Про сакральну спадщину відомого митця у двох храмах Львівщини
«Придивіться до наших ангелів і, може, навіть прислухайтесь…» — каже Леся Шкробот, мешканка села і прихожанка місцевого храму, й показує високо під стелю. Щойно вийшло сонце, тож фігури ангелів із сурмами, які досі тьмяніли серед орнаментів, появилися з темряви. Справді, аж хочеться прислухатися… Вже більш ніж сто років вони пильнують з-під купола церкви Святого Михаїла у Підберізцях, що на Львівщині.
Будований на зламі століть за проектом львівського архітектора Івана Левинського храм передусім відомий тим, що є єдиним, де всі розписи належать відомому художникові, новаторові, працівникові Національного музею у Львові Модесту Сосенку. Його ім’я напряму пов’язане з митрополитом Андреєм Шептицьким, завдяки якому молодий художник зумів здобути освіту у Кракові, Мюнхені та Парижі, а згодом утвердитись як митець.
Модест Сосенко — один із найяскравіших українських митців початку ХХ століття, відомий далеко за межами України. А за останні тижні про художника та його спадщину дізналося чимало тих, хто до цього про нього й не знав. Наша дорога до храму в Підберізцях — як, врешті, у багатьох в ці дні — лежала через Славське. У церкві Успіння Богородиці цього невеликого гірського селища буквально за кілька днів безжально знищили всі настінні розписи Сосенка і його учня Юліана Буцманюка. Священик і громада самовільно почали ремонт, незважаючи на переконання представників єпархії та пояснення мистецтвознавців.
22 травня на Святоюрську гору у Львові принесли і запалили кілька лампадок. Поставили їх поруч із пам’ятником митрополиту Андрею. Так львів’яни згадали і нагадали іншим про розписи Сосенка та Буцманюка, які за тиждень до того варварськи та нахабно знищили у церкві Славського.
Фото: Тетяна Казанцева
Церква у Славському була однією з одинадцяти на території України, до оздоблення яких доклався Модест Сосенко, і лише однією з чотирьох із його стінописом. Розписи талановитого художника збережені ще у згаданій церкві Святого Михаїла Підберізцях, у дерев’яній церкві села Поляни Золочівського району та в церкві Святого Миколая у Золочеві.
Фото: Тетяна Казанцева
Іларіон Свєнціцький (або, як стверджують деякі дослідники, Святитський) у часописі "Нова Рада" за лютий 1920 р. зазначав: "Славсько, одна з найкращих осель бойкiвських Карпат, колиска творчостi i дiяльностi Устiяновичiв – батька й сина, стало ще багатшим пiсля Сосенка. Усе багатство свого творчого духа, усю умiєнтнiсть рисiвника-орнаментатора, декоратора i кольориста вложив вiн в сю церкву».
За останні десятиліття Україна втрачала немало храмів, чимало цінних ікон, іконостасів та розписів. Але трагедію з втратою розписів у церкві Успіння Богородиці, якими міг би пишатися будь-який храм, вирізняло дещо незвичне: вона розгорталася на очах тисяч людей у режимі он-лайн. Однак це не допомогло запобігти втраті, а, здається, лише пришвидшило руйнування.
Усе почалося з повідомлення ще 10 травня про планований у церкві ремонт.
«Зараз я шкодую про одне: коли ми дізналися, що почали збивати ліпнину — треба було терміново сідати в машину і їхати. Пробувати розмовляти. Ми не могли подумати, що все відбудеться так швидко. Планували таку поїздку на наступний тиждень», — розповідає львів’янка Анна Кліщ. На цих спогадах їй заледве вдається стримати сльози.
Пані Анна — праправнучка першого пароха мурованої церкви Славського Євстахія Качмарського. Саме за його служіння і, мабуть, завдяки його добрим стосункам із митрополитом Шептицьким храм збагатився розписами талановитих художників. Щороку вона з родиною та друзями їздила туди.
Її мама Анна Петрашек, яка є правнучкою пароха Качмарського, додає: у їхній родині поколіннями передають оповіді, що ангелів у еркві Модест Сосенко малював з її бабуні, яка на той час була підлітком.
«Тепер думаю, що не часто їздили… Але в моїй уяві церква у Славському — це було щось непорушне. Як Нотр-Дам. Що з ним може статись? Поки не трапилася пожежа. І поки тут не почали все знищувати. Треба було одразу їхати…» — повторює Анна Кліщ.
Але насправді у Славське одразу після тривожної новини поїхало чимало людей: мистецтвознавці, чиновники і навіть представники єпархії. Два дні — 12 та 13 травня — вони намагалися переконати отця та громаду в цінності розписів. Припис про заборону будь-яких робіт видав обласний відділ охорони культурної спадщини: оскільки церква є пам’яткою архітектури, будь-які роботи у ній мають бути дозволені органом охорони культурної спадщини. Однак і це не допомогло.
Під керівництвом настоятеля храму Андрія Петришина за два наступні дні все церковне малярство перетворилося на гору уламків. 15 травня ввечері інтер’єри храму були цілком знищені.
Уламки біля церкви Фото: Ірина Гірна
Основний аргумент пароха — нібито, за його інформацією, збережені фрески не належали Сосенку. У коментарі виданню zaxid.net він наполягав, що нічого цінного, окрім іконостасу, в церкві немає, а він з громадою хочуть «інші розписи — нові і гарні».
«Це неправда. Ми були в церкві 13 травня, коли ще розписи не були збиті, — розповіла Z мистецтвознавиця Ірина Гах. — Я з певністю говорю, що за радянських часів стінопис не був знищений і перемальований. Перемальованими були максимум деякі написи святих, які не приймались православ’ям. Замість автентичних українських були російські написи. По контуру і рисунку Сосенка були втручання олійними фарбами, але вони були чітко по старих рисунках. Ніхто кардинально нічого не замальовував і не перемальовував. Щось додавали, щось, можливо, домалювали, але кардинальних втручань не було. А з висоти чотирьох метрів був автентичний Сосенко».
Фото: Тетяна Казанцева
Кажуть, збити фрески вдалось завдяки дуже оперативній роботі близько 100 осіб. І все заради того, аби отримати на їхнє місце «нові і гарні». Подейкують, що на нову оздобу вже зібрали гроші і навіть домовились з майстрами…
Разом з розписами двох художників, церкву «вичистили» і від плитки фабрики Івана Левинського. За іронією долі, саме 2019 рік у Львові проголошено роком Левинського.
Фото: Тетяна Казанцева
Історія вандального знищення розписів у Славську різко контрастує з долею церкви у Підберізцях, що в Пустомитівському районі на Львівщині.
«Кінець XIX - початок XX століття - це період підйому Галичини у культорологічному, політичному, соціальному розумінні. Ми можемо назвати цей період епохою Митрополита. Складається так, що в цей час Сосеснко повертається до Львова вже сформованим художником. Саме тоді найбільше почало будуватись і відновлюватись церков. І це був продуманий процес з глибоким розумінням, як має виглядати власне українська церква та її комплексним архітектурним вирішенням. Нову церкву замовляли в українського архітектора, брали українських будівничих, художників і взагалі все робити українським. І Славське, і Підберізці - це, власне, ті варіанти», - пояснює Ірина Гах.
Отець Станіслав Гасс на парафії церкви у Підберізцях більше 30 років - з середини 1980-х років. Храм був одним з небагатьох, які не закрили у радянський час.
«Я ще не найдовше тут, але майже», - говорить отець. Нещодавно парафія відсвяткувала його 80-ліття. За нашу кількагодинну розмову він тричі повторює, що пишається тим, що один з тих парохів, хто пробув на парафії найдовше за всю її історію. А знає він це достеменно тому, що уклав пойменний список усі парохів і років служіння, і, здається, про кожного може сказати хоча б кілька слів. Нинішня мурована церква збудована у 1891-1910 роках, але до неї тут були дерев’яні.
Фото: Ігор Мартинів
Про храм, його історію, і особливо про деталі, дуже добре знає не лише настоятель. Леся Шкробот, чия родина поколіннями живе у цьому селі, може говорити про церкву годинами. І, мабуть, ще трохи історій залишиться. Розповідає, як батько згадував ще довоєнні часи: паломників до образу Богородиці та велику любов парафії до своєї церкви.
«Ходіть, щось покажу», - запрошує жінка і підводить до дерев’яної, багато різьбленої кафедри. Створена ще в середині 1930-х років вона має дуже цікаву особливість - список імен та прізвищ з цифрами. А згори роки - 1914-1920.
Фото: Мирослава Іваник
«Це - імена мешканців нашого села, які загинули в лавах Української галицької армії. А ці цифри: «70», «157» - це номери будинків, у яких вони жили», - пояснює пані Леся. Одним із перших її довголітніх парохів був у 1901-1924 роках о.Євген Шухевич, рідний брат відомого українського вченого-етнографа Володимира Шухевича. Батько їхній Степан Шухевич був отаманом УГА в роки Першої світової війни.
Дивовижно, але кафедра простояла у церкві увесь радянський час. Допомогла у цьому хитрість: прихожани закрили таблицю з іменами дошками, тим самим зберігши від пильних очей влади. Так само - прикриттям - у ті часи вдалось врятувати інші елементи храму, зокрема, зображення з написом «Українська молодь Христові» та настінний напис над входом до центральної нави, зроблений Модестом Сосенком, що згадує Андрея Шептицького. До речі, останнім громада дуже пишається. На ньому робить особливий акцент отець Станіслав і пояснює - за радянський часів напис був закритий, а потім його відкрили і відновили. Напис каже:
«За Святійшого Отця Папи Пія, за Великого державного Імператора Франца Йосифа, за преосвященного Митрополита Кир Андрея на Шептичах графа Шептицького, за душ пастирства о.Євгена Шухевича, при провізорах церковних Якову Кернозі та Марії Чорній живописав дім цей я, Модест Сосенко».
Дехто з дослідників також припускає, що в храмі залишилось прижиттєве зображення митрополита Андрея. Ймовірно, саме з нього Сосенко малював Бога-Отця у вівтарній частині.
Фото: Мирослава Іваник
Переховували парафіяни у радянський час і чимало ікон та скульптур, зокрема фігури, які нині є частиною унікального іконостасу.
«Іконостас церкви у Підберізцях — дуже цікаве художнє рішення. Це теж частина експериментів художників і скульпторів початку ХХ ст.», — пояснює Ірина Гах.
Попри те, що храм нині належить до Православної церкви України, тут дуже дбайливо ставляться до всіх елементів, що залишилися від греко-католицького обряду, а також до пам’яті про всіх парохів і відвідини церкви митрополитом Шептицьким. Але не лише духовну пам’ять зберігають ці стіни. Пані Леся підводить нас до ряду хоругов. За ним другим рядом у глибині церкви сховані вишивані фани.
«Ми знаємо, що це більше католицький атрибут, але ці фани вишивали й передавали сюди ті мешканці нашого села, яких виселили на Сибір. Це все наша історія, і для нас вона дуже важлива», — пояснює жінка.
Вишиваний рушник, що зберігається в церкві. Фото: Мирослава Іваник
Разом із нами пані Леся годинами ходить церквою. Каже, що досі відкриває для себе нові елементи розписів Сосенка, яких раніше не помічала.
«Отець Станіслав заборонив нам на стінах навіть порохи витирати, — розповідає пані Леся. — Каже, можна пошкодити розписи».
І його слухають.
«Я людям довго пояснював: нічого рухати не можна. Якщо тут щось знищать, то з кого спитають? З мене», — оповідає емоційно отець Станіслав Гасс.
Каже, був час, коли громада хотіла трохи підправити розписи, аби не були такі тьмяні, чи зробити у церкві теплу підлогу, аби взимку було не так холодно. Проте він категорично заборонив.
«Бо то ж не вони мене ведуть, а я їх», — пояснює парох.
Фото: Мирослава Іваник
Здається, у нього кожна деталь продумана. Зокрема, парох давно відмовився від можливості відчиняти вітражні вікна у вівтарній частині церкви. Бо ж саме в цьому храмі збережені єдині відомі вітражі на сакральну тему, спроектовані Сосенком, які виготовили на початку століття в Кракові — «Христос і Магдалина» та «Христос благословляє дітей». На них і досі є ім’я великого майстра.
Фото: Мирослава Іваник
«Дуже правильне рішення: нічого не рухати. Насправді тільки реставратори можуть сказати, що можна робити. Тому ці розписи мусять дочекатися фахівців», — каже Ірина Гах.
Церковна парафія грошей на повну реставрацію не має. Дуже сподіваються, що влада або меценати допоможуть зберегти їхній храм. Зокрема, вже незабаром у церкві треба буде робити правильне водовідведення, бо замокають стіни і деколи на підлозі просто стоїть вода.
За словами Ірини Гах, таких «щасливих» церков, як у Підберізцях — де парохи добре розуміють, якою цінністю володіють, — є немало. Однак, незалежно від конфесії, збереження храму дуже часто залежить від конкретного священика — і в цьому власне проблема. У жодній з українських церков немає надійних механізмів захисту від волі отця, який часто прикривається бажанням громади.
«А в часи митрополита Андрея Шептицького ці механізми були. Все було під його керівництвом. У той час була створена єпархіальна комісія на Святоюрській горі, до якої входили працівники музею, художники, архітектори — і власне вони вирішували, що і як робити у церквах», — пояснює Ірина Гах.
За роки незалежності в Україні немає гучних справ, де би покарали священика чи громаду за нищення храму, що є пам’яткою архітектури.
«Закон про охорону спадщини у нас не працює. І це величезна проблема. Якщо представники органу охорони культурної спадщини забороняють щось робити, дискусії не повинно бути. Випадок у Славському — зухвалий і брутальний. Але, крім нього, є безліч історій, коли церкви оббивають вагонкою, перемальовують, спалюють — і це не має жодної реакції, ні церковної, ні світської», — коментує ситуацію голова Товариства охорони пам’яток Андрій Салюк.
Нині справа церкви у Славському на розгляді як у єпархії, так і в правоохоронних органів. Водночас Львівська ОДА заявила, що позиватиметься до суду, аби забрати храм із власності громади, яка його знищила.
З минулого тижня в інтернеті триває збір підписів за покарання винних у злочині, що вчинили у Славському.
«Вимагаємо належної реакції від найвищих ієрархів Української греко-католицької церкви. Закликаємо Церкву застосувати свій авторитет і вплив проти поширення невігластва та сваволі.
Так само вимагаємо належної реакції від відповідних уповноважених органів охорони культурної спадщини, як і правоохоронних органів України», — йдеться у петиції, що відкрита до підписів, яку станом на 27 травня підписало майже 800 осіб.
Серед підписантів — багато художників, журналістів, реставраторів, священиків. А ще серед них є Анна Кліщ.
«Переконана, що отець Андрій Петришин не може бути парохом у такій церкві. Людина не доклалася до цього і не усвідомлює цінності», — каже праправнучка Євстахія Качмарського.
Єдиним позитивним наслідком трагічної історії у Славському може стати привернення уваги до збереження спадщини Модеста Сосенка та Юліана Буцманюка, зразки якої ще не втрачені. А також до сотень церков, які потребують підтримки та мудрого поводження. Тоді ця жертва буде бодай не цілковито марною.