Історія питання стосовно визнання Вселенським Православ’ям Таїнств УПЦ Київського Патріархату має коріння не лише в самій церковній історії, але й у інших богословських дисциплінах. Зокрема, у канонічному праві та догматичному богослів'ї. Багато вже аргументів "за" і "проти" було сказано за два десятки років. А ще більше пригадають богослови в майбутньому. Цим текстом я б хотів закликати всіх небайдужих до конструктивної дискусії та діалогу. Поки обидві сторони слабкі в аргументації, а саме питання не вирішене остаточно – страждає вся Українська Церква, страждає все Православ'я.

Це вірно, що будь-який мирянин може охрестити при необхідності, й більше того - у випадку загрози смерті людини має це за свій християнський обов'язок. Інша справа, що, шукаючи Істину, Таїнство Хрещення ніяк не можна розглядати окремо від усіх інших Таїнств Церкви Христової. Тим більш не логічно розглядати винятки з правил, як нормальну, усталену практику Церкви. Скажімо, в кожному підручнику з Літургіки чи Церковного Уставу наголошується про те, що Хрещення здійснене мирянином "страху ради смертного", за позитивних тенденцій, має обов'язково бути доповнене законним православним священнослужителем.

Мало цього! Сучасна практика звершення Таїнства Святого Хрещення невід'ємно пов'язана з іншим священнодійством - Миропомазанням, що за своїм змістом у повній мірі доповнює і розкриває "Таїнство входу в Церкву". Для повноцінного духовного життя та здоров'я Таїнство Миропомазання новохрещеній людині конче необхідне, бо подає їй необхідні для боротьби з гріхом дари Святого Духу. Отже, на мою думку, відсилання до практики хрещення мирянами допустиме лише в руслі розмови про перехрещення, повторне хрещення осіб, над якими раніше вже було звершене Таїнство.

Натомість повноцінне життя православного християнина має бути облагодатнене повними формами всіх встановлених Церквою священнодійств, які, безперечно, мають не просто формальне, обрядове значення, але глибокий сакральний, онтологічний та містичний зміст. Святі Таїнства Церкви є дійсною реалізацією, втіленням у наш час Промислу Божого про спасіння людства. Без Таїнств людина спастися не може. Відтак, розмова про «благодатність» чи «неблагодатність» священнодійств тієї чи іншої православної спільноти має вестися не про гіпотетичну любов Божу і всюдиприсутність Господа "де двоє чи троє зберуться в Ім'я Його", але на основі ретельного аналізу хоча й формальних, зовнішніх, проте конкретних та ясних свідчень церковності тієї чи іншої спільноти.

Аксіомою християнського богословствування є загальне переконання, що благодать Святого Духа, яка подається людині у святих Таїнствах, від самого звершувача (священнослужителя) не залежить. Принаймні не залежить від моральних якостей клірика. Весь "тягар відповідальності" за звершене священнодійство лежить або на громаді, або на конкретній людині, над якою воно звершується. Проте, святоотецька писемність завжди наголошувала, що недостатня підготовка до Таїнства, чи як сказати загальніше - духовні якості служителя, навпаки мають вирішальне значення («Люди тебе хрестять, а Дух Святий хрестити не буде». Святий Кирило Єрусалимський). Бог не терпить наруги над святинею. Нездібний та невіруючий священик здійснює богослужіння не на спасіння, не на сцілення душі та тіла, а "в суд та осудження" собі, та напевно тим, хто йому в цьому не перешкодив. Отже, в цьому контексті можемо безперечно стверджувати про певну відповідальність громади за все те, що відбувається у св.Вівтарі.

Повертаючись до нашої основної теми, також варто зазначити, що православне розуміння суті Таїнства Священства суттєво відрізняється від католицького. Якщо православним священнослужителям одночасно з висвятою сан надає сама церковність, причетність до Церкви, то католики свій сан здобувають правильним рукоположенням від правильного (законного) єпископа. В зв’язку з цим варто також згадати існуючі розбіжності між практикою заборон та відлучень від служіння кліриків у православній та католицькій Церквах.

Католицька Церква вважає священство унікальним дійством, яке в жодному випадку не можна витерти з життя людини, над якою воно було колись правильно звершене. В цьому, до речі, основна причина помноження Лефевристів та всіх інших католицьких псевдо-розкольників. Папа Римський вимушений шанувати їхній сан, але мусить говорити про виключення з списку легітимних церковних служителів.

Тим часом Православна Церква, поставляючи в священний сан відповідного кандидата, дар священства йому наче делегує. Поки ти є законним служителем, не перебуваєш у забороні від керуючого архиєрея, Архиєрейського Собору, Синоду чи Патріарха, Святий Дух, благословляючи твою працю на користь Церкви, діє через тебе недостойного. Як тільки ти пориваєш з Церковною повнотою, відриваєшся від живого джерела Божественної благодаті, перестаєш Причащатися, в ту ж мить ти перестаєш бути провідником Святого Духа, Який живе в Святій Церкві задля спасіння і преображення нас грішних. У цьому сенсі людина, яка покидає Церкву, сама свідомо чи несвідомо скидає з себе сан або може це зробити своїми гріхами, ще десятки років служачи в храмі.

Отже, в пошуку відповіді на питання, чи визнають все-таки католики Таїнства звершені у Київському Патріархаті, можна передбачити наступне. Оскільки позбавлення сану в РПЦ митрополита Філарета (Денисенка) за тлумаченням католицького богослів'я нічого в принципі не змінило, звичайно ж, маємо думати про визнання Таїнств УПЦ Київського Патріархату в УГКЦ та позитивну відповідь. Католицький погляд тут досить прогнозований. Поки Філарет не стане явним богоборцем, то, за католицьким поглядом, він до кінця життя залишається єпископом. Відтак усі здійнені ним священнодійства, в т.ч. і нові рукоположення, визнаються дійсними.

З іншого боку, православне розуміння церковних заборон та відлучень накладених на колишнього митрополита РПЦ Філарета (і всіх, кого він рукоположив у сан вже після відлучення) можна розглядати в зовсім іншому ключі. Порвавши з Православною Церквою, єдиним безумовним джерелом спасительної Благодаті Божої, Філарет став засновником та будівником зовсім нової, іншої "церкви", з власним баченням канонів та принципів дотримання церковного права. Відкидаючи дискусійні питання щодо законності чи незаконності московських анафем, зараз варто згадати головне. Православ’я завжди розуміло спасіння людини через її причетність до Церкви та спасительних Таїнств Божих. Створення Київського Патріархату в червні 1992 року, поставило Україну та світове Православ'я перед принциповим новим явищем. Не Церква сотворила і обожнила людину, а цілком конкретна смертна людина створила собі Церкву, та, за рахунок вдалих і не зовсім вдалих політичних маніпуляцій, намагається вдихнути в неї "дихання життя".

Безперечно Бог піклується про кожну людину, не бажаючи смерті грішника, але щоб він покаявся і був живий. Та у пошуках правильної відповіді на питання з заголовку, варто нагадати і те, що надмірна надія на Боже милосердя - це теж гріх. Людям треба працювати над помилками і якомога швидше їх виправляти, бо ціна окремих помилок – ціна Вічності та особистих стосунків з Богом.

І ще одне зауваження, особливо доречне для того, щоб про нього згадати в контексті розмови про канонічність та дійсність Священнодійств УПЦ КП. Часто звертають увагу на те, що у пошуках визнання опоненти, а трохи раніше - брати патріарха Філарета з РПЦ, чекали канонічної автокефалії Московського Патріархату неймовірно довго. Минуло майже 140 років, поки росіяни отримали благословення Царгородського та інших Східних Патріархатів на самопроголошений Патріархат. Тож нерідко з уст Предстоятеля Київського Патріархату можна почути щось на кшталт : " Раз Москва стільки чекала, то й ми свого обов'язково дочекаємось". У такому твердженні є суттєва доля лукавства. І справа тут ось у чому.

Ніхто не сперечається, що Російська Церква захопила владу нечесним шляхом, використовуючи методи маніпуляцій, симонії та політичного шантажу. Однак, не варто плутати питання невизнаної автокефалії, з питанням благодатності Святих Таїнств. Це ж очевидно різні речі. Те, що в Москві проголосили рязанського митрополита Іону патріархом і півтора століття з цим ніхто не рахувався - це одне. А те, що навіть і в такому випадку, ніхто не вважав церкву Московського князівства розкольницькою, а звершені там Таїнства - недійсними. Це зовсім інше.

Щоб мені зайвий раз не дорікали, що ми (УАПЦ) такі ж самі, на останок хотів би ще кілька абзаців присвятити власним духовним вподобанням і звернути увагу на принципову різницю в цьому між УПЦ Київського Патріархату та Українською Автокефальною Православною Церквою.

Як вище вже було згадано, Київський Патріархат організували кілька заборонених єпископів Російської Православної Церкви. Натомість наша Українська Автокефальна Православна Церква - це канонічна православна спільнота, що повернулась в Україну з діаспори, де вона змогла зберегти своє існування від 1942 року, з часу коли єпископи Польської Православної Церкви, на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським, поставили канонічно визнаних ієрархів УАПЦ. Серед них були такі відомі особи, як майбутній патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник) та першоієрарх УПЦ Канади Іларіон (Огієнко).

З часу третього відродження (кінець 1980-х. - поч.1990-х рр.) до УАПЦ переходило духовенство, як з РПЦ, так і з УПЦ КП, що було прийняте в сущому сані. Цей факт дав підстави вважати, що між УАПЦ та УПЦ КП немає жодних богословських розбіжностей. Насправді така думка помилкова. Не дивлячись на кількісну перевагу сьогодні УПЦ КП над Українською Автокефальною Православною Церквою, для духовенства та мирян УАПЦ надзвичайно важливими є питання дотримання канонічного права та догматичного вчення Вселенської Церкви.

Саме в цьому пункті лежить суттєва прірва у глибинних пріорітетах наших двох Церков. Якщо для КП важливі зовнішній розвиток та добробут, кількісне зростання, то для УАПЦ ключовим пріорітетом багато років поспіль є питання унормування власного канонічного статусу. Спостерігаючи за церковним життям можна упевнитись у тому, наскільки УПЦ КП прагне земного благополуччя, і настільки вона зловживає нагодами вийти зі свого канонічного глухого кута. І безперечно можна сказати, що, з огляду на кількість храмів та духовенства, вони самі не йдуть до канонічності, ні нам не дають. Вселенське Православ'я зможе нам допомогти лиш тоді, коли ми самі навчимося себе поважати. Без уваги на те, що про нас думають греко-католики.