених територій владі російського Св. Синоду.

Використана література:

• Антоний (Храповицкий), архиеп. Чей должен быть Константинополь? [Харьков, 1915]. Отд. отт. из журнала «Пастырь и паства». 1915. № 1
• Бухерт В. «Нам нужно очень тщательно соизмерять наши первые шаги в Цареграде…». Записка академика Ф. И. Успенского. 1915 г. // Восточный архив. № 1(31). М., 2015. С. 60 – 65.
• Герд Л.А. Еще один проект «Русского Константинополя». Записка Ф. И. Успенского 1915 г. // Вспомогательные исторические дисциплины. 2007. Т. 30. С. 424 – 433
• Герд Л.А. Константинопольский патриархат и Россия 1901 – 1914 г. М., 2012.
• Дурылин С. Град Софии. Царьград и святая София в русском народном религиозном сознании». — М., 1915.
• Священный собор Православной российской церкви. Деяния. Кн.2. Вып.2. Петроград, 1918
• Соколов И.И. Епархии Константинопольской церкви настоящего времени. Петроград, 1914.
• Соколов И. И. Константинополь, Палестина и Русская церковь. Петроград, 1915
• Стародуб А. В. Російські проекти реорганізації управління Константинопольського патріархату в період Першої Світової війни // Історія релігій в Україні: матеріали IX міжнар. конф. 11-13 трав. 1999 р. Львів, 1999 . Кн. 2. С. 155–157.
• Шкаровский М.В. Константинопольский Патриархат и Русская Православная Церковь в первой половине XX века. М.,2014
• Якушев М. И. Прожекты Российской империи относительно судьбы Босфора и Дарданелл, Константинополя и Вселенского патриархата в предвидении решительной победы Антанты в Первой мировой войне (по записке Г. Фонвизина 1916 г.)// Проблемы национальной стратегии № 3 (24) 2014. С. 76–109

Андрій Стародуб