Кілька років тому автор цих слів служив Святу Літургію св. Івана Золотоустого у присутності кількох католицьких священиків із Західної Європи. Відразу після Богослужіння вони звернулися із запитаннями, для чого на потрійній ектенії і на великому вході згадувати „правління” а тим більше „і все військо”, адже це в умовах демократичного суспільства - історичний анахронізм, пережиток минулого. Мої агрументи про необхідність дотримання літургічної традиції та потребу особливо молитися про обтяжених владою чиновників їх не переконали. І не дивно.
Справді, текст Літургії формувався у перших століттях християнства і остаточно був унормований св. Іваном Золотоустим за часів найбільшого розквіту і могутності Візантійської імперії. Цісар вважався помазаником Божим і фактичним управителем не тільки держави, але й Церкви. Згадуючи на Літургії його, не можна було оминути і мілітарну силу, на яку він спирався, і яка була охороною як держави, так і Церкви перед завойовниками та іновірцями. Ця традиція існувала впродовж 15 –ти століть і логічно, у стосунку до України, мала бути переглянута на початку ХХ ст. з падінням та зникненням двох найбільших імперій: Російської та Австро-Угорської. Але так не сталося. І хоча в ектенії і на великому вході вже не згадувалося ім’я конретного правителя, але „за правління і все військо” молилися як на Сході, так і на Заході України, хоч державно-ідеологічна машина та її силові органи були відверто богоборчими і репресивними стосовно Церкви, її служителів та вірних.
Україна вже більш як двадцять років втішається незалежністю і демократичним (бодай формально) устроєм. Головним носієм влади, згідно з Конституцією, є народ. Під час виборів народ обирає на певний термін президента, депутатів, які, в свою чергу, призначають уряд, формують силові структури, судову систему тощо. Тобто народ, через своє волевиявлення, тимчасово наймає на роботу чиновників усіх рангів, від глави держави, до сільського голови, які зобов’язуються під присягою дбати про добробут і безпеку держави та права громадян. Двадцятирічна історія української незалежності засвідчує, що обрані народом керманичі майже всуціль порушували дану присягу і, як правило, дбали (та й тепер дбають) не за державні та суспільні інтереси, а за свої особисті і свого найближчого оточення. Відповідно „і все військо” захищає не Конституцію, закони і права громадян, а, виконуючи політичні вказівки своїх зверхників, вдається до порушення громадянських свобод і навіть до репресій щодо „інакомислячих”.
Наведені вище слова яскраво ілюструють, зокрема, силове перешкоджання кількатисячною армадою міліції мирному Євромайдану, численні ув’язнення за політичною ознакою, застосування тортур до громадян в слідчих ізоляторах тощо. Цю тенденцію підтвердждує публічна позиція теперішнього «українського» уряду, який два місяці тому відверто розвернув зовнішньо-політичний та економічний курс нашої держави на північний Схід з його „духовними” цінностями «руского міра» (читай – СРСР), відверто зневажаючи українську християнську духовність і культуру, літературу і мову, а отже – українську державу.
То чи потрібно молитися „за правління (авторитарне і неукраїнське) і все військо”, якого насправді вже немає? Чи не достатньо благати Господа про мудрість, щоб „Богом бережений народ наш” завжди пам’ятав про своє християнське коріння, будував суспільний і державний устрій на євангельських засадах і обирав до влади людей, які би справді дбали про добро матеріальне і духовне держави та громадян?
о. Ігор Пелехатий