Роздуми в другу неділю Великого посту.
Коли за кілька днів Ісус повернувся до Капернаума, одразу стало відомо, що Він знову вдома. І до Нього прийшло так багато людей, що навіть перед будинком не вистачало місця. Ісус звіщав їм слово Боже, коли четверо принесли до Нього чоловіка, розбитого паралічем. Побачивши, що їм не пробитися крізь натовп, вони розкрили дах над тим місцем, де був Ісус, і, розібравши його, спустили вниз ноші, на яких лежав паралічний. Побачивши віру їхню, Ісус сказав хворому: «Сину Мій. Твої гріхи прощено». Чули все це і деякі з книжників, які були там. Вони з обуренням подумали: «Що Він таке говорить? Він же богохульствує. Хто, крім Самого Бога, може прощати гріхи?!» Одразу дізнавшись, про що вони думають, Ісус спитав їх: «До чого такі помисли? Що легше: сказати паралічному: “Прощаються гріхи твої”, чи сказати: “Устань, візьми ноші свої і йди”? І щоб вам було ясно, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи» – тут Ісус звернувся до хворого: «Кажу тобі: встань, візьми ноші свої і йди додому». На очах у всіх той встав, одразу взяв ноші й вийшов. Усі були вражені і славили Бога, кажучи, що ніколи нічого подібного не бачили (Мк. 2, 1-12).
Переклад Священного Писання Дмитро Лаушкін
Ісус Христос в сьогоднішньому Євангелії про паралічного, зцілює саму цю людину насправді - позбавляючи її гріхів. Але цього замало для сторонніх, вони чекають видовища тілесного зцілення, для таких людей прощення гріхів не настільки важливе, як те, щоб людина на їх очах знову стала здоровою. Ісус з Назарету завжди ставить на перше місце саме стан людини по відношенні до Бога – тобто, реальний стан людини, що вона з себе представляє.
Це видно також з іншої невеличкої історії, яку ми зустрічаємо на сторінках Євангелія від Луки: «Продовжуючи шлях зі Своїми учнями, Ісус прийшов до одного селища, де жінка, на ім’я Марта, прийняла Його у свій дім. Вона мала сестру, яку звали Марія; сівши біля ніг Господа, вона слухала Його слова. А Марта, заклопотана великими приготуваннями, підійшла до Нього і сказала: «Господи, Тобі немає діла до того, що сестра моя залишила мене саму вправлятися з усіма справами? Скажи їй, щоб вона допомогла мені». Але Господь відповів їй: «Марто, Марто. Ти заклопотана і турбуєшся багато про що, а треба лише одне; Марія ж обрала найкраще і цього в неї не віднімуть» (Лк. 10, 38-42).
В Євангелії про паралічного та сама ситуація: Боголюдина – Ісус Христос прощає всі гріхи стражденній людині, можливо навіть, що людина разом з прощенням гріхів вже позбулась своєї тілесної недуги, але щоб навчити людей, які вважали прощення гріхів неважливим, Ісус Христос звертається до чоловіка розбитого паралічем: «кажу тобі, встань, візьми ноші свої і йди додому».
Навіть сучасній людині важко, вже маючи двотисячолітній багаж існування християнства, прислухатись до настанов Христа та почати будувати своє життя за євангельськими мірками, де на перше місце ми маємо ставити наш внутрішній стан, бо саме в стані «чистого серця» людина здатна отримати справжнє щастя: «Що ж стосується ваших потреб, то знає про них Отець ваш Небесний. Царство [Боже] і Божа праведність – ось чого повинні ви прагнути більше за все, а все інше додасться вам. Отже, не тривожтеся про завтрашній день, бо завтрашній день сам потурбується про себе. Вистачить для кожного дня своїх турбот (Мт. 6, 32-34).
Жити в любові, щирості, простоті буває для людини складніше, ніж зцілитися від тілесної немочі, але для громадянина Царства Небесного потребується саме це.
Жив собі цар, який прагнув до всякої премудрості. Дійшли одного разу до царя чутки, що живе далеко пустельник, який славиться своєю мудрістю. Велів цар осідлати йому коня і поїхав сам розшукувати пустельника.
Їде він лісовими хащами і бачить: стоїть хатинка, а біля неї хирлявий старець землю сапує. Мало з ніг від втоми не падає, але мотики не випускає. Зіскочив цар на землю, підійшов, поклонився старцеві.
– Приїхав я до тебе, щоб дістати відповідь на три своїх запитання. Яка найголовніша пора? Хто найголовніша людина? Яка найголовніша справа?
Вислухав його пустельник, але нічого не відповівши, продовжував обробляти землю.
– Ти, мабуть, втомився, дозволь допомогти тобі, – запропонував цар.
Узяв він у пустельника мотику і взявся до роботи. Потім знову своїх три питання повторив. І цього разу не відповів пустельник, а сказав лише мотику повернути. Але цар слухати його не хоче, мотики не віддає, сам вирішив справу закінчити.
Раптом бачить цар: іде назустріч чоловік, все лице поранене, залите кров’ю. Зупинив його володар, потішив добрим словом, пішов до струмка, приніс води, омив рани, перев’язав. Потім повів до хатинки, поклав спати. Та й сам почав готуватися до сну – уже повечоріло. Зрання знов до пустельника пішов. Дивиться – а той зерно садить у ґрунт, що вчора спушений був.
– Мудрий пустельнику, – почав благати цар, – невже ж не відповіси на мої питання?
– Вистачить з тебе, – мовив той, – ти вже сам на них відповів.
– Не чув я жодних відповідей, – здивувався цар.
– Ти, побачивши мою старість і неміч, змилосердився наді мною і взявся допомагати. Якби не залишився тут, то вбили би тебе розбійники на дорозі, ті, що подорожньому скалічили лице.
Цар з подиву слова вимовити не може, а пустельник далі мову провадить:
– Найважливіша пора – коли ти допомагав мені. Найголовніша в ту пору людина – я, а твоя допомога – найважливіша справа. Прийшов поранений – і найголовнішим став він, а найголовнішою справою стала твоя допомога йому.
Мало-помалу зрозумів цар смисл слів пустельника.
– Пам’ятай, отже, – мовив пустельник на прощання, – найголовніша пора – сьогодні, найголовніша людина – яка поряд у ту пору. А найголовніша справа – чинити добро тому, хто поряд, бо саме для цього ми й народжуємося.
Сів цар на коня і поїхав до палацу. Довіку пам’ятав він напучення пустельника, і слава про великодушність та справедливість того царя рознеслася по всьому світі.
Отже, не тривожтеся про завтрашній день, бо завтрашній день сам потурбується про себе. Вистачить для кожного дня своїх турбот (Мт. 6, 34).
(Автор: священник Олег Горбовський)
#недільнірозважання