Руси насправді прийняли хрещення у IX ст. Але не ті...
Перший український святий: чи можлива канонізація Аскольда?
Останнім часом об’єктом пристрасної уваги шанувальників історичного минулого стала напівлегендарна постать князя Аскольда. На шпальтах різноманітних газет і часописів, у радіоефірі він змальовується як могутній і справедливий володар Русі-України, її перший хреститель, несправедливо забутий подвижник віри і благочестя. До когось він приходить навіть уві снах, запевняючи, що його батьківщиною є Київська Русь (дарма, що ця назва штучного, радше кабінетного походження).
Якими ж діяннями уславив Аскольд своє ім’я в історії ? Чи й справді його слід вшановувати як святого ?
У пошуках відповіді на ці питання звернімося насамперед до «Повісті временних літ» — головного літописного джерела про історію й культуру ранньосередньовічної Русі. Намагаючись простежити коріння свого родоводу, літописець розглядає історію слов’янства у світовому цивілізаційному контексті — аж від часу зруйнування Вавілонської вежі. Потому вже окреслює межі розселення східних слов’ян, характеризує їх побут і звичаї. Серед інших східнослов’янських племен та союзів, що утворили підвалини Київської держави, стародавній книжник помітно вирізняє плем’я «мудрих і смисленних» полян. їм належала провідна роль у державотворчому розвитку Середнього Подніпров’я. Це вони збудували на дніпровських високостях городок і назвали його Києвом. Обґрунтовуючи легітимність стольного града Київської Русі та її правлячої династії, літописець наголошує на тому, що князь Кий першим із руських князів прийняв від візантійського імператора«честь велику». В такий спосіб Київ пов’язувався узами спіритуального споріднення з візантійським імператорським домом. У києвоцентричній візії історії свого народу старокиївський літописець подає смерть князя Кия та його братів як переломну віху. По сих літах, зауважує автор «Повісті временних літ», поляни стали зазнавати утисків з боку сусідніх східнослов’янських племен, а згодом і чужинців.
У тім-то часі і з’являється на історичному обрії постать Аскольда. Вперше він згадується в літописній статті 862 року, яка сповіщає про прикликання варягів приільменсьними словенами на княжіння до Новгорода. Аскольд і його брат Дір, повідомляє літописець, були боярами Рюрика. Відпросившись з Новгорода до Царгорода, вирушили вони в путь по Дніпру, дорогою зустріли невеличкий «градок» Київ і залишилися княжити в ньому: «Зостались удвох у городі цьому, і зібрали багатьох варягів, і почали володіти Полянською землею». Попри всю недвозначність наведеної літописної цитати не будемо поспішати з висновком про варязьке походження Аскольда. Адже вченим-лінгвістам досі не вдалося інтерпретувати імена Аскольд і Дір як скандинавські. Шведське ім’я Хьоккскольд є такою ж трансформацією імені Оскольд або Оскольдир, як і вживане в ісландських сагах ім’я Ярицлейв замість Ярослав. У творах середньовічних польських істориків Яна Длутоша та Мацея Стрийковського, а також у деяких пам’ятках української історіографії натомість доводиться слов’янське походження князя Аскольда. Уявлення книжників-історіографів минулого, некритично засвоєні істориками новітнього часу, попри всю їх велику привабливість для моїх патріотичних почуттів усе ж є небезсумнівними.
Спробуймо розгадати таємницю Аскольда в іншому історичному контексті, з урахуванням місця Середнього Подніпров’я в геополітиці Хозарського каганату. Ця могутня держава підкорила і впродовж усього VIII та більшої половини IX ст. утримувала у сфері свого впливу більшість східнослов’янських союзів племен. Не уникли цієї залежності й поляни: «...знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни, порадившись, дали їм від «диму»... по мечу. Понесли їх хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «У лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» — і вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра ся данина, княже. Ми здобули її однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». Більшість істориків, сприймаючи це літописне сказання, буквально трактують його зазвичай або як вияв хоробрості й воєнної завзятості полян, або як їх роззброєння. Насправді ж у цій оповіді химерно переплелися історичні реалії з біблійними мотивами, запозиченими літописцями з метою показати одвічну богообраність Поляно-Руської землі (ознакою такої богообраності і є мотив двосічних мечів).
Київські висоти мали важливе стратегічне значення в системі контрольованих Хозарією торговельних шляхів та комунікацій, що пов’язували Близький Схід з країнами Західної Європи. Деякі вчені останнім часом дедалі наполегливіше виступають на підтримку висловленої свого часу Г. Вернадським думки про те, що саме хозари заснували Київ близько 840 року й назвали його ім’ям Куйа, начальника хорезмійської гвардії хозарського царя. Піддаючи сумніву твердження тих дослідників, на думку яких хозари справили визначальний вплив на формування середньовічної держави, а тим більше — самі були її творцями, разом з тим не можна повністю заперечувати факт хозарської присутності в Середньому Подніпров’ї. У самому Києві існувала потужна як в економічному, так і в інтелектуальному відношеннях хозарсько-гебрейська громада (хозари прийняли іудаїзм за хана Булана в середині VIII ст.). Не виключено, що Аскольд був представником хозарської адміністрації у Києві. У цьому зв’язку неабиякий інтерес становить нещодавно запропонована у книзі «Таємниця початкової Русі у Києві» канадського дослідника Юрія Книша інтерпретація слова «Аскольд» як іранського «асколт» у значенні «граничні начальники». До політичного лексикону Хозарського каганату цей титул потрапив як запозичення з практики тюркських степових імперій. Таке припущення мені видається найбільш переконливим з-поміж інших пояснень семантики слів «Аскольд» чи «Оскольдир». У цьому зв’язку стає зрозумілою парадигма літописного дискурсу, за яким визволення східнослов’янських союзів племен від хозарської залежності тісно пов’язується з фактом фізичного усунення від влади Аскольда та Діра новгородським узурпатором — питомим варягом Олегом.
«Повість временних літ» пов’язує з іменем Аскольда похід Русі на Константинополь — столицю могутньої Візантійської імперії. «У рік 6374 (866), — сповіщає літопис, — рушив Аскольд і Дір на греків, і прийшов туди... Цесаргород двомастами кораблів оточили». Руси вдало обрали час для військової виправи. Візантійський імператор Михайло був тоді в далекому військовому поході, через що у Царгороді не залишилось достатньо воїнів, здатних дати рішучу відсіч русам. Отримавши звістку про облогу Царгорода, імператор спішно повернувся до столиці, куди ввійшов з великими труднощами. Грекам здавалося, що поразка неминуча. Вся надія була лише на Бога. Зачинившись у церкві святої Богородиці Влахернського монастиря, імператор разом з патріархом Фотієм цілу ніч молилися, і на ранок трапилося чудо! На морі знялася шалена буря й розметала мов ті скіпки руські лодії. Відтак русам довелося задовольнитися укладенням мирної угоди з Візантією й вертатися додому.
Історіографічна традиція, під впливом потужного авторитету якої тривалий час перебував і автор цих рядків, щонайтісніше поєднала цю виправу з наступним так званим «Аскольдовим хрещенням Русі» в середині 60-х років IX ст. Вважається, що ця акція яскраво змальована в «Окружному посланні» патріарха Фотія. «І не тільки сей народ (болгарський) змінив давнішу безбожність на віру в Христа, але й той народ, про якого так часто багато казано, той, що переважає всіх суворою вдачею й охотою до вбивання, себто звана Русь, що, опанувавши окольних і з того загордувавши, підняла була руку на державу Ромейську. Тепер і вони перемінили еллінську (тобто язичницьку) й безбожну віру, в якій перебували раніше, на чисте й непокривджене служіння Христу й радо вступили поміж наших підвладних і приятелів замість недавнього грабування й великої відваги супроти нас. І так розпалило їх жадання..., що прийняли єпископа та пастиря, і вдалися надзвичайно ревно й пильно до служіння Христу». При цьому важливо відзначити, що з прийняттям християнства Русь, яка досі була народом «незвісним», перетворюється на такий, що «здобув своє ім’я».
Про хрещення Русі в IX ст. писав пізніше й імператор Константан І Багрянородний у складеному ним життєписі свого діда Василя І Македонянина: «І народ руський, необорний і безбожний, нахилив він (імператор Василь) до угоди, щедро роздаючи одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ними спокій і згоду, умовив їх прийняти спасенне хрещення і прихилив до прийняття архиєпископа». Слід звернути увагу на ту обставину, що ім’я Аскольда в цих текстах жодного разу не згадано, а Русь до Середнього Подніпров’я прямо не прив’язується. Історики механічно поєднали повідомлення «Повісті временних літ» про похід Аскольда на греків з візантійськими описами хрещення Русі, вважаючи її самозрозуміло Київською.
А проте проблема походження Русі не зводиться в науці тільки до слов’янської етимології цього слова. Попри потужну хвилю неонорманізму, що знялася останнім часом в історіографії, перспективним напрямом дослідження першопочатків Русі є так звана азовсько-тмутараканська теорія. На основі повідомлень візантійських та арабських джерел вона обгрунтовує місцезнаходження прабатьківщини русів на Таманському півострові, з центром у Тмутаракані. Гарнізон цієї потужної фортеці від середини IX ст. складали руси. Саме звідси вони вирушали у воєнні походи проти ворогів свого політичного союзника Хозарії — каспійських мусульман та візантійців. 860 р. «руси, що живуть біля Тавра» здійснили переможний похід на Константинополь. Після цього походу вони виступають як нова, цілком самостійна історична сила. Саме до тих русів і була направлена місія Кирила (Костянтина) Філософа, результатом якої стало знамените Фотієве хрещення частини русів.
Таким чином, у світлі наявних джерел Аскольдове хрещення Русі виявляється не більше ніж історіографічним міфом. Це, очевидно, добре розуміли такі блискучі ерудити-інтелектуали як митрополит Іларіон, Яков Мніх та інші книжники, що гуртувалися при дворі Ярослава Мудрого. Тому-то у славнозвісному «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона немає жодного слова про Аскольда і хрещення Русі в 60-х роках IX ст. А проте такий прецедент мав би велике значення для обгрунтування ідеї священної держави, створення сонму власних святих.
Незважаючи на чітку локалізацію літописцем місць поховання Аскольда і Діра, археологам не пощастило віднайти їхніх останків. Могила Діра мала б знаходитися за київською церквою святої Ірини на території давнього язичницького цвинтаря. Однак жодного князівського поховання тут досі не виявлено. Аскольда ж, за свідченням літописця, «погребли на горі, яка нині зветься Угорська і де ото Ольмин двір. На тій могилі поставив боярин Ольма церкву святого Миколи». Ще у XIX ст. у підвальному приміщенні, куди вів спуск із зовнішнього боку кам’яної церкви святого Миколи, збудованої над уступом печерської гори, показували обкладену камінням і дуже древню на вигляд могилу Аскольда. Проте археологічно вона обстежена не була, а після сумнозвісних руйнацій 30-х років нинішнього століття церква разом з розміщеним біля неї кладовищем була повністю знищена. Нині словосполучення «Аскольдова могила» асоціюється не з історико-культурною реалією, а перетворилося в топонім назви мальовничого київського урочища над уступом печерської гори.
Для канонізації того чи іншого подвижника віри і благочестя, як відомо, необхідні три умови — святість житія, «чуда» (прижиттєві чи після смерті) та знайдення мощей святого. У випадку Аскольда жодної з цих умов не дотримано.
Людина і світ. — 1998. — №10. — С. 15—18.
Володимир РИЧКА,
доктор історичних наук
