РПЦ і Орвелл: Питання автокефалії Церкви в Україні, як індикатор двоєдумства РПЦ (ч.2.)

Продовження. Початок тут

5. Участь держави у церковних справах: «нахабне втручання» або «належна і мудра підтримка».

Доводилося раніше писати (тут і тут) про історичні випадки втручання державної влади в церковні справи. Ідентичні приклади інтерпретувалися церковною владою протилежно, ситуативно, в залежності від того, наскільки вигідно чи не вигідно це втручання було для самих церковних єрархів. Можна згадати і те, що Перший Вселенський Собор був скликаний в 325 році в місті Нікеї саме світською владою, головою держави, до того ж навіть нехрещеним Костянтином I (той самий, хто вбив свою дружину Фаусту і сина Кріспа. А хрещення прийняв на смертному одрі в 337 від рук тодішніх аріан, які заперечують божество Христа, себто аналог нинішніх свідків Єгови. Хрещення це ніхто не ставив під сумнів. Пізніше цей вбивця і аріанин був проголошений Церквою святим).

Можна згадати, що і сама РПЦ розірвала спілкування з Матір'ю-Церквою Константинопольською у 1448 році за наказом князя Василя II Темного на зібраному ним же Соборі. За його ж наказом був поставлений митрополитом Іона. У 1458 року Константинопольський Патріарх Григорій III, не визнаючи митрополита Іону, призначає у московські землі свого митрополита «всієї Руси» Григорія Болгарина. Більш того, в 1467 Константинопольській Патріарх у своїй грамоті відлучає і «псевдомитрополіта» Іону, і всю московську митрополію від Церкви. В такому стані відлучення неканонічна (з точки зору Константинополя і східних патріархів) Московська Церква перебуває 141 рік до легалізації своєї автокефалії в 1589 році. І цю автокефалію РПЦ отримала аж ніяк не в результаті переговорів церковних єрархів, а лише стараннями світської влади на чолі з царем Борисом Годуновим. При цьому, Київська митрополія продовжувала залишатися автономною у складі Константинопольського Патріархату, зберігаючи — висловлюючись мовою митр. Агафангела — «священну, богозаповідану духовну, історичну, культурну і народну єдність» з давньої Константинопольською Церквою. Так було аж до того часу, коли державні ж діячі Московії не почали робити спроби щодо відриву Київської митрополії від Константинопольської Церкви, або, висловлюючись мовою владики митрополита, поки «націоналістичні політики Москви не почали намагатися розірвати нешитий хітон церковний, розчленувати вікову духовну основу буття» Київської митрополії. Більш докладно про відторгнення Київської Митрополії від Константинопольської Матері-Церкви і приєднання її до Московської можна прочитати в статті Володимира Буреги «Приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату: Як це було».

Можна згадати і про недавнє втручання Президента РФ В. В. Путіна в справу приєднання РПЦЗ (напередодні званої «безбожним і безблагодатним Карловацьким розколом») до РПЦ. Нагадаю, 1 серпня 2000 Першоєрарх РПЦЗ митр. Віталій (Устинов) публікує передсоборне Послання, де зазначає: «Ми повинні не тільки усвідомлювати, але і оголосити всім привселюдно, що наша Російська Православна Зарубіжна Церква з 1927 року і до цього дня не має ніякого молитовного спілкування з Московською Патріархією, яка є нічим іншим, як неканонічним створенням радянської влади. Я, як першоєрарх, закликаю вас всіх залишатися назавжди вірними нашій Церкві і не бентежитися тими закликами, які ми все частіше чуємо: про об'єднання і про співслужіння з іншими в ім'я "братньої любові"». Чи не правда, напрочуд схоже на нинішнє послання УПЦ: «Закликаємо віруючих УПЦ зберігати єдність Церкви, бути спокійними і не піддаватися на інформаційні провокації». У лютому 2000 року Собор РПЦЗ, зокрема, піднімає і питання захоплень храмів Московською Патріархією: «Останні роки відзначені новою хвилею насильницьких захоплень Московською Патріархією храмів і монастирів вже у самої Російської Зарубіжної Церкви в різних країнах або спробами захоплення — за допомогою державної влади (іноземної чи російської), де тільки можна — в Італії, Ізраїлі, Німеччині, Данії, Канаді...». У грудні 2000 року Першоєрарх РПЦЗ видає післясоборне Послання, де, зокрема, підкреслює, що «Російська Православна Зарубіжна Церква, яка зберегла свою духовну свободу, всі ці 80 років, ніколи не піде на з'єднання з Московською Патріархією». І ці слова звучать занадто знайомими.

Здавалося б, нічого не може зрушити процес з мертвої точки. Аж раптом у церковні справи втручається державна влада. 25 вересня 2003 року Путін зустрічається з єрархами РПЦЗ, при цьому більша частина зустрічі чомусь проходить за закритими дверима; про що говорив з єрархами Президент — невідомо. Однак знову відбувається неймовірне: всі перепони, які були настільки істотні і нездоланні ще зовсім недавно (причому, як з боку РПЦЗ, так і з боку РПЦ), дивним чином зникають, і об'єднання / приєднання РПЦЗ і РПЦ відбувається «більшовицькими темпами». Нагадаю, що тоді зовсім не було ніякої єдності думок. Близько третини парафій РПЦЗ виступили рішуче проти цього приєднання і його не визнали. Однак, це нікого не зупинило.

Здавалося б, ось воно «порушення Конституції», «нахабне і безцеремонне втручання держави в церковні справи», саме час нагадати про відділення Держави від Церкви, засудити нахабство світського правителя, але... відбувається протилежне. Ллються потоки прослави на адресу світського правителя за втручання в церковні справи. Так, замісник голови Навчального комітету РПЦ доцент МДАіС Олексій Світозарський підкреслює: «Процес об'єднання увійшов в активну стадію після візиту Президента РФ В.В.Путіна в США в 2003 році і його зустрічі з єрархами РПЦЗ». Голова ВЗЦЗ РПЦ митр. Кирило (Гундяєв) також, при будь-якій нагоді зазначає , що роль Путіна в об'єднанні РПЦ МП і РПЦЗ «дуже благородна і значуща». Патріах Алексій II так само окреслює роль державного правителя як ключову у церковному процесі: «возз'єднання Російської Церкви відбулося багато в чому завдяки особистому внеску Президента». Сам правитель зазначає «важливість відносин і співробітництва, що склалися між Церквою і державою». Роль державного діяча в об'єднавчому процесі ніхто не приховує, навпаки, ця роль всіляко підкреслюється. З одного боку, Президент говорить про необхідність участі держави в об'єднавчому процесі. З іншого — РПЦ всіляко дякує правителю за цю участь. Нарешті, 17 травня 2007 р обидві Церкви «в присутності Президента РФ В.В. Путіна» (що неодмінно підкреслюється) підписують Акт про возз'єднання, де серед іншого зазначається: «Віддаємо подяку Всемилостивому Богу, який Своєю всесильною правицею направив нас на шлях подолання ран поділу і привів нас до бажаної єдності Російської Церкви на батьківщині і за кордоном». Самому ж Путіну підносять подарунок саме «за його внесок у возз'єднання Російської Православної Церкви». В контексті постійного підкреслювання втручання Президента в церковний процес і нескінченних подяк за це втручання, слова про «всесильну направляючу правицю» набувають цілком конкретне значення.

Доволі кумедно, що наразі всі ті, хто нещодавно наввипередки дякував і славив главу держави за його втручання в церковні справи, за його значущу і ключову роль в церковному процесі, раптом починають ганьбити іншого лідера за участь в церковних процесах, звинувачувати у «зухвалому втручанні» і нагадувати про відділення держави від Церкви. Доходить до абсурду. Так, звернення одних депутатів до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням щось зробити (сприяти автокефалії) оголошується «нахабним втручанням у церковні справи», тоді як звернення інших депутатів до того ж адресата з обуреннями і вимогою НЕ робити чогось іменуються «підтримкою і захистом Церкви». Аналогічно ж, депутатське об'єднання «За єдину помісну Православну Церкву» критикується як «втручання депутатів не в свої справи», а той час, як депутатське ж об'єднання «На підтримку канонічної Церкви», оголошується «благою допомогою». Так, митр. Іонафан (Єлецьких) нагороджував скандально відомого депутата Вадима Новинського як «ревного захисника існуючого канонічного статусу УПЦ» за його «самовідданий внесок в священну справу захисту конституційних прав, честі і гідності православних громадян України» — тобто, саме за участь в церковних справах.

До речі, і сама Церква згадує про відокремлення Церкви від держави ситуативно, постійно втручаючись в державні справи, а часом і зовсім перетворюючи Церкву в передвиборчий таран. Можна згадати політичну агітацію з амвонів митр. Одеського Агафангела (Савіна) на користь «обранця Цариці Небесної»: «Наш кандидат — Віктор Федорович Янукович. Ті, хто не прийде на виборчі дільниці, — сказав він з амвона, — і не проголосує за Віктора Януковича, повинен буде згодом покаятися в цьому у свого духівника». Або не менш скандальна проповідь намісника Києво-Печерської Лаври митр. Павла (Лебедя), постійного члена Священного Синоду УПЦ, в якій він порівнює Януковича з Христом і обіцяє бути з ним до кінця: «Сьогодні Ви несете важкий хрест і Церква з вами сьогодні до кінця, подібно до того, як Симон Киринейський допомагав нести Хрест Христа на Голгофу». Інший єрарх УПЦ, арх. Лонгін (Жар), багаторічний сподвижник митр. Онуфрія, проклинає владу України і закликає саботувати мобілізацію АТО. На щастя, не всі єрархи УПЦ такі. Однак ці дії ніколи не отримали своєї оцінки з боку священноначалія. То як там про відокремлення Церкви від Держави? Тут пам'ятаю, а тут не пам'ятаю...

Та й сама Церква втручання держави в власні ж справи помічає лише ситуативно. Так, ніхто з «принципових» єрархів чомусь не протестував проти тиску Януковича на Предстоятеля своєї Церкви Митр. Володимира (Сабодана) і відсторонення його від справ.

Зрештою, можна згадати незліченні заяви єрархів РПЦ і УПЦ, що УПЦ КП і УАПЦ ніякі не Церкви, що їх не існує. Заступник голови ВЗЦЗ УПЦ прот. Микола Данилевич прямо заявляє, що ці «дві Церкви неканонічні і нелегітимні. Їх не існує». Що ж, як вірно зауважила Тетяна Деркач: «Якщо наполягати на таких формулюваннях про неіснування УПЦ КП та УАПЦ, то і втручання світської влади у церковні справи немає. Адже ж для “єдиної легітимної Церкви” ніхто автокефалії та визнання не просить і у її справи не втручається. На милування нема силування».

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли невтомно дякують депутатам і державним діячам за їх участь у церковних процесах АБО, коли критикують депутатів і державних діячів за їх участь у церковних процесах, називаючи це антиконституційним і безцеремонним втручанням?

6. «Ізольованість наших братів з УПЦ КП від Вселенського Православ'я — наш величезний біль», але... ми будемо жорстко придушувати будь-які спроби УПЦ КП з'єднатися з Вселенським Православ'ям, окрім як через нас.

Протягом останніх десятиліть і з боку РПЦ та з боку УПЦ звучать гарні слова про «біль розлуки» з братами з УПЦ КП і УАПЦ, які не мають з нами єдності. Єрархи мало не змагаються в яскравості фарб для описування цього церковного та особистого болю. Так, Синод УПЦ 24 червня 2015 року описує свій біль і його причини: «Кровоточивою раною на тілі України стало і трагічне церковне розділення. Значна частина наших співвітчизників, які сповідують православну віру, вже третє десятиліття перебуває поза спілкуванням зі Світовим Православ'ям». Очільник Синодального інформаційного відділу УПЦ арх. Климент (Вечеря) повторює: «Церковний поділ — рана на тілі Церкви. Розкол — це не просто проблема, це наш величезний біль. Адже мільйони людей України знаходяться поза канонічним православ'ям, поза Церквою, яка дає можливість людині врятуватися. Вони позбавлені церковних таїнств, без яких неможливо мислити про повноцінного духовного життя».

Так от, чим саме викликаний біль! Тим, що наші брати не мають зв'язку зі Вселенським Православ'ям. Здавалося б, що було б найбільш логічним у цій ситуації? Порадіти, якщо наші брати знайдуть зв'язок і спілкування зі Вселенським Православ'ям, увіллються в сім'ю Помісних Церков, таїнства їх будуть визнаними і безперечно благодатними. Якщо у мене є біль, що у братів моїх немає даху над головою, їм холодно, а з якихось причин вони не можуть або не бажають жити зі мною, то в разі, якщо хтось інший (не я) подарує їм квартиру, я повинен лише порадіти. Так повинно бути, але за умови, якщо цей біль щирий, а не є прихованим владолюбством. На перевірку ж виявляється, що і біль, і всі сльози наших єрархів крокодилячі, і вони готові всіма силами і способами перешкоджати отриманню нашими братами спілкування зі Вселенським Православ'ям, якщо воно не проходить через приєднання до них. В такому випадку РПЦ готова з криком Карандишева з «Безприданниці»: «так не діставайся ж ти нікому!» погрожувати Вселенському Патріарху Варфоломію, намовляти (і підкуповувати?) і шантажувати інших Предстоятелів та єрархів, байкотировать і розривати спілкування з Помісними Церквами. Все лише б для того, аби «брати, від розділення з якими у нас кров'ю обливається серце», не отримали цю єдність, минаючи нас. Але як же знову все прозаїчно. Знову молитовні і євхаристична єдність у Христі цинічно приноситься в жертву єдності адміністративній.

Ось і депутат Вадим Новинський загрожує розколом світовим Православ'ям: «Ви зрозумійте, це буде означати розкол в Православ'ї, який буде гірше розколу 1054 року, коли Церква християнська розвалилася на Католицьку та Православну». Так, це той самий депутат, який підписав звернення до патр. Варфоломія з вимогою не давати автокефалію, той, який чинив тиск на покійного Предстоятеля УПЦ митр. Володимира (Сабодана), і той, який «допомагає Церкві», а зовсім в неї не втручається. Головне не переплутати!

Звісно, РПЦ може погрожувати всьому світу. Може на знак протесту проти того, що УПЦ КП здобула спілкування і визнання не за їхнім сценарієм, наодинці не визнавати це рішення і не визнавати таїнства. Може навіть розірвати спілкування з Вселенським Православ’ям, сама вчинити розкол, опинившись в ізоляції, і ізолюючи від Церкви власних вірян. Так би мовити, «підірвати Воронеж на зло ворогам», згідно з російською традицією. Але це вже буде проблема виключно РПЦ. Навряд чи хтось побажає підтримувати в цьому РПЦ, заради її власних амбіцій і заради помсти світу за зачеплене самолюбство. А недавні приклади церковної історії надихають оптимізмом. Так, у 1994 році 54 (з 83) православні парафії Естонії попросилися прийняти їх в юрисдикцію Константинопольської Церкви. 22 лютого 1996 Священний Синод Константинопольської Церкви відновив дію Томосу 1923 року i заснував паралельно з Естонською ПЦ МП автономну Церкву під своєю юрисдикцією. У Комюніке Вселенського Патріархату від 22 лютого 1996 року підкреслювалося, що «Вселенський Патріархат прийняв це рішення на наполегливе прохання Естонського уряду і переважної більшості естонських парафій, які просили прийняти їх під захист Вселенського Патріархату». РПЦ протестує, погрожує розколом Світового Православ'я і в лютому 1996 року РПЦ розриває спілкування з Константинопольською Церквою, але вже за два місяці, 16 травня 1996 спілкування відновлює. У 1995 РПЦ протестувала проти прийняття УПЦ США у Константинопольську Церкву, також погрожуючи розколом Світового Православ’я. Навіть протягом декількох тижнів намагалися не визнавати таїнств УПЦ США, вважаючи її «розкольницьким угрупуванням». Зрештою про всі ці протести вже мало хто пам’ятає. Ніяких розколів не відбулося, люди самі вільно обирають парафію, а єрархи РПЦ зустрічаються разом с єрархами УПЦ США чи з естонськими. Звісно, жодним чином не сумніваючись у благодатності таїнств.

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли говорять, що у них обливається серце кров'ю від усвідомлення того, що мільйони наших братів перебувають поза спілкуванням із Вселенським Православ'ям, АБО, коли намагаються протистояти знаходженню братами цього спілкування?

7. «У нас вже є Помісна Церква», але... офіційного проголошення цього ми категорично не допустимо.

Наші єрархи люблять повторювати, що УПЦ і так вже Помісна Церква. Так, наприклад, при зустрічі з патріархом Кирилом під час його візиту в Україну в серпні 2009 Президент України Віктор Ющенко заявив: «Найбільше бажання українського народу — жити в єдиній помісній Православній Церкві». На що Патріарх відповів: «Ця церква, пане Президенте, існує. Є помісна Церква в Україні». Про це ж заявляє і митр. Іонафан (Єлецьких): «Автокефалія — це історично сформована форма організації Помісних Православних Церков. [в Україні] утворена і живе незалежна і самостійна в управлінні УПЦ, — одна з таких. У цьому своєму самобутньому, незалежному самоврядування, УПЦ — догматично також є справжня Помісна Церква. [...] За фактом, УПЦ і її Предстоятеля сприймають рівночестно практично всі Предстоятелі Вселенської Православної Церкви». Що ж, нагадаємо високопреосвященнішому члену синодальної богословської комісії УПЦ, кандидат богослов'я, що ні формально, ні за фактом УПЦ і її предстоятеля не сприймають рівночестно Предстоятелі Церков — ні як предстоятеля автономної, ні тим більше помісної Церкви. УПЦ в світовому Православ'ї сприймають просто як «єпархії РПЦ в Україні». Більш того, і Вселенський Патріарх Варфоломій неодноразово на цьому наголошував, про що не можуть не знати наші єрархи. Так, 2 серпня 2008 Вселенський Патріарх Варфоломій в своїй відповіді на звернення Архиєрейського Собору УПЦ (28 липня 2008), зауважує, що (а), звернення було направлено «всупереч установленому порядку, за яким єрархи Церков спілкуються через своє церковне керівництво», (б) Звернення було прийняте «на скликаних зборах (а не, безперечно, Соборі чи Синоді) 35 єпископів України». (в) звертається до Предстоятеля УПЦ митр. Володимира (Сабодана) не як до Предстоятеля Церкви («Ваше Блаженство»), а як до простого архиєрея: «Ваше Преосвященство».

Хоч там як, якщо навіть допустити, що слова наших єрархів хоч трохи щирі, і в Україні ВЖЕ є Помісна Церква, то підтвердження ВЖЕ існуючого статусу (як автокефального) буде справжньою формальністю і змінити по суті нічого не може в принципі. Наших єрархів таке приведення форми відповідно до змісту має лише порадувати: «Хай буде у вас “так – так”, “ні – ні”, а що понад того, то від лукавого» (Мт. 5:34). Однак і в цьому питанні ми зустрічаємося з лицемірством. Варто підійти до формального підтвердження того, що вже і так є — єрархи починають протестувати.

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли говорять, що Помісна Церква в Україні ВЖЕ існує, АБО, коли противляться утвердженню статусу такої?

8. «Ми за визнання неканонічною церковної структури Церквою та її таїнств», але... ми категорично проти такого ж визнання в Україні.

Можна навести кілька прикладів подвійних стандартів РПЦ щодо неканонічних церковних структур та методів подолання розколів. Перший приклад — недавній розкол в Болгарській Церкві. 18 травня 1992 року три єрархи БПЦ відокремлюються від Патріарха Максима (Мінкова) і створюють «альтернативний Синод» на чолі з колишнім митрополитом Неврокопським Пименом (Єневим), який пізніше стає альтернативним Патріархом. Цю альтернативну Церкву підтримує держава, при державній же підтримці передаються і захоплюються церкви, законні єрархи переслідуються. 22 липня 1992 року рішенням Архиєрейського Собору БПЦ всі розкольники були позбавлені сану і відлучені від Церкви (тобто анафематствувані) «за вчинення розколу і вчинення незаконних єпископських хіротоній». Це ж рішення було повторене і на Архиєрейському Соборі БПЦ 23-26 липня 1996, де знову підкреслюється анафематствування «колишнього митр. Пимена». Таїнства розкольників були оголошені безблагодатними, розкольників перехрещували. Але вже кілька років потому, 30 вересня 1998 в Болгарії проходить Всеправославний Церковний Собор, на якому присутні предстоятелі і представники всіх Помісних Церков. І хоча Патріарх Алексій II бажав, щоб розкольників пересвячували, його думка залишилася в меншості. Освячений Всеправославний Собор прийняв інше рішення. Анафема, проголошена Болгарською Церквою колишньому Митрополиту Пімену, була оголошена недійсною, а його єпископський сан, так само, як і сан інших єрархів, в тому числі висвячених вже в розколі, оголошені дійсними. За рішенням Всеправославного Собору Болгарська Церква повинна визнати і прийняти в свою єрархію неканонічно висвячених. Всі неканонічно вчинені єпископські, священицькі і дияконські свячення були визнані дійсними. У соборному рішенні сказано, що «скоєні ними протиканонічні чинодійства оголошуються автентичними, дієвими і надають благодать і освячення». Так само Собор ухвалив, що розкол 1992 року «скасовується з життя і пам'яті Святішої Болгарської Церкви, а, відповідно, і від усієї Соборній Православної Церкви для слави і честі людинолюбного Небесного Отця, для зміцнення і слави святої Болгарської Церкви та її єрархів, задля порятунку, спокутування і освячення христолюбивого її народу». Цей метод подолання розколу прийняла і РПЦ, коментуючи його як вірний і правильний. Хоча в самій РПЦ про це лукаво вважають за краще не згадувати, вимагаючи пересвячувати та перехрещувати кліриків УПЦ КП в Україні.

Другий приклад відноситься до розколу в Македонії. 17-19 липня 1967 року Македонська ПЦ, що має автономію в Сербської ПЦ, після численних безуспішних прохань про автокефалію до Матері-Церкви на Церковно-Народному Соборі проголосила автокефалію. 14-15 вересня того ж року Архиєрейський Собор СПЦ оголошує МакПЦ «розкольницькою так безблагодатною організацією», а пізніше створює свою паралельну «канонічну єрархію» на території Македонії — Охридську архиєпископію. 23 січня 2004 року влада Македонії видає «Декларацію на підтримку Македонської Православної Церкви», згідно з якою в Македонії може існувати лише одна Церква — МакПЦ, а канонічна Охридська архиєпископія СПЦ оголошена поза законом. 20 червня 2002 Синод СПЦ закликає розкольників повернутися в лоно СПЦ. 25 травня 2005 Архиєрейський Собор СПЦ прийняв рішення про (повторне) позбавлення сану всіх єрархів і священиків МакПЦ, відлучив їх від Церкви (тобто, піддав анафемі). Більш того, були відлучені «всі віруючі — послідовники цієї безблагодатної розкольницької організації». Звісно, таїнства «анафем» оголошуються безблагодатнимі і душезгубними, а єрархи — «рядженими». Влада Македонії переслідує канонічних кліриків, а в травні 2012 року і зовсім заарештовує канонічного єрарха, голову Охридської Архиєпископії СПЦ арх. Івана (Вранішковского ). Це, до речі, до питання про гоніння, які наші єрархи полюбляють бачити будь-де.

Але яке ж ставлення РПЦ до цього «безблагодатного розкольницького збіговиська», анафематствуваного Матір'ю-Церквою Сербською? Як до благодатної Православної Церкви. А як же «анафема»? Ніяк! На неї ніхто уваги не звертає. З самими «ряженими» зустрічаються і приймають їх саме як православних єрархів, не сумніваючись ані в дійсності їх сану, включаючи і «анафематствуваного розколовчителя» арх. Охридського і Македонського Стефана (Веляновского), ані в благодатність їхніх хрещень і таїнств. Священноначаліє РПЦ не бентежить навіть переслідування канонічних кліриків і перебування у в'язниці канонічного архиєрея, про гоніння ніхто не говорить. На протести Матері-Церкви Сербської в РПЦ теж ніхто уваги не звертає. Чи нагадує РПЦ, що в Македонії «вже є помісна церква», єдина канонічна структура – Охридська Архиєпископія Сербської ПЦ, «самостійна і незалежна в управлінні»? Чи підтримує РПЦ саме законну канонічну структуру (що, до речі, складається з 7 єпархій і свого єпископату)? Чи закликає РПЦ македонських розкольників повернутися в лоно Матері-Церкви Сербської або використовує щось з традиційної української риторики? Ні в якому разі! У РПЦ підтримують ідею легітимізації, визнання МакПЦ за Болгарським сценарієм (тобто, з оголошенням благодатність всіх свячень та здійснених таїнств) і дарування МакПЦ автокефалії. Патріарх РПЦ Алексій II в 2005 і зовсім закликав СПЦ до відмови від... канонічної структури на користь визнання «розкольницької». Православна Енциклопедія під редакцією Патріарха Кирила співчуває МакПЦ: «В даний час МакПЦ стикається з низкою викликів, головним з яких є відсутність канонічного спілкування з Помісними Православними Церквами». Підтримує МакПЦ і відомий диякон Андрій Кураєв. Так після візиту до «анафематствуваного розколовчителя» митр. Стефана, о. Андрій опублікував матеріал «Македонська Православна Церква є особа істинної Церкви» і заявив, що «ізоляція Македонської Церкви є результатом політичних проблем, а не дій самої Церкви» і визнав, що не бачить в проблемі ніякої еклезіологічної складової. Патріарх Кирил також заявляє прямо, що визнання МакПЦ є не лише вірним рішенням, а й необхідністю задля збереження національної ідентичності: «відновлення канонічного статусу Македонської Православної Церкви буде фактором, який у більшій мірі, аніж будь-який інший, буде забезпечувати збереження македонської національної, культурної, релігійної ідентичності». Звісно, ні про яке «повернення розкольників» не йдеться, не згадають «анафему», не беруть в лапки титули. Підтримують думку свого священноначалія єрархи і клірики РПЦ і УПЦ, з якими доводилося розмовляти. Вони вважають, що МакПЦ потрібно легітимізувати, дарувати їй автокефалію. Однак дивним чином РПЦ змінює думку на протилежну, коли мова заходить про ідентичну модель для України. Той же єрарх РПЦ, митр. Іларіон (Алфєєв), який зустрічається з розкольниками МакПЦ і відстоює легітимізацію автокефалії МакПЦ раптом заявляє, що «Легітимація розколу — таких прецедентів в історії Церкви не було», лукаво вважаючи за краще «забувати» і про зцілення обох Болгарських розколів XX століття та історії інших Помісних Церков, включаючи власну. І наполягає, що в Україні єдине рішення «щоб люди, які пішли в розкол, повернулися в лоно канонічної Церкви».

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли приймають і рекомендують легітимізувати неканонічну структуру, вважаючи її Церквою, АБО, коли виступають проти цієї ж моделі?

9. «Ми вважаємо, що за церковними правилами церковні кордони повинні слідувати за державними», але… ми категорично проти цих же правил для України.

Яскравим прикладом причини автокефалії є історія Грузинської ПЦ. Грузинська Церква здобула автокефалію в V ст., тобто за кілька століть до автокефалії РПЦ. Після приєднання Грузії до Російської імперії, ця автокефалія була скасована, і аж ніяк не церковним Собором, а світською владою, причому вельми хитро. 30 липня 1811 року указом імператора Олександра I Грузинський Католікосат був перетворений в Грузинський екзархат РПЦ, а її глава — Католикос Антоній II був викликаний в Петербург для участі в роботі Святішого Синоду і... більше вже ніколи не повернувся до Грузії. На чолі Грузинського екзархату РПЦ незмінно поставляють російських архиєреїв (за єдиним винятком — першим екзархом Варлаамом (Еріставі)). У такому положенні Церква в Грузії проіснувала аж до розвалу Російської імперії.

12 березня 1917 року в Грузії в місті Светіцховелі проходить Собор духовенства всієї Грузії, який посилаючись на неканонічність скасування автокефалії, а також на зміну політичної ситуації, «самочинно» проголошує відновлення автокефалії ГПЦ. На наступний день, 13 березня, представник цього Собору, єп. Леонід (Окропідзе), сповіщає екзарха Грузії Платона (Рождественського) про те, що той, згідно з постановою Собору, зміщений з посади екзарха і позбавлений сану католікоса-архиєпископа. Разом з тим просить владу підтримати «відновлення автокефалії Древнього Грузинського Католікосата» і ідею парафіям надати свободу церковного самовизначення під опікою російського єпископа. Платон, зрозуміло, відкидає це рішення як «неканонічне» і зазначає: «залишаюся, звісно, вашим екзархом і буду користуватися правами екзарха і владою». Через тиждень, 22 березня, арх. Платон проводить свій Собор — канонічний (як сказали б зараз), представлений переважно російським духовенством в Грузії, і одноголосно приймає рішення про те, що ніяка автокефалія Грузії не потрібна і одноголосно ж підтверджують єдність з Російською Церквою. 25-29 травня 1917 року ця ж «єдина канонічна структура» — Грузинський Екзархат РПЦ — проводить свій Церковний Собор, на якому знову підтверджується «вірність канонам» і «єдність грузинських віруючих з Матір'ю Церквою Російською». На цьому соборі його голова арх. Платон стверджує, що питання автокефалії церкви в Грузії — виключно політичне, що «віруючий грузинський народ не піде за призвідниками церковного заколоту». 23 серпня 1917 роки люди примушують арх. Платона покинути свою резиденцію і покинути Тифліс.

8-17 вересня 1917 року в Тифлісі проходить Собор Грузинської Православної Церкви, затверджується автокефалія ГПЦ, єп. Кіріон II (Садзаглішвілі) обирається Католикосом-Патріархом всієї Грузії. Синод РПЦ, Помісний Собор РПЦ і Помісні Церкви характеризують те, що відбувається як неканонічні дії і закликають «самочинне збіговисько» до покаяння. Знову звучать слова про «нерозривну дружбу братніх народів». У своєму посланні 9 грудня 1917 р Патр. Московський Тихон звертається до Грузинського народу: «Понад сто років минуло з тих пір, як єдиновірна Грузія як в державному, так і в церковному відношенні з'єдналася з Росією під однією світською і церковною владою. І таке приєднання Грузії до Росії протягом цілого століття не викликало ніяких заперечень, особливо щодо вищої церковної влади, що безперечно належала Російському Священному Синоду». Єдиною канонічною структурою в Грузії визнається Грузинський Екзархат РПЦ. Храми Грузинського Екзархату РПЦ стають «рупорами проросійської політики», а духовенство екзархату — її провідниками. З екзархату в ГПЦ масово починають переходити духовенство і парафії (тобто «захоплюються»). Відносини з РПЦ і Росією загострюються. 27 червня 1918 року в своїй патріаршої резиденції був убитий Католикос-Патріарх Кіріон II. Трохи пізніше були вбиті і найближчі соратники Киріона, що знаходилися в авангарді про-автокефального руху. Світська влада Грузії починає «гоніння» на канонічну структуру: передають храми, включаючи кафедральний собор Олександра Невського в Тифлісі, забороняється служіння російського духовенства в армії. РПЦ не визнає ані автокефалії ГПЦ, ані духовенства. Звучить стандартний потік звинувачень в неканонічність і заклики до покаяння.

Але ж раптом світським правителем в Росії стає грузин Сталін, і — ось неймовірний збіг! — агресивна риторика на адресу ГПЦ згасає, забувається «неподільність єдиновірного народу», і, нарешті, 19 листопада 1943 року РПЦ вирішує визнати автокефалію «неканонічного самочинного збіговиська» причому – увага! – тому що, згідно з канонами Церкви, в незалежній державі повинна бути незалежна церква. Так Рішення Священного Синоду РПЦ з питання автокефалії Грузинської Православної Церкви стверджує: «Не маючи підстав додаватися тепер до розбору всього, що з тих пір говорилося і писалося за і проти грузинської автокефалії, і залишаючи без уваги всякі взаємні рахунки, підозри, упередження і сумні непорозуміння, які заважали неупередженому підходу у даному питанні, ми тепер маємо щасливу можливість обмежитися лише найголовнішим і істотним: за церковними правилами (Всел. IV, 17 та ін.), церковні кордони повинні слідувати за державними. Грузія ж складала невіддільну частину Російської імперії [...] Звідси наполегливе небажання російських законників, а може бути, і психологічна для них неможливість, примиритися з грузинської автокефалією, як і зі всякою іншою, поки вона залишається у всьому вірною православ'ю. Прихильників автокефалії так легко було звинуватити в політичній неблагонадійності. В даний час юридичне становище Грузії радикально змінилося. Тепер вона хоча і залишається невід'ємною частиною нашої держави, але вже в якості вільного члена Радянського Союзу нарівні з іншими національними республіками і подібно до них має і свою певну державну територію і своє управління. Тому наша Російська Православна Церква, залишивши минулому всякі законницькі рахунки і сперечання, з готовністю і радістю розкриває свої сестринські обійми назустріч автокефальній Грузинської Православної Церкви, шукає спілкування з нами в молитві і таїнствах».

Рішення РПЦ щодо питання автокефалії Грузинскої Православной Церкви від 19 листопада 1943 року

І нагадаю, що це не було рішення Матері-Церкви, якою РПЦ для ГПЦ не могла бути в принципі (бо здобула власну автокефалію на десяток років пізніше ГПЦ). Це було одноосібне рішення сестринської Церкви, просто однією з Помісних Церков. А кількома днями пізніше, 22 листопада 1943 року, патріарх Московський Сергій, сповіщаючи Сталіна про це рішення «у відповідь на Ваше співчутливе ставлення до потреб Православної Церкви і Ваш інтерес до її долі», немов вибачаючись, пояснює чому автокефалія ГПЦ була визнана лише зараз: «Чимало в цій справі пошкодив наш великодержавний шовінізм і особисті взаємні упередження обох сторін».

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли вважають, що згідно з канонами Церкви, церковні кордони повинні слідувати за державними, і Церква, в навіть формально самостійної республіці, має всі права на автокефалію, АБО, коли стверджують, що Церква в незалежній державі Україна не має право на автокефалію?

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли вважають, що для визнання автокефалії Церкви зовсім не потрібно ані рішення Всеправославного Собору, ані рішення Матері-Церкви, ані рішення найпершої Константинопольської Церкви, але цілком достатньо визнання Церкви-Сестри, АБО, коли стверджують, що автокефалія Української Церкви аж ніяк не може бути визнана одноосібно рішенням найпершої Константинопольської Церкви?

Далі …

Володимир Мельник