Розкололись? Об’єднайтесь!

У минулій публікації «Газета» почала висвітлювати цю проблему в Україні. Свою думку висловили отці Православних церков Київського та Московського патріархатів. Проте, крім православ’я, на території України є ще релігії, які не можу залишити без уваги. Тож розмовляю з парохом греко-католицького храму Різдва Пресвятої Богородиці та пастором Церкви євангельських християн-баптистів «Дім Євангелія».

Протягом століть ми не маємо свого помісного храму. Несприятливі історичні умови порушили цілісність єдиної української Церкви. Здавалось би, всі ми — християни, віримо в єдиного Бога, а ходимо в різні церкви. Виникає запитання: а який шлях правдивий? Як то кажуть: «У кожного своя правда». Звідки витікає цей поділ? Чому в Україні популярна Церква Московського патріархату, тоді як у Росії складно знайти храм, де б звучало українське Богослужіння? Чи можлива в Україні єдина помісна Церква? Про це розмовляю із представниками Української православної церкви Київського та Московського патріархатів.

Розмова з Михайлом Сиваком, протоєреєм , священнослужителем Свято-Покровського собору УПЦ (КП)

— Прошу розказати, коли розпочався розкол української Церкви?

— Коли Ісус Христос заснував Церкву, яка тоді була єдиною, Його супротивник — диявол усі свої сили віддавав, щоб її знищити. Тож перші три століття існування християнства, було знищення фізичне. Римські імператори за приналежність до Церкви карали смертю. А згодом лукавий забажав поділити християн, поширюючи єресь та цілком інше розуміння богоодкровенних істин, які в майбутньому вилилися у різні напрями християнства. Після хрещення Київської Русі 988 року на нашій землі була єдина Київська митрополія східного обряду. Пізніше розділення між православними Церквами було політичне й адміністративне: один центр — у Києві, інший — у Москві. А Греко-католицька церква виникла 1596 року, внаслідок унії між частиною православного й католицького духовенства. Отже, обряд у цій Церкві залишився православним, однак сприйняття догматів і віровчення було католицьке. 

— А коли створено Ук­раїнську православну церкву Київського пат­­­ріархату, адже Мос­ковський патріархат запевняє, що їхня Церква сягає коріннями Київської Русі?

— Українська православна церква Київського патріархату є спадкоємицею давньої Київської митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріарху. Під час князювання Ярослава Мудрого без згоди константинопольського патріарха було обрано київського митрополита Іларіона, який був русичем місцевим. Тобто це було прагнення мати власного незалежного настоятеля. На початку ХХ століття виникла Українська Народна Республіка, тож у цей період Церква особливо боролася за автокефалію. 1991 року Україна здобула незалежність, тому логічно було мати свою незалежну українську Церкву. Тоді Український екзархат, а згодом Українську православну церкву очолював митрополит Філарет, який  зараз є нашим патріархом. Він обрав курс на автокефалію. Російська церква наклала на нього анафему за це, хоча ми розцінюємо її як політичну. 

— Чи можливе об’єд­нання Української право­славної церкви?

— Думаю, так. Якщо буде незалежна держава, то з часом буде незалежна українська Церква. Багато духівників Московського патріархату розуміє: Церква повинна належати тому народу, де вона перебуває. Хоча завжди є люди, які протестуватимуть, але більшість не буде проти. 

— Які існують від­мінності у Богослужіннях?

— Принципових немає. Єдина різниця — це поминання правлячих настоятелів. Наприклад, у нашій Церкві ми поминаємо патріарха Філарета, а у Церкві Московського патріархату поминають патріарха Кіріла. 

— Церква відіграє значну роль у житті людей, становить їх на певний шлях. Відповідно, мала б реагувати на події в державі. А яка позиція УПЦ (КП) щодо ситуації, що склалася нині в Україні?

— Кожен народ має право на власну позицію. Люди, які вийшли на Євромайдан, мирно відстоюють прагнення до того чи іншого політичного вектора розвитку нашої держави. Це їхнє конституційне право. Тому Церква підтримує свій народ і не може відректися від нього. На сцені Євромайдану ми не закликаємо людей до певних політичних рішень, а молимося за мирні, спокійні, незлобливі прояви власної волі, щоб не було насильства. 

— Нещодавно Мініс­терст­во культури Ук­раїни у вигляді листа звернулося до Греко-ка­то­лицької церкви з погрозами у судовому порядку поз­бавити її легалізації. Як Ви розці­нюєте таку заяву?

— На мою думку, це порушення закону про свободу слова. Адже люди мають право безперешкодно збиратися, молитися там, де вони цього бажають. Будь-які силові натиски на Церкву ми сприймаємо негативно. 

Розмова з Маркіяном Каюмовим, св. ієродияконом, прес-секретарем Львівської єпархії УПЦ (МП) 

— Коли відбувся розкол між Церквами?

— Перший розподіл української Церкви відбувся після розпаду Київської Русі. Пізніше, коли Україна потрапила під владу Речі Посполитої, утворилася Греко-католицька церква.  

Щодо Української православної церкви, то їх є три види на території України: Московського, Київського патріархатів й Автокефальна. Якщо заглянути в історію, то саме Православна церква Московського патріархату сягає коріннями від хрещення Русі Володимиром Великим. Після розпаду Київської Русі київський митрополит був змушений утекти з Києва у  Володимир, де перебував кілька років. Пізніше, на запрошення, переїхав у Москву. Так історично склалося: Київ спалили, і він на кілька віків перетворився на село. Тож був один києво-московський митрополит на всю колишню Русь. А Київський патріархат виник  лише 1992 року. 

— А чому Московський патріархат, адже Київ­ська Русь — це ж не  Росія?

— Київський митрополит переїхав у Москву і згодом став московським патріархом. З 1961 року в Києві були митрополити, але підкорялися Москві. На той час заступником московського патріарха був київський митр­ополит Філарет Денисенко. 1989-го він думав стати московським патріархом, проте всі знали його диктаторську роботу, зв’язки з КДБ, тож патріархом не став. Опісля він підняв питання про автокефалію України. Однак це було його особисте бажання, і російська Церква не дозволила цього зробити. Натомість 1990 року московський патріарх Алєксій Українській православній церкві дарував право самокерування. Тож нині наша Церква має лише духовний зв’язок із Москвою.

— Ви кажете, що ви­токи УПЦ (МП) ідуть від Церкви, яку запо­чаткував Володимир Великий. Відповідно — це є українська Церква, але чомусь Московського пат­ріархату. Чи можливе об’єднання Української православної церкви Московського і Київського патріархатів?

— Філарет Денисенко зробив велику колотнечу. За розкол у 1990-х роках його відлучили від Церкви. Ми не можемо вести діалог з людиною, яка є під анафемою. Він згрішив перед Церквою, бо зробив розкол, і тепер повинен розкаятися. Патріарх Філарет свій гріх не визнає досі. 

— Чи думаєте Ви, що це була спроба створити незалежну українську Церкву?

— Патріарх Філарет у червні на помісному соборі попросив після його смерті не обирати патріарха київського. Він визнав: в Україні немає помісної Церкви і його намагання не вдалися. Греко-католицька є Церквою трьох областей. Більше належать до Київського патріархату. Але у всій Україні переважають парафії Московського пат­ріархату. Наша Українська православна церква єдина, визнана Вселенським православ’ям. Ми не хочемо перервати зв’язок із Вселенським православ’ям, якому вже понад 2000 років. Зі всієї поваги до логічного бажання мати власну помісну Церкву в Україні, ми розуміємо, що це рішення мусить відбуватися тільки за канонами Церкви. 

— Нині українці на майдані Незалежності відстоюють свій вибір євроінтеграції. Обурені подіями останніх місяців люди протестують проти влади, засуджують її нецивілізовані намагання розігнати мирні протести. Тоді як на дошці оголошень біля вашої церкви я прочи­тала звернення голови львів­ської обласної організації «Путь првославных», диякона Володимира Белошицького, де він негативно та об­раз­ливо відгукується про людей на майдані Незалежності та й про події в Києві загалом. Говорилося про те, що ту­ди вийшли студенти «уме­ю­щие разве только в компьютерные игры играть да пиво пить» та й інші недоброзичливі слова в бік євромайданівців. Це позиція Української православної церкви (МП)?

— Ні. Це висловився диякон однієї з організацій Української православної церкви (МП). Вона належить до нашої Церкви, однак це одна із церковних партій,  так сказати «кружок по інтєрєсам». Але в жодному  разі не позиція нашої Церкви. 

— Яка ж тоді позиція Московського патріархату? 

— Нашу думку висловив митрополит Володимир після побиття людей «Беркутом». Він одразу ж звернувся до народу і закликав усіх молитися за примноження любові та єдності. Не може Церква втручатися в політичні процеси. Особисто я — за Європу, ходив на львівський Майдан, хоч і не афішую цього. Для молитви визначено місце — храм. А ось священики, які стоять на сцені Євромайдану, замість проповіді миру та єднання, допомагають розколювати народ. 

— У зв’язку з останніми подіями Міністерство культури України  листом звернулося до Української греко-католицької церкви з погрозами, що УГКЦ у судовому порядку можуть позбавити легального статусу. Як Українська православна церква (МП) розцінює такі погрози?

— Негативно. Жодна з владних структур не може заборонити молитися. Цей лист критикували всі експерти. Ми активно не висловлювалися, однак влада не може і не повинна впливати на життя Церкви. 

Розкол української Церкви — болюче питання для країни. Українці роками не мають єдиного помісного храму. Чому так?

У минулій публікації «Газета» почала висвітлювати цю проблему в Україні. Свою думку висловили отці Православних церков Київського та Московського патріархатів. Проте, крім православ’я, на території України є ще релігії, які не можу залишити без уваги. Тож розмовляю з парохом греко-католицького храму Різдва Пресвятої Богородиці та пастором Церкви євангельських християн-баптистів «Дім Євангелія».

Розмова з Ярославом Назаркевичем, пастором Церкви «Дім Євангелія». 

— Пане Ярославе, роз­кажіть про історію Вашої Церкви.

— Баптистських рух у Західній Європі було започатковано більш як 400 ро­ків тому, він належав до так званої «радикальної Реформації». Термін «баптисти» з грецької означає «хрестити, занурювати у воду». Він відображає біблійну ранньохристиянську практику хрещення людей у дорослому віці. Водному хрещенню передує свідоме покаяння в гріхах та кількамісячне навчання основам Святого Письма (Матв.28.18-19).

Євангельські християни-баптисти з’явилися в Україні в другій половині ХІХ століття на півдні. 1884 року відбувся перший з’їзд ЄХБ. Цю дату ми вважаємо початком євангельського руху. Тоді ж було створено Союз російських баптистів. Наприкінці ХІХ століття кількість баптистів коливалася від ста до трьохсот тисяч, однак віруючих масово переслідували. До 1991 року Церква інколи відновлювала свою діяльність, проте остаточно встановитися змогла лише після проголошення незалежності України. А на двадцять п’ятому з’їзді, 2006-го, ми оголосили назву — «Всеукраїнський союз Церков євангельських християн-баптистів».

— Чим, на Вашу думку, зумовлено розкол української Церкви?

— У Бога розколу Церкви немає. Він є хіба що між релігійними громадами та деномінаціями (церквами), обумовлений деякими відмінностями у віровченнях і традиціях. А в Біблії не­одноразово сказано: «Церква — всі народжені від Слова Божого та Духа Святого люди, які сповідують Ісуса Христа своїм Господом та Спасителем, єдиним посередником між Богом та людиною”.

— А чи можливе об’єднання в єдину помісну Церкву в Україні?

— Єдність християн повинна бути навколо Божого Слова та Особи Ісуса Христа. А в різних релігійних громадах є розбіжності в певних тлумаченнях чи практиках. Отож не думаю, що адміністративне об’єднання вирішило б їх. Справжнє зближення християн різних Церков можливе лише з волі Божої. 

— А яка позиція Церкви стосовно подій, які нині відбуваються в країні?

— Україна переживає найскладнішу за роки незалежності кризу. Покалічені та загиблі — трагедія, шрами, які довго болітимуть. Криза не може тривати безконечно. Вона закінчується або шляхом до добра, або катастрофою. Тому завдання кожної віруючої людини — благати Божого втручання, визнавати та залишати гріхи, чинити добро та милосердя. Щодо участі в тих чи інших дійствах, то кожен нехай зважено обирає, як діяти, однак не порушує державні та Божі закони.

Розмова з Орестом Фрединою, священиком УГКЦ

— Отче Оресте, роз­кажіть історію ви­­никнення Греко-католицької церкви.

— Від апостольських часів існувала єдина Христова Церква. Якщо уважно розглянемо діяння святих апостолів, побачимо: вже відтоді українські землі було просвічено світлом Євангелія. Четвертого Папу Климентія Римська імперія засудила до каторжних робіт за те, що був християнином. Кирило й Методій також проповідували Христову віру задовго до хрещення Володимиром. Існує думка: 988 року було вже завершення встановлення християнства на Русі. 

1054 року, на жаль, стався розкол між Сходом та Заходом. Однак упевнено можна сказати, що українці прагнули зберігати єдність. Київський митрополит був на Леонському, а згодом на Флорентійському соборах, а це свідчить про намагання зберегти вселенську єдність. 

Після монголо-татарського нападу була непроста ситуація. На півночі зміцнювалася нова держава, дуже сильних сусідів ми мали на заході. Тому 1596 року київський митрополит майже з усіма єпископами тогочасної київської Церкви проголосив унію. Бачимо, протягом історії такий крок до певної міри давав змогу зберегти свою самобутність і змагатися за єдність вселенської Церкви. Історично так сталося, що після 1772 року значна частина України потрапила під вплив Російської держави. Відтоді українські Церкви «взяла в обійми» російська Православна церква. Так сталося з Почаївською лаврою, яка колись була Василіанським монастирем нашої Церкви. А 1839 року за наказом царя Ніколая І на сході українську Церкву повністю знищили. До священиків застосували репресії, а храми відібрали. Слід зазначити, що греко-католицькі церкви ніколи не були лише на західних територіях, просто тут вони збереглися. 

— А що стало причиною цього розколу?

— Насамперед — гріх. Але досі тривають нікому не потрібні суперечки. Правдиві, вірні християни покликані шукати єдності, і за це ми молимося під час кожного Богослужіння. Мені здається, коли нам удасться об’єднатися в духовній площині, то інші проблеми буде знач­но легше вирішити. 

— А в чому різниця між українськими Церквами?

— Краще звернув би більшу увагу на те, що нас об’єднує: одне Євангеліє, хрещення, віра в Бога, неповторні традиції та духов­не світосприйняття. Тож на цьому тлі речі, які нас протиставляють, не є дуже суттєві. Стан, який нині маємо, також спричинено браком нашої державності протягом тривалого часу. Найжорс­токіших переслідувань Греко-католицька церква зазнала від більшовиків. Священикам пропонували вибрати: співпрацювати з комуністичним режимом та долучитися до російської Православної церкви або йти на каторгу в Сибір. Отці отримували непогані пропозиції. Ззовні, здавалося,  нічого не змінювалося: та сама храмова будівля, ті ж Богослужіння, потрібно було лише поклонитися владі. Однак наші єпископи та священики готові були краще вибрати терпіння, ніж зрадити вірність Христовій Церкві. Можу привести приклад блаженного Григорія Лакоти, мощі якого є в нашому храмі. Він був священиком, згодом став помічником єпископа й ректором семінарії. У часи переслідувань мав змогу втекти в Німеччину, проте залишився зі словами: «Можливо, в Сибіру я буду хоч одній душі потрібен як священик». Наші отці не раз платили життям за свою любов до Бога, Церкви й народу. Історично так склалося: нині в Україні немає єдиної Церкви. Проте ми повинні прагнути будь-якою ціною повернути собі єдність. Нам необхідно шукати шляхів до об’єднання. 

— А яка різниця між значеннями «православний» і «католик»?

— Ці слова мають різні взаємодоповнювальні значення. «Католик» з грецької перекладається як «соборний, вселенський», а «православний» означає природу віри. Термін у Церкві запровадив Папа Римський Лев Великий. Тобто кожен, хто є членом вселенської, Католицької церкви й вірить, що Ісус Христос є правдивий Бог і чоловік, має православну віру. 

— Наразі в Україні немає єдиної помісної Церкви. На Вашу думку, можливе об’єднання? 

— Вірю і молюся за це. Ми повинні шукати єдності між Церквами Володимирового хрещення. Певні суперечки чи розбіжності потрібно вирішувати. 

— Ви говорили, що Греко-католицька церква збереглася на території Західної України. А чи думали про будову храмів в інших регіонах України ?

— Лише двадцять п’ять років тому наша Церква вийшла з підпілля. Нещодавно почали відкривати семінарії та відновлювати навчання. Нині маємо багато освічених молодих священиків. Проте ще й дотепер їхньої кількості недостатньо. У трагічний час чимало наших вірних переселили в різні куточки держави. Тож, якщо на Сході чи в інших регіонах України є віруючі Греко-католицької церкви, то, звичайно, ми будуємо храми. 

— Служителі Церви активно підтримують людей, особливо нині, коли розгортаються трагічні події в країні. Як наслідок, Міністерство культури України у вигляді листа звернулося до УГКЦ з погрозами про можливість позбавлення легалізації. Це можна розцінювати як репресії?

— Це — символ задавненої хвороби. Люди, які прийшли до влади, вважають, що їм усе дозволено. З латинської «міністр» означає «той, хто служить». А в радянському розумінні це — суворий поважний дядько, якого всі мають боятися. Мені сподобалася думка: «Вони б ліпше заборонили сонцю рано сходити чи вітру дути». До певної міри такі заяви мені здаються смішними, хоча й мають тінь небезпеки. Кожен, хто намагався воювати з Богом, дуже погано закінчував. Я вважаю безглуздям перечити людям, які шукають правди, добра й намагаються бути активними громадянами.

Христина ПАРУБІЙ

"Львівська газета", 9 лютого 2014 року