Неодноразово піднімав тему патріотизму серед духовенства та вірян УПЦ, скажу чесно, що кожна моя апологія закінчується критикою та докорами на кшталт: "ваші священики не моляться за Україну", "ваш патріарх є посібником окупантів", "ваші священики благословляють наших ворогів"... і це все пережовується з новини в новину, з комента в комент, не даючи мені і багатьом співбратам право на захист та існування як пастирів Церкви Христової , що усім серцем люблять Бога та Україну. Які аргументи можуть стати доказом тій людині, котра живе думаючи вже готовими, відшліфованими кимось шаблонами? Скільки ми (священики) маємо принижуватись, постійно захищаючи свою Церкву? Та й чи буде ефективним цей захист... Наші єпархії регулярно допомогають українським воїнам, ми їздимо духовно підтримувати бойовий дух наших солдат, молимось за мир та процвітання любої Неньки.... тільки що завжди чуємо у відповідь? - "москалі", "вороги "," п'ята колона"! Я запитую себе, скільки ще терпіти цю ганьбу, доки ще люди не будуть розуміти реальних речей, наскільки в мене особисто вистачить терпіння чути у свій бік образи у "москальстві", коли я люблю свою державу та роблю все можливе задля її незалежності? Ці питання кожен день займають всі мої думки та наче шторм взбурюють мій мозок. Я розчарований у "християнській любові" наших братів з інших конфесій, замість підтримки та розуміння, нас топлять в багні, свої ж, рідні українські брати та сестри, християни з якими ми сповідуємо віру єдиного Бога! Після такого опускають руки, після такого немає бажання доказувати свою правоту, і тільки Господній приклад любові та милосердя заставляє мене жити далі, простити образи і вірити у наше світле майбутнє. Закликаю християн усіх конфесій бути дійсно віруючими та своїми вчинками показувати не тільки формальність приналежності до тієї чи іншої Церкви, а виконувати заповідь що дав нам Христос :" По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою." (Івана, 13:35)