«Руський світ» Антоніо Поссевіно з Костянтином Василем Острозьким
26 лютого - 400-річчя зі дня смерті Антоніо Поссевіно. Всім відома його непересічна роль у недопущенні Москви до Балтійського моря. Значно менше відомо про його діяльність на Русі у 1583-1586 роках...
Московія традиційно надзвичайно
залежить у справах релігії від Русі…
Антоніо Поссевіно «Московія»
Саме переговори з видатним італійським єзуїтом Антоніо Поссевіно у 1583-1584 рр. стали першим безпосереднім контактом князя Костянтина Василя Острозького з представниками Товариства Ісуса.
Головною мотивацією Поссевіно у переговорах з Острозькими була реалізація відомого плану – створення сприятливих умов для поширення католицтва у Східній Європі та формування антитурецької ліги християнських держав.
Перейнятий ідеєю релігійної унії Москви з Римом, Поссевіно під час посольства в Москві у вересні 1581 р. дійшов до думки, що дорога до унії Москви лежить через унію Русі[1], бо Москва в релігійних справах звикла залежати від Русі, а донедавна Київський митрополит затверджував московських владик. Отже, „для навернення Москви мало би більшу вагу, якби єпископи, або владики королівської Русі приєднались до Католицької Церкви”.
Процес поєднання руської Православної Церкви[2] з Римською мав складатись з підпорядкування руської ієрархії владі папи; єдності віри та тимчасового толерування східного обряду. Поссевіно пропонував реалізувати цей план наступними засобами: приєднанням до католицтва впливових руських магнатів, заснування папських семінарій та друкування католицьких книг руською мовою.
Специфіка контактів Поссевіно та Острозького полягала насамперед у надзвичайно високому статусі єзуїта. Поссевіно був офіційним представником папи, його послом у Швеції, Московії, Речі Посполитій, посередником у переговорах між Стефаном Баторієм та Іваном IV Грозним, радником Баторія і посередником у переговорах з імператором Рудольфом ІІ.
Папський нунцій у Речі Посполитій Альберто Болоньєтті скерував до Поссевіно князя для обговорення питання унії. Відтоді Поссевіно і Болоньєтті вдвох контактували з князями Острозькими з наступних питань: допомоги князеві Костянтинові Василеві з відповідними викладачами для його академії; курирування листування з патріархами у справі нового календаря; вирішення маєткових справ князів Острозьких при імператорському дворі.
При цьому Поссевіно і Болоньєтті інформували Апостольську Столицю про хід переговорів з князями Острозькими, подаючи інформацію та про кожного із князів та про найвпливовіших людей із їх оточення.
Наскрізною темою названих питань була тема „допомоги душі” князя Острозького та „розширення католицької релігії” - так дипломатично Болоньєтті сформулював початкові надії Римської Церкви на приєднання до неї князя Костянтина Василя та поширення за його допомогою католицтва на руських землях. Правда, внаслідок особистих розмов з Острозьким Болоньєтті уже не допускав можливості прямої конверсії князя, а лише „принаймні” прийняття ним унії.
Особливо, на думку Болоньєтті, віднайдення для Острозької академії відповідних викладачів у Римі та позитивне вирішення претензій Острозьких на їхні маєтки в Священній Римській імперії могло сприяти більшій прихильності князя Костянтина Василя до унії Русі із Римом.
Поссевіно у цих переговорах найбільше переймався питаннями: сприяння схваленню східними патріархами нового римського календаря; посередництва у переговорах з Імператором у справі маєтків Острозьких у Богемії та Словаччині; організації друкування в Речі Посполитій катехізисів руською та московською мовами.
Потенційні впливи князя Острозького у православному світі оцінювались дуже високо
Через це його було обрано за посередника у переконуванні Константинопольського патріарха прийняти новий римський календар. Католицькі джерела говорять, що князь добровільно озвучував тут позицію Апостольської Столиці, висловлювану єзуїтами. Острозького не знеохотила ані березнева заборона Константинопольського патріарха Єремії ІІ православним приймати новий календар, висловлена князеві особисто, ані суворий лист від Єремії та Олександрійського патріарха Сильвестра, який він отримав у червні 1583 р. Острозький не лише узгоджував із Поссевіно зміст своїх листів до патріарха у справі календаря, не лише вислав Поссевіно оригінали листів, отриманих від Константинопольського та Олександрійського патріархів, але й охоче підписав своїм ім’ям та вислав відповідь східним патріархам, яку попередньо підготував Поссевіно та оглянули у Римі отці Роберто Белларміно та Крістофоро Клавіо, схвалив генерал Клаудіо Аквавіва. Поссевіно наполягав, аби ця відповідь була перекладена східними мовами і розіслана у тисячах примірників у православні землі. Ця ідея єзуїта не отримала схвалення Апостольської Столиці, яка на початок 1584 р. вже нав’язала дипломатичні контакти з Константинопольським патріархом і не бажала його дратувати питанням нового календаря.
Таке ж порозуміння виявив князь Острозький з Поссевіно й у справі друкування книжок руською мовою. Єзуїт мав план організації у Кракові типографії для друкування катехізисів та інших релігійних книжок для русинів і московітів. Острозький запропонував вислати до Риму свою людину для допомоги у виготовленні відповідних шрифтів для Русі, а Поссевіно висунув план друкування руських катехізисів також на Волині (читай: в Острозькій друкарні).
Проте посередництво Поссевіно та папського нунція у Відні у залагодженні маєткових справ Острозьких на Габсбурзькому дворі виявилось невдалим. Бо хоч Поссевіно і припускав, що за допомогою впливів князя Януша Острозького в Угорщині вдасться поширювати там католицтво та перемогти Реформацію, Острозькі так і не зуміли повернути свої маєтки.
Схоже, що в Римі завжди були готові покласти плани Поссевіно, які могли сприяти конверсії найпотужнішого руського православного князя, у жертву чи то вищим політичним розрахункам (як у випадку з друкуванням і поширенням відповіді екуменічному патріархові щодо календарної реформи), чи то економії коштів (така причина була офіційно названа у випадку відмови з організацією друкарні з руськими шрифтами) чи іншим ближче не знаним інтересам, або навіть інтригам (як у випадку відмови від послуг друкаря з Острога чи навіть організації друкарні). Адже Поссевіно мав дуже високопоставлених недоброзичливців, як серед вищих єзуїтських достойників (наприклад, генерального вікарія Оліверіо, кардинала Франциска Толетія), так і серед вищої церковної ієрархії (Вармінського єпископа Станіслава Гозія і нунція Болоньєтті.).
Питання унії в переговорах 1583-84 років
Хоча Поссевіно і писав неодноразово у численних листах про розрахунки на приєднання руського князя до Римської Церкви, але, схоже, не чинив жодного тиску на Острозького. Нунцій Болоньєтті навіть звинувачував єзуїта перед Римом у тому, що той неохоче розмовляв із князем про справу унії. Про правдивість інформації Болоньєтті свідчать добрі стосунки Поссевіно з князем Острозьким, який навряд чи поставився би позитивно до прямого тиску з боку Поссевіно. Можна припустити, що Поссевіно обрав таку обережну тактику не лише з огляду на невдалий досвід Скарги, але й за порадами свого давнього знайомого, Діонісія Раллі Палеолога, з яким познайомився ще багато років тому у Франції. Тепер Палеолог, Кізікський архієпископ, виявився „великим улюбленцем пана князя” і мешкав в Острозі від часу свого приїду туди приблизно у 1578-79 рр. з Риму зі списком Біблії для князя Костянтина Василя. В Острозі Палеолог брав участь у підготовці церковнослов’янської Біблії, і став завдяки Острозькому архімандритом монастиря Успіння Пресвятої Богородиці в Дорогобужі на Волині. Він же був кандидатом для місії до східних патріархів щодо переговорів про впровадження нового календаря. Йому також приписується створення філокатолицької атмосфери в Острозі та вплив на рішення конверсії другого сина князя, Костянтина.
Однак, попри приязні стосунки з Поссевіно, масштабні політичні заходи Острозькі обговорювали насамперед з нунцієм Болоньєтті. Так, саме нунцієві Діонісій Раллі у липні 1583 р. представив проект перенесення патріархату з Константинополя до Острога або утворення нового, який би зберігав православний обряд, але підпорядковувався папі. Раллі, якого нунцій підозрював у честолюбних намірах самому очолити такий патріархат, запевняв, що саме це було би „належним і найкоротшим шляхом” до примирення Руської Церкви з Римом і притягло безпосередньо до унії князя Костянтина Василя Острозького.
Тоді Болоньєтті і Апостольська Столиця прийняли острозький проект дуже скептично. Але вже за рік (коли стосунки з князем були на межі розірвання) представники Риму самі запропонували Острозькому промотувати перед Константинопольським патріархом проект перенесення патріархату до Русі. Проект виник як реакція на інтернування турками на острів Родос Константинопольського патріарха Єремії ІІ і був викладений Поссевіно державним секретарем Апостольської Столиці кардиналом Толомео Ґаллі. Ґаллі пропонував допомогти Єремії звільнитись із ув’язнення, зробити його виключно патріархом слов’ян та оселити у Московії чи Речі Посполитій, сприяючи таким чином унезалежненню православних русинів і московітів від „Візантії”, та полегшуючи їхнє поєднання з Католицькою Церквою.
Поссевіно категорично відкинув Москву як можливу столицю патріархату, вважаючи за кращу Київ, а ідеальною – Рим, де патріарх міг би працювати на користь об’єднанням Церков. Нунцій Болоньєтті, у свою чергу, запропонував на столицю патріархату Вільно чи Львів. Іншими варіантами були резиденції двох руських магнатів – князя Костянтина Василя Острозького, на чиє приєднання до унії ось-ось очікували, (Острог) і князя Юрія Слуцького, який уже прийняв католицтво, зберігши православний обряд (Луцьк). У червні-серпні 1584 р. Болоньєтті і Поссевіно обговорювали доцільність приховування на початковому етапі факту „папського благословення” патріарха перед православними вірними, у тому числі перед князями Острозьким та князем Слуцьким. Проте Острозький вважав, що патріарха було ув’язнено через його проунійні симпатії (що, зрештою, не відповідало дійсності), і докладав зусиль до його звільнення. Наприкінці серпня 1584 р. Поссевіно вручив князеві Костянтинові Василеві папське бреве та подарунки й обговорив проекти унії та перенесення патріархату. Єзуїт змалював князеві перспективу об’єднання з Католицькою Церквою не лише Православної Церкви у Речі Посполитій, але і в Москві та Османській імперії, та перенесення патріархату до Вільна чи Львова. Острозький обіцяв підтримати ці плани. Але вони також провалились, бо папська дипломатія так і не змогла звільнити Єремію ІІ, а він не дав згоди на перенесення патріархату до Русі, та і взагалі не був схильний до прийняття засад Флорентійської унії.
У серпні 1583 р. Болоньєтті доносив до Риму, що князь публічно заявив, що „якщо його патріарх не прийде до згоди з Апостольським Престолом, то він і без нього сам прийде до згоди”. Католицька сторона цілком правильно розуміла, що для князя таке приєднання могло бути можливе лише на засадах Флорентійської унії, тобто у прийнятті догматів Католицької Церкви при збереженні православного обряду.
Якщо князь Острозький не надавав догматичним питанням важливого значення, то чому ж він тоді так і не прийняв унію в 1583-84 рр.? Тим більше, що він сам пафосно заявляв у листі до папи Григорія ХІІІ у липні 1583 р., що готовий покласти життя заради об’єднання християн.
По-перше, Острозький вагався саме тому, що не розумівся вільно на догматично-екклезіологічних проблемах, і тому потребував посилання на авторитет патріарха та його рішення.
По-друге, католицька сторона сама не мала чіткого плану унії, а тому всі її зусилля були переважно скеровані на навернення у католицтво, а не в унію.
По-третє, князь Острозький як політик, безсумнівно, хотів би отримати від прийняття унії певні політичні дивіденди. Якщо припустити, що князь мав „комплекс Костянтина” (цей термін був введений єзуїтським дослідником Крайцаром для пояснення проектів князів Острозьких заснування в Острозі патріархату та рицарського ордену імені імператора Костянтина), то таким дивідендом могла би бути реалізація двох острозьких проектів.
Перший проект передбачав перенесення патріархату із Константинополя до Острога чи, в гіршому разі, до іншого руського міста. Створення патріархату у руських землях могло би привести представників роду Острозьких (які у своїх володіннях уже були суверенними удільними володарями) до коронації патріархом князя Костянтина Василя королівською/ імператорською короною.
Другий проект передбачав створення військового ордену імператора Костянтина на чолі зі старим князем та його старшим сином Янушем. План був представлений у липні 1583 р. нунцієві Болоньєтті секретарем і капеланом князя Януша Кшиштофом Казимирським, майбутнім Київським єпископом. Реалізація проектів була би логічною інституціоналізацією ірраціонально-містичного розуміння руських князів як носіїв найвищого права, даного їм Божим Промислом, та специфічного сакральноого блиску, який їх оточував, зокрема розуміння князя Острозького самого себе як володаря „з Божої ласки”, „благодаттю Божою” – князь вживав формулу Dei gratia не лише у підписах, але на печатці: Constantinus Constantini D[ei] G[ratia] Dux Ostrogiae. Те саме стосується синів князя, до яких звертались за аналогічною формулою, як до „князів милістю Божою”. Як православні клієнти князів (як-от Герасим Смотрицький), так і клієнти-католики (як-от Шимон Пекалід), у своїх друкованих творах прямо писали про богообраність Острозьких. Католик Пекалід навіть пішов далі, уподібнивши Острозьких володарям-помазанцям, імператорові Костянтинові Великому, Володимиру Святославичу і Ярославові Мудрому, називаючи їх „монархами” та навіть „напівбогами”.
По-четверте, константинопольський патріарх не дав згоду на утворення патріархату в Речі Посполитій.
По-п’яте, ще на початку червня у Кракові, до початку переговорів Острозьких із нунцієм, син князя, Костянтин повідомив Болоньєтті про свій намір перейти таємно від батька у католицтво. Після конверсії старшого сина князь Костянтин Василь зобов’язав присягою Костянтина не залишати православ’я, і ще „дружину йому дав, яка мала матір-русинку”. „Апостол Русі” єзуїт Бенедикт Гербест у вересні 1583 р. доповідав провінціалові Ордену, що князь Костянтин з дружиною приєднався до Римської Церкви та сповідався у його брата Яна Гербеста. Пізніше старий князь покладав відповідальність за конверсію сина на Львівського архієпископа. Не виключено, що князь Костянтин Василь звинуватив Дмитра Соліковського з міркувань престижу, дізнавшись про контакти сина з католицькими ієрархами Львова, бо не бажав пов’язувати обставини конверсії члена „богообраного роду” з діяльністю членів „плебейського ордену”. Саме таку репутацію мали єзуїти в Речі Посполитій, а брати Гербести ж походили з міщанської галицької родини з німецьким корінням.
Іншою причиною роздратування князя Костянтина Василя на Соліковського були події кінця 1583 р., коли на Свят-Вечір у Львові Соліковський, під чиєю номінальною юрисдикцією перебував православний Львівський єпископ Гедеон Балабан, наказав зачинити у Львові православні церкви, де правилась Літургія за старим стилем. Острозький взяв під захист єпископа Балабана та все православне населення Львова. Він скаржився у сенаті та нунцієві на дії Соліковського та єзуїтів, які його підтримували, заслуживши від секретаря Болоньєтті Горація Спанноккі характеристику „найревнішого зі схизматичного руського марновірства”. Попри те, що князеві Острозькому швидкими енергійними зусиллями у сенаті та на королівському дворі вдалось владнати „календарний конфлікт” у Львові, політика доброї волі Острозького у питанні календаря була припинена. Пізніше календарна суперечка стала слоганом боротьби проти Берестейської унії.
Попри безрезультатність переговорів 1583-84 рр., Острозький згодом не лише згадував у листуванні з папою ці переговори з Поссевіно, але й запозичив у єзуїта „політичний вектор” для свого унійного проекту 1593 р. Останній передбачав т. зв. універсальну унію, яка полягала в об’єднанні з Римом всього православного Світу. Поссевіно бачив у поєднанні Київської митрополії з Католицькою Церквою шлях до аналогічного кроку з боку московського православ’я, а завдяки впливам князя Острозького і шлях до поєднання з Римом Православної Церкви у Молдавії та Валахії: „…від цього пана залежить навернення Русі та відкриття брами до інших країв, як-от Молдавії і Валахії”. У 1593 р. вже Острозький хотів залучити до майбутньої унії з Римом східних патріархів, Московію і Валахію. „Релігійна частина” цього унійного плану передбачала збереження східної церковної традиції, однаковий з католиками соціальний статус православного духовенства, доступ унійного єпископату до сенату, заборону примусу до конверсій у католицизм, а також внутрішню реформу Церкви, заснування шкіл для кліру.
[1] Терміни «Русь» і «руський» вживаються в тексті згідно з історичними документами та джерелами XIV—XVII ст., у яких територія сучасної України йменувалася Руссю, а її мешканці — русинами.
[2] Під «Руською Церквою» ми тут розуміємо Київську митрополію, що до 1686 року підпорядковувалась Константинопольському Патріархату, а потім була передана в юрисдикцію Московського Патріархату. Як офіційні представники Константинопольського Патріархату, так і дослідники неодноразово висловлювали сумніви, щодо канонічності акту 1686 року (детальніше див., наприклад: http://www.religion.in.ua/main/oficiyno/2059-ukrainskij-cerkovnyj-vopros-vzglyad-iz.html, http://www.religion.in.ua/main/history/2124-ukrainskij-cerkovnyj-vopros-vzglyad-iz.html, http://www.religion.in.ua/main/history/2227-ukrainskij-cerkovnyj-vopros-vzglyad-iz.html, http://www.religion.in.ua/main/history/2423-ukrainskij-cerkovnyj-vopros-vzglyad-iz.html).
Тетяна ШЕВЧЕНКО
