Після чергового переслідування прихильників вшанування ікон, на Синоді у Константинополі 842 року, було встановлене свято Перемоги Православ’я, яке відтоді мало згадуватись у Першу Неділю Великого Посту, тобто перемоги правильної побожності християн в стосунку до Христа і святих, яка виражається, між іншим, у вшануванні їх святих образів, тому що сам Христос «є образом (досл. іконою) невидимого Бога» (Кол 1, 15).

726 року, у Константинополі, імператор Лев ІІІ започаткував один з найбільших конфліктів в історії Церкви – боротьбу проти ікон (іконоборство). Представники ієрархії та віруючі поділилися на два табори – прихильників та противників святих образів. Почалися також переслідування прихильників. Лев ІІІ розглядав заборону ікон як реформу в Церкві, щоб «очистити» її від «нездорових» традицій. Деякі видні єпископи приєдналися до його ініціативи, навіть приймали рішення проти вшанування ікон на місцевих Синодах. Проти  таких реформ виступили передовсім представники чернецтва та деякі знамениті богослови, насамперед св. Герман, патріарх Константинополя, св. Георгій Кіпрський, св. Андрій Критський, св. Йоан Дамаскін, св. Теодор Студит.

Аргументи противників ікон були наступні: старозавітна заборона будь-яких зображень всього, що відноситься до сфери віри, перш за все Бога; вплив ісламу, де заборонялося зображувати все те, чого не можна ідентично передати, тобто Бога, ангелів, святих; Богу належить поклонятися не очами тілесними, але духовними; те, що належить вшановувати – це Євхаристія, тому що в ній Бог є ідентичний, та хрест, бо це символ християнства. Пізніше, син Льва ІІІ, Константин V, додав ще теологічні аргументи проти ікон Христа: Син Божий – це Особа Божа, що прийняла людську природу. Зображуючи лик Христа, зображується лише людська природа, а отже не вся Особа, бо божественна природа Христа «незображувальна». Тому не можна таке зображення називати іконою Христа.

Прихильникам ікон треба було значно мобілізуватися, щоб відповісти на ці тези противників, і шукати доказів у Св. Письмі, традиції, богослов’ї.

Аргументи прихильників ікон були такі: після Втілення Син Божий став видимим, тому ми маємо вже уяву і можемо виразити Божу Особу; «Бога ніхто ніколи не бачив», але «Син, що є в лоні Отця нам показав» (Ів 1, 18); вшановуючи ікону Христа, вірний поклоняється не матеріалу, на якому Він зображений, але саме Тому, Хто зображений; є різниця між поклонінням та вшановуванням; ікони – це не ідоли, але зображене Євангеліє, яке також розповідає людськими словами про невисловленого Бога; зображенням Бога є також людина ­– створена на образ Божий; ікона – це аналогічне зображення Христа та святих, а не ідентичне; ікони – це матерія, але Бог не відкидає матерії, бо за її посередництвом (через Втілення) ми отримали спасіння; ікона – це вікно до неба, а не само небо, тобто є матеріальним посередником між очами віруючого та невидимим Богом.

Спір між противниками та прихильниками ікон тривав біля 120 років. Десь посередині цього спору, 787 року відбувся Собор у Нікеї, на якому були прийняті анти-іконоборчі рішення, виходячи з даних Св. Письма, Традиції, Отців Церкви та богословських розважань про образи. Поки що не говорилося тут про святість ікон. Цю тему розвинув св. Теодор Студит (+826) у своїх творах, порівнюючи ікону до світла, до променя, що йде з неба до наших очей, але також ікона є місцем присутності (подібно до слова Божого написаного) Христа та святих.

Нарешті, після чергового переслідування прихильників вшанування ікон, на Синоді у Константинополі 842 року, було встановлене свято Перемоги Православ’я, яке відтоді мало згадуватись у Першу Неділю Великого Посту, тобто перемоги правильної побожності християн в стосунку до Христа і святих, яка виражається, між іншим, у вшануванні їх святих образів, тому що сам Христос «є образом (досл. іконою) невидимого Бога» (Кол 1, 15).