Митрополит Тульчинський Іонафан (Єлецьких) чудово ілюструє цілий ряд класичних прийомів демагогії.
З цікавістю ознайомився з реакцією на мою статтю «РПЦ і Орвелл: Питання автокефалії Церкви в Україні як індикатор дводумності РПЦ», що була опублікована митрополитом Тульчинським Іонафаном (Єлецьких) на своєму сайті: «РПЦ - ворог православ'я?!» Або яким чином публіцисти-автокефалісти «заробляють» довіру читачів». Веселить, що автор навмисне змінює моє ім'я на Микола - чи то за власною звичкою ховатися за псевдонімами, чи то декларуючи, що неуважно читав критикований ним текст, чи то припускаючи, що саме це моє ім'я у великій схимі :)
Далі автор чудово ілюструє цілий ряд класичних прийомів демагогії. Тут і звичне ad personam (тобто, критика самого опонента): «Мельник - майстер софістичного жанру». І ad hominem circumstantiae (тобто, пояснення точки зору опонента його обставинами): «Мельник мешкає далеко “за бугром”», неодноразово підкреслюючи це. І навмисна контекстуальна близькість тверджень: «тупа ненависть» і наче приклад цього - Мельник. І навмисна емоційність, якою автор підмінює факти, і свідоме приписування мені тверджень, тим більше поданих у формі цитати («РПЦ - ворог Православ'я!»). І автор починає спростовувати ніби моє твердження. Є й інші прийоми, включаючи, ймовірно, і спробу змінити в майбутньому власний текст. При цьому, як і слід було очікувати, автор не завдав собі труду спростувати власне аргументи, викладені в моїй статті. У цьому сенсі текст, що його опублікував владика Іонафан, чудовий. З одного боку, він підкреслює те, про що я говорив у своїй статті. З іншого - служить прекрасною хрестоматією, на жаль, поширених демагогічних прийомів.
Найкраще, надати читачам можливість самим ознайомитися з обома текстами в оригіналі і викладеними там аргументами. Тут я з автором згоден: «Хто має вуха слухати, нехай слухає» (Мт. 11:15). Нехай кожен зробить висновки. Відмітимо лише приклади деяких маніпуляцій, до яких вдається автор, вставляючи курсивом свої «правки» в 12 тверджень з моєї статті.
1. «Ми одноголосно за (канонічну) автокефалію Церкви в Україні», але... ми проти (самочинної, самопроголошеної, сепаратної) автокефалії.
- Як виявилося, автор тексту і Тульчинська єпархія солідарні з тими, хто вважає, що Церква в Україні повинна бути автокефальною.
- Судячи з самозізнання, Тульчинська єпархія має намір підтримати і автокефалію Церкви в Україні в разі її канонічного визнання.
- У той же час, Тульчинська єпархія засуджує самочинну, самопроголошену автокефалію РПЦ 1448 року аж до її канонічного врегулювання через 141 рік, у 1589, власне, солідаризуючись з преподобним Максимом Греком, який засуджував самочинну автокефалію РПЦ.
- Тульчинська єпархія засуджує не тільки самочинну автокефалію РПЦ, а й самочинні автокефалії інших Церков: Елладської (1833), Болгарської (1870), Грузинської (1917) та ін.
- В противному випадку знову маємо справу з лицемірством і подвійними стандартами.
2. «Ми зовсім не проти автокефалії, але наша паства її не допустить», а тих, хто (всупереч канонам, самочинно, сепаратно) посміє підтримати (т. зв.) автокефалію, ми покараємо, (згідно з канонами).
- Як виявилося, Тульчинська єпархія засуджує лише прихильників автокефалії всупереч канонам. У разі ж канонічного визнання автокефалії і наявності її канонічної аргументації єпархія підтримає і саму автокефалію (як було задекларовано вище), так і її прихильників. В іншому випадку знову маємо справу з лицемірством та подвійними стандартами.
3. «Автокефалія (самочинна, антиканонічна) розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але... РПЦ сама є (визнаною усіма Помісними Церквами) автокефальною і від власної (канонічної) автокефалії (з якої причини, на користь кого або чого?) не відмовиться.
- Виявляється, Тульчинська єпархія засуджує митрополита Одеського Агафангела з його тезою про те, що «канонічна автокефалія УПЦ буде побудовою церкви без церкви» та інших популяризаторів подібної маніпуляції і еклезіологічної єресі. Похвально, що в Тульчинській єпархії не бояться викривати брехню та єресь, навіть якщо вона озвучується таким «важковаговиком» РПЦ, як митр. Агафангел.
- До речі, мій опонент вживає тут ще один поширений прийом демагогії - a rgumentum ad ignorantiam - тобто аргумент, розрахований на незнання читача. Нагадаємо, що РПЦ стала «визнаною всіма помісними Церквами» лише через 141 рік після «самочинного», «антиканонічного» проголошення автокефалії, причому саме світською владою Московії. Всі ці роки свого самочинного буття РПЦ «розривала нешитий хітон Христовий» згідно з переконанням мого опонента. Можна згадати і Болгарську Церкву, що перебувала в такому статусі «самочинної автокефалії», до того ж ще й під «вічною анафемою» 83 роки. Елладська Церква перебувала у статусі розколу 17 років.
4. «Існування двох структур на території однієї держави неможливе і є розколом», але... ми самі (як і інші Помісні Православні Церкви) запросто відкриваємо свої паралельні структури (на тих територіях, де історично і від початку не було єдиної канонічної автокефальної Церкви - США, Італія, Франція, Австралія і т.д.).
- Мій опонент знову вдається до поширеного демагогічного прийому - підміни понять. Нагадаю, що у своїй тезі спікер Московського патріархату не описував ситуацію з умовами, але говорив про абсолютну неможливість існування паралельних Церков в одній державі як таких: «Немає зараз такого, щоб в рамках однієї держави було дві автокефальні Церкви. Є одна Церква на кілька держав, але протилежної ситуації ніде в світі немає». У своїй статті я показую хибність цього твердження, посилаючись на численні приклади, включаючи як території, де «історично і від початку» існує канонічна територія Церкви (напр., Сербія, Румунія, Греція), так і території, де вже є канонічна територія - США, де РПЦ має одразу декілька власних структур, паралельних до канонічної Православної Церкви в Америці.
- Ще один поширений демагогічний прийом - бажання виправдати свої дії діями інших: «як і інші Помісні Православні Церкви» (які, до речі, на відміну від РПЦ не поспішають таврувати існування паралельних структур). То ж, знову підкреслюється дводушність саме РПЦ, яка з одного боку викриває явище, з іншого – поводиться так само. При цьому, стверджуючи, що такої практики ніде немає.
5. (непрохана або за запитом законної канонічної Церкви) участь держави в церковних справах: (є відповідно або) «нахабне втручання», або «належна і мудра підтримка».
- Що ж, і знову в усій риториці РПЦ і УПЦ звучать абсолютні твердження про те, що «держава відокремлена від Церкви і не має жодного права втручатися в церковні справи» без жодних застережень на кшталт «коли нам вигідно» або «коли нам не вигідно». У той же час лунають вимоги до держави з боку РПЦ і УПЦ ставитися неупереджено до релігійних організацій, нікого не дискримінуючи і не виділяючи «улюбленців». Похвально, що мій опонент, мабуть, вперше озвучить правду: коли держава втручається «за нашим проханням» - це «мудра підтримка» і ми забуваємо про те, що держава не має права втручатися. А коли втручається «без нашого прохання» - то є «нахабне втручання» і ми згадуємо, що держава втручатися не має жодного права. Відповідно, коли держава симпатизує нам - це прекрасно, ми забуваємо про свої власні вимоги ставитися нарівні до всіх релігійних організацій. Коли ж держава симпатизує комусь, а не нам, ми одразу ж згадуємо про вимоги. Я вдячний своєму опонентові за цю відвертість і чудову ілюстрацію мого тексту. Це найкраща демонстрація подвійних стандартів РПЦ!
- Щодо влади України, то нагадаю, що вона діє аж ніяк не «непрохано», але у відповідь на запит законно діючих релігійних організацій - УПЦ КП і УАПЦ, відповідно до Закону України про свободу совісті: «Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій» (п. I.5), «сприяє участі релігійних організацій в їх контактах з міжнародними релігійними центрами» (п. VI.30).
- А ось щодо об'єднання РПЦ і РПЗЦ, то ініціатива держави була зовсім не наслідком запиту Церкви (він з'явився вже пізніше), а ініціативою саме світської влади, про що говорять як церковні, так і світські особи (в позитивному ключі). А вже проголошення «самочинної» і «сепаратної» автокефалії РПЦ (1448) і поготів було цілковитим діянням світської влади.
6. «Ізольованість наших братів з УПЦ КП від Вселенського Православ'я - наш величезний біль», але... ми будемо жорстко нищити будь-які спроби УПЦ КП з'єднатися з Вселенським Православ'ям окрім як через нас, (згідно зі встановленим Канонічним Порядком).
- Ми вже з'ясували вище, що в разі набуття канонічної єдності наших братів зі Вселенським Православ'ям Тульчинська єпархія її підтримає. Навіть, якщо ця канонічна єдність буде не з ініціативи РПЦ.
7. «У нас (УПЦ, з огляду на обсяг канонічних, наданих їй Архієрейськими Соборами РПЦ, внутрішніх прав самоврядування) вже є помісна Церква», але... (не) офіційного (антиканонічного, гріховного само-) проголошення (псевдо) автокефалії - цього ми (-Священна Повнота Єпископату РПЦ) категорично не допустимо.
- Мій опонент береться додавати безліч умов та пояснень до раніше озвучених, здавалося б, простих і прямолінійних тверджень. Тим самим він попереджає, що не слід вірити твердженням з боку РПЦ; їх реальний зміст може бути скоректований застереженнями, промовленими подумки, не вголос.
- Крім того, мій опонент виправляє і Патріарха Кирила, стверджуючи, що, наприклад, його цілком прямолінійне і однозначне твердження: «Ця Церква, пане Президенте, існує. Є Помісна Церква на Україні» (у відповідь на питання про автокефальну церкву!), означає щось зовсім відмінне від сказаного. Тим самим, мій опонент викриває Патріарха Кирила в використанні ним єзуїтських маніпуляцій. Це ще один приклад демагогії reservatio mentalis - так званий принцип «розумової, резервації». Він означає свідоме введення ближнього в оману тим, що частина думки промовляється про себе, а не вголос. Таким чином, брехні нібито і немає. Проте ближньому навіюється переконання, прямо протилежне істинному.
- Дякую моєму опонентові за попередження і ще одну яскраву ілюстрацію двозначності, що панує в РПЦ.
- Хоч би там як, але поставлене питання в моїй статті залишається актуальним: якщо фактично вже є всі права помісної церкви, то приведення юридичного статусу у відповідність до фактичного стану мусило б лише тішити. І будь-які протести щодо такого приведення вже напевно є лицемірними та абсурдними.
8. "Ми за (повернення в лоно Церкви розкольників-автокефалістів і після цього) за визнання їх церковної структури (благодатною місцевою Церквою, а значить, і її) таїнств. але ми категорично проти такого ж визнання (незцілених розколів) в Україні.
- Тут мій опонент або зовсім не читав відповідного розділу моєї статті, або вчергове вирішив вдатися до демагогічних прийомів підміни понять. Нагадаю, що мова йшла про те, що стосовно «Македонського розколу» і «Українського розколу» РПЦ дотримується прямо протилежних позицій. Так РПЦ вважає, що «розкольницька» МакПЦ (ієрархи якої і сама структура перебувають під анафемою матері-Церкви Сербської і є «рядженими бандитами») і є «справжньою церквою Македонії», а «ряджені» - це православні ієрархи. А цим «розкольникам» просто потрібно надати автокефалію, не звертаючи жодної уваги на анафеми. Причому, дати без жодних умов на кшталт «спочатку об'єднатися», «спочатку легалізувати», і вже точно без жодних вимог про «повернення в лоно Церкви».
- Судячи з усього, мій опонент і Тульчинська єпархія засуджують позицію РПЦ і засуджують позицію Патріархів Алексія і Кирила щодо «Македонського розколу». І вважають цю позицію антиканонічною.
9. «Ми вважаємо, що за церковними правилами (і згідно з визначенням Архиєрейського собору РПЦ) церковні кордони (єпархій самокерованої УПЦ) повинні слідувати за державними», але... категорично проти (самочинного порушення) цих же правил для... України(?) (- На жаль, тут знову підміна понять «Церква і Держава»).
- І знову мій опонент або зовсім не читав відповідний розділ моєї статті, або навмисне в черговий раз вдається до підміни понять. Я лише нагадаю Визначення Синоду РПЦ (19 листопада 1943), що стосується автокефалії(!) Грузинської Церкви: «За церковними правилами (Всел. IV.17 та ін.), церковні кордони повинні слідувати за державними». Саме на цій підставі було прийнято позитивне рішення про автокефалію(!) Грузинської Церкви. На жаль, мій опонент - навмисно або через незнання церковної історії – знову вдається до підміни понять «єпархії Церкви» і «автокефалія Церкви».
- Одне з двох. Або мій опонент не згоден з озвученою в РПЦ підставою для отримання автокефалії та засуджує РПЦ за порушення канонів, або, визнаючи дійсність і канонічність цього принципу, таким чином визнає, що Церква в Україні повинна бути автокефальною.
10. «Ми вважаємо питання автокефалії УПЦ (стало з вини влади України) геополітичним», але... (і) обурені, що це питання (суто внутрішнього життя РПЦ або її канонічної частини - УПЦ) хтось (з влади України) розглядає, як геополітичне (в контексті продовження боротьби за незалежність?!)... держави).
- Судячи з усього, і цю главу мій опонент вирішив не читати. Нагадаю, що саме РПЦ неодноразово озвучувала питання автокефалії в контексті геополітики. І я наводжу приклади в своїй статті. Нагадаю кілька висловлювань Патріарха Кирила: «Чому сьогодні ми однозначно виступаємо проти автокефалії в Україні? [...] З однієї простої причини. Серед лідерів-автокефалістів немає жодного друга Росії». Тут Патріарх пов'язує питання небажаності автокефалії Української Церкви з геополітичними інтересами Російської держави. Відбувається те, про що з обуренням зазначав мій опонент: Патріарх підміняє поняття «Церква і Держава».
- А ось говорячи про бажаність автокефалії для «розкольницької» Македонської Церкви, Патріарх Кирило пов'язує її з геополітичними та культурними інтересами македонської нації, уточнюючи, що автокефалія МакПЦ, її незалежність від Сербської матері Церкви «буде фактором, який в більшій мірі, ніж будь-який інший, забезпечуватиме збереження македонської національної, культурної, релігійної ідентичності».
11. «Це безблагодатна єретична псевдо-церква», в... благодатності якої ми ніколи не сумнівалися (Слава Богу, взаємне прощення образ, а також повернення тих, що відпали від єдності з Матір'ю Російською Церквою об'єднує в любові і благодаті! Нехай щось подібне буде і з українськими розкольниками!).
- Саме взаємне прощення образ між «розкольниками» і «канонічними» є рятівним шляхом подолання розколів. Будь-хто, хто бодай трохи знайомий з церковною історією, згадає, що таким був шлях подолання не тільки древніх розколів (наприклад, новацінського, III ст.) Але і розколів недавніх. Чи між болгарськими «розкольниками» і Болгарською ж «канонічною» Церквою (1998), чи між болгарськими «розкольниками» і матір'ю Константинопольською Церквою в 1953 (з визнанням самочинної автокефалії), або зцілення за алгоритмом, що його пропонує РПЦ- між македонськими «розкольниками» та матір'ю Сербської Церквою (знову ж з визнанням самочинної автокефалії).
- Тут я погоджуся зі своїм опонентом: Нехай щось подібне буде і українськими розкольниками! Нехай настане взаємне(!) прощення образ і звинувачень, і визнання «самочинної» автокефалії, як сталося і з самою РПЦ, і з іншими, згаданими раніше Помісними Церквами.
12. Анафема (крім явної єресі!) В історії церкви не є перешкодою (до відновлення порушеного розкольниками єдності), але... анафема в Україні (?!) є перешкодою непереборною (якщо у розкольників немає покаяння).
- В даному випадку вставки умов (про покаяння розкольників) мого опонента є актуальними лише в його уяві і, ймовірно, знову зроблені з розрахунку на незнання читачів - той самий прийом демагогії argumentum ad ignorantiam. Насправді, як вже говорилося раніше, про вимогу «покаяння розкольників» раптом забули і при зціленні болгарського розколу, і «безбожного Карловацкого розколу», таїнства яких свого часу оголошувалися «безблагодатними» і «душезгубними». Та й сама РПЦ наполягає на тому, що необхідно просто визнати «розкольницьку» МакПЦ без жодних умов про повернення чи покаяння.
Зізнаюся, я вдячний своєму опонентові за прекрасні ілюстрації прикладів двозначності РПЦ, про які написав раніше. Вдячний і за яскраві хрестоматійні зразки використання демагогічних прийомів, які можна використовувати в якості прикладів. Хоча велика кількість цих прийомів, особливо в церковній публіцистиці, звісно, не може не засмучувати. Як і слідування типовому радянському принципу: «не читав, але засуджую!», до якого вдався мій опонент, певно не побажавши прочитати значну частину матеріалу, яку він вирішив критикувати. Також хочу вірити, що аж ніяк не навмисною маніпуляцією, але щирим незнанням церковної історії пояснюється підміна понять моїм опонентом. Бо, якщо лицемірство і свідому маніпуляцію навряд чи можна виправити , то останнє легко можна виправити.
І, насамкінець, хотілося б нагадати і моєму опонентові, і його послідовникам - «ревнителям чистоти і букви», що закликають інших відстоювати свої «аксіоми» мало не до крові, приклад церковної історії з новаціанами. Коли єп. Новаціан в III ст., посилаючись на минуле і на Передання, протестував проти прийняття відступників (вони принесли жертву язичницьким богам під тиском гонінь імп. Декія), вимагаючи їх перехрещення, формально він мав рацію. Але, як чудово зазначає о. Олександр Шмеман у праці «Історичний Шлях Православ'я», «в тому вся справа, що вчення Церкви — не логічна система і будується не силогізмами. Вірний логіці Новаціан виявився відірваним від життя Церкви. Новаціан і його послідовники «заради «принципів» виявилися поза Церквою – такою є логіка кожного розколу; вони усамітнилися в гордому презирстві до «забрудненої» Церкви відступників». Послідовники Новаціана, кафари (тобто «чисті»), як вони самі себе називали, поширилися всюди. Але саме вони, кафари, (а не ті, хто стояв на позиціях любові і поблажливості) , були засуджені як єретики на Першому Вселенському Соборі. Думаю, що нинішнім послідовникам Новаціана, нашим «ревнителям чистоти» є про що задуматися. Забуваючи про уроки церковної історії, вони ризикують виявитися відірваними від життя Церкви і Вселенського православ'я, хай навіть окопавшись і ретельно забарикадувавшись в РПЦ.
Володимир Мельник