Різдвяне звернення ректорату УКУ до людей доброї волі

Щасливою була новорічно-різдвяна пора в тих домівках, куди нарешті повернулася чергова група «бранців Кремля». Засяяли очі матерів чи дружин, а в’язні нарешті вдихнули повітря свободи. Хай огорне тепер Господь їхні зболені серця своєю ласкою і спокоєм!

Проте сумною була ця пора для родичів Героїв Небесної Сотні, які змушені були розпрощатися зі своєю надією на справедливий суд над винуватцями їхнього горя. Гірким був Свят-Вечір, зокрема, в родині одного з Героїв – викладача УКУ Богдана Сольчаника, оскільки повис над його справою незбагненний фатум: Богдана убито було з «політичної доцільності», і з тої ж «політичної доцільності» екс-беркутівців, обвинувачених у розстрілах майданівців, тепер випущено на волю.  

Влада запропонувала суспільству вибрати, що важливіше: радість живих чи справедливість щодо мертвих. Хоча засадничо неправильним є сам вибір: радість живих не виправдовує кривди родин загиблих. Тому керівництво держави, яке нав’язало цей вибір суспільству, взяло на себе велику моральну відповідальність.

Проте обмежитися цим висновком ми не можемо. Рішення відпустити з-під варти обвинувачених приймалося суддями під шаленим тиском виконавчої влади на владу судову, і це нівелює аргументи, що процесуально суди не мали можливості ухвалити інше рішення. На жаль, це  свідчить про те, що трагічні уроки Революції Гідності, оплачені кров’ю Героїв Небесної Сотні, не були належно вивчені й засвоєні. 

Адже бачимо ми той самий почерк: у розпал Революції Гідності тодішня влада чинила величезний тиск на суддів, щоб вони розправлялися з майданівцями. І нинішня влада чинила такий самий тиск на прокурорів і суддів, щоб тих, хто знаходився під слідством, було з-під варти звільнено. І в одному, і в другому випадках судову владу нагнули, змушуючи її виконувати політичну волю керівництва держави. 

Така практика є виразним рудиментом сумнозвісного «ручного управління» і прямо суперечить передвиборчим обіцянкам Президента Володимира Зеленського та його команди встановити режим верховенства права. Інструменталізація системи правосуддя лише поглиблює протистояння в суспільстві, а тому не принесе Президентові й задекларованого ним об’єднання країни. Суспільний мир можна відновити лише верховенством права, тобто прийняттям таких рішень, в неупередженості прийняття яких не буде сумнівів. 

Кожна влада може скільки завгодно кивати на попередників щодо провалу реформи правосуддя чи тиску на суд, але справжнє прагнення змін вимагає найголовнішого: розпочинати їх із себе. Саме реальна незалежність судової влади має бути найбільшою та остаточною метою судової реформи. Лише так, а не скороченням чи збільшенням кількості суддів або створенням чи ліквідацією судів, можна досягти головного – справедливого й неупередженого правосуддя. А без цього, без відчуття, що ти не будеш безпідставно покараний або ж зумієш знайти правду в суді, наші громадяни не почуватимуться безпечно і будуть дивитися в сторону тих держав, де ці речі безумовно гарантовано.

Ось чому ми апелюємо як до керівництва держави, так і до всіх ланок системи правосуддя, а також іще раз звертаємо увагу лідерів громадянського суспільства: і ручне управління судами, і політична флюгерність судів є на цей момент кричущим порушенням, який прирікає державу на нові випробування. Саме від наявності чи відсутності в державі справедливого Арбітра – ефективної судової влади – залежить сьогодні, буде в ній спокій, порядок і суспільне багатство, чи, навпаки, – розруха, безлад і бідність. 

За всі майже 30 років української незалежності механізм управління нашою державою виявляв неприпустимо велику інерційність. Міняються уряди й адміністрації, але не міняється схильність у кризові моменти вдаватися до «добрих старих» методів управління, які виглядають ефективними, але насправді – погибельні. Зокрема, чинна влада також не може втриматися від вибіркового правосуддя, причому йдеться не лише про переслідування «попередників», а й про атаку на волонтерство, яке було стрижнем громадянського спротиву російській агресії.

Ось чому не виключено, що суспільні збурення, які щораз більше супроводжують кожне непрофесійне рішення чинної влади, можуть схилити її до спокуси «заспокоїти» суспільство давніми авторитарними методами «пацифікації»: організацією видовищних провокацій, після яких «виправданими» виглядали б жорсткі заходи «зачистки» суспільної території.

Станом на сьогодні такий сценарій виглядає мало реальним. Проте він майже неминучий, якщо влада не вестиме з народом глибинний діалог, якщо монобільшість й далі демонстративно ігноруватиме думку поки що нечисельної опозиції. Всі заклики до єдності повиснуть, якщо влада прислухатиметься лише до відлуння свого власного голосу.   

Різдво – це час надії, що трагічний сценарій у цьому світі можна відвернути, якщо  будувати майбутнє не на хисткій основі політичної доцільності й особистих ідеологічних преференцій, а на твердому камені духовних цінностей. Ми запрошуємо і владу в усіх її трьох гілках, і четверту владу – медії, і все українське суспільство взяти до уваги, що «Ганнібал, який біля воріт», не залишає нам права на помилку. 

Ректорат Українського католицького університету