Двадцять років тому, 1 грудня 1991 року, український народ підтвердив свою волю до незалежності на загальноукраїнському референдумі. Результат був рівнозначний чудові: «за» – більше 91 відсотка.

Уперше в історії України її доля вирішувалась не на кінчику шаблі, а на кінчику пера.

Уперше в новітній історії України бодай на мить збіглися інтереси простого народу та його еліт.

Уперше етнічні меншини України масово підтримали ідею її незалежності.

Згадаймо сьогодні добрим словом тих, хто вселяв у нас певність і провадив нас до громадянського прямостояння. Вшануймо тих, хто оплатив наше відродження своєю жертвою.

Кажуть, що незалежність буксує, бо за неї не було заплачено кров’ю. Але, по-перше, кров’ю задля неї стікали попередні покоління. По-друге, так можуть говорити лише ті, хто не знає, що це таке: шукати національного порозуміння, переступаючи через кров.

Кажуть, що ми, українці, неспроможні самі управляти собою. Насправді ж досі ми були неспроможні збагнути – ні для чого нас Господь створив такими, як ми є, ні до чого Він веде нас такими вибоїстими дорогами нашої історії.

Двічі ми здобували важливі перемоги на злеті нашого світлого й радісного духу – Оксамитова революція 1989–1991 років і Помаранчева революція 2004 року. Тому диву даєшся, що знаходяться люди, які цих перемог можуть соромитись.

Двічі Господь продемонстрував нам, яким ефективним може бути спротив без насильства. Звідки, як не від Нечистого, береться отой зуд до викрешування іскор агресії?

ХХ століття було століттям вивільнення України – за несамовитого опору геополітичного матеріалу. Вектор цього опору загалом не змінився, а тому залишається потреба не стільки насолоджуватися незалежністю, скільки утверджувати та захищати її.

Проте утвердження незалежності – все ще процес «ендотермічний»: він і далі потребує підведення до нього енергії нашого патріотизму та самопосвяти. Тому чи готові ви, друзі, відповісти ствердно на давнє запитання поета-шістдесятника:

«Але скажи, чи Ти зі мною поруч
пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?»