Руслан Делятинський. Регулювання правового статусу Греко-Католицької Церкви в контексті подій радянсько-польської війни 1920-1921 рр. (на прикладі Станиславівської єпархії)

Проблема взаємовідносин Церкви і держави, яка є однією з найбільш актуальних і в наш час, набувала особливого загострення в кризові періоди історії українського народу, коли зміна державно-політичного режиму приводила до порушення попереднього взаємозв’язку цих двох суспільних інституцій і вироблення нових принципів їх співіснування. Особливо гостро такі зміни переживала православна церква, характерною ознакою якої дослідники називають цезаропапізм і сервілізм – підпорядкування інтересам держави, перетворення церкви в ідеологічне знаряддя імперської політики [17, с.220, 229-230; 27, с.334]. Проголошення й реалізація принципу відокремлення церкви від держави, актуального і в незалежній Україні, в цілому не відмінила необхідності регулювання цього роду взаємовідносин. На думку політолога М.Байрака, в сучасних умовах вкрай необхідним є “подолання відчуження між Церквою і державою, що означає поглиблення відносин між державою і релігійними організаціями, підхід до “церковної проблематики” як до загальнодержавної в контексті активного сприяння трансформації Церкви в повноцінну соціальну інституцію” [36, с.81].

Науковий інтерес до цієї проблеми, що вже знайшов відображення в ряді досліджень з історії релігійної політики українських урядів 1917-1920 рр. [детальніше див.: 27, с.334-335], змушує звернутися і до питання про взаємовідносини греко-католицької церкви і держави, тим більше, що цій проблемі дослідниками приділяється досить мало уваги. Вперше цю проблему почав розробляти І.П.Химка, який спробував пояснити причини, чому в “австрійський” період ставлення греко-католицької ієрархії до держави (точніше – до династії Габсбургів) “переходило межі формальної лояльності щодо законної влади” [34, с.74-76]. Наступні дослідники, зокрема В.Марчук, В.Перевезій, М.Гайковський, І.Пилипів, О.Красівський, О.Єгрешій, – зосередили основну увагу на висвітленні участі греко-католицького єпископату й духовенства в національно-державному будівництві періоду ЗУНР та взаємовідносинах із польською державою у 1919-1925 рр., акцентуючи на репресивній політиці польської адміністрації в Галичині щодо церкви та підтримці останньою національно-визвольної боротьби, державотворчих поглядах окремих ієрархів [23, с.72-93; 24, с.5-24; 26; 29; 30; 31]. Водночас порушено питання про регулювання правового статусу греко-католицької церкви за умовами Конкордату 1925 р. між Польщею і Апостольським Престолом, який, на думку В.Перевезія, “гарантував стабільність, підводив правову базу під стосунки греко-католицької церкви з Польською державою” [24, с.23]. Таким чином, в історіографії визначено основи взаємовідносин між церквою і державою в умовах католицької держави – Польщі, яка так чи інакше визнавала право церкви на існування та регулювала відносини з нею на основі згаданих правових актів.

Галицька СРР

Особливої уваги, на нашу думку, потребує вивчення проблеми регулювання правового статусу греко-католицької церкви в перехідний період – перед підписанням Конкордату в 1919-1925 р., коли прямо порушувалися норми як канонічного, так і цивільного права, що регулювали взаємовідносини церкви і держави. Одним із важливих пунктів у цих взаємовідносинах стало проголошення до того часу майже невідомого в європейській правовій практиці (за винятком декретів радянської влади в Росії та Україні 1917-1918 рр., Конституції Німеччини 1919 р.) принципу відокремлення церкви від держави в декреті №2 Галревкому, що, безумовно, позначилося на позиції єпископату і духовенства при підготовці Конкордату. Недостатня увага дослідників до цієї проблеми змушує детальніше її розглянути в даній статті.

Метою статті є показати вплив державної політики уряду Польщі та Галревкому на регулювання відносин між греко-католицькою церквою і державно-політичними режимами у 1920-1921 рр. Для досягнення поставленої мети необхідно:

– показати прагнення єпископату до правового врегулювання відносин церкви і держави, особливо в умовах репресій з боку польської адміністрації в Східній Галичині;
– визначити основні засади взаємовідносин між державою і церквою в період радянсько-польської війни;

– простежити спроби врегулювання правового статусу церкви на основі аналізу Ризького мирного договору та Конституції Польщі;

– виявити ставлення греко-католицького єпископату і духовенства до державно-політичних режимів у Галичині в 1920-1921 рр.

Вирішення наведених проблем дозволить визначити роль і значення основних засад державної політики щодо церкви у врегулюванні її правового статусу та характері їх взаємовідносин. Висвітлення даної проблеми проводиться автором із особливим врахуванням становища Станиславівської єпархії, позиції її єпископа-ординарія Г.Хомишина та єпархіального духовенства.

Вже з липня 1919 р. греко-католицька церква в цілому була поставлена в нові суспільно-політичні умови, які вплинули на її правовий статус. Незважаючи на взяті перед Найвищою Радою Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. зобов’язання після окупації Східної Галичини “запоручити по змозі автономію сеї території як також політичну, реліґійну (підкреслення моє. – авт.) і особисту свободу населення” [цит. за: 14, с.99], польський уряд одразу ж запровадив в краї надзвичайний стан, скасований лише у вересні 1922 р., в умовах якого військова адміністрація розгорнула активну репресивну політику щодо греко-католицької церкви. Не вдаючись до її аналізу, досі на основі відомих джерел проведеного вже багатьма дослідниками [13, с.61; 14, с.73; 22, с.154; 23, с.89; 24, с.5; 28, с.69-77], відзначимо лише, що вона викликала реакцію єпископату, який намагався діяти правовими методами для припинення репресій. Ієрархи добре усвідомлювали, що процес відродження греко-католицької церкви у післявоєнний період, як свідчила і сама практика відносин з окупаційною владою, залежав від визначення її правового статусу. Тому в листі до Апостольського Нунція від 28 серпня 1919 р., текст якого був ухвалений на спільній конференції, вирішили наголосити, що “наша церковна провінція не належить до Польської Республіки (навіть якщо вона знаходиться в межах території, яку нещодавно зайняло польське військо) (підкреслення моє. – авт.)…” [13, с.57]. Використовуючи цю правову “колізію”, ієрархи висунули питання про “автономію” греко-католицької церкви щодо держави. В листі до голови делегації УНР на Паризькій мирній конференції графа М.Тишкевича владики писали: “Заразом просимо Вас, щобисьте застерегли там, где того потреба автономію і свободу нашої Церкви в відношенню до держави так в стадії переходовій, як і в дефінітивнім рішенню. Розуміється, що будучий устрій нашої Церкви залежить від Апостольського престола, зглядно від Провінціонального Синоду, якого рішення Апостольський Престол потвердив би, але наколи Конференція Чотирьох, віддаючи польській республіці урядження тимчасової адміністрації Східної Галичини застерегла і реліґійну автономію краю, то треба нам подбати о те, щоби та реліґійна автономія була дійсною свободою нашої Церкви (підкреслення моє. – авт.). До неї в сущности належить незалежний від держави вибір епископів зглядно Митрополита і незалежність в назначуваню священиків на всі душпастирскі і духовні посади; свобода в потверджуваню, зглядно приниманю чи впроваджуваню всіх реліґійних товариств, брацтв, законних конґреґацій і монаших чинів. Не знаючи, коли і где буде укладатися статут адміністрації Східної Галичини, звертаємо ся до Вас з проханням не тратити з ока справи Церкви і приняти на себе заступство інтересів нашої Церкви в дусі свободи так понятої” [13, с.59]. Водночас вони намагалися зберегти попередню практику ведення метрик та листування з органами влади виключно українською мовою [13, с.54; 2, 1919, Ч.ІV-Х, с.30; 3, 1919, Ч.2, с.20-21]. Таким чином, греко-католицькі єпископи намагалися обмежити вплив окупаційної адміністрації на внутрішні справи церкви, щоб зменшити масштаби репресивної політики щодо духовенства і створити певні умови для її відродження. Невизначеність правового статусу греко-католицької церкви, отже, вони вважали ключем до розв’язання основних проблем її розвитку.
Сподівання єпископату на допомогу в цьому питанні Апостольської Столиці, що пов’язувалося із візитом Апостольського Візитатора о. Дж.Дженоккі навесні 1920 р. [1, арк.32; 13, с.64; 28, с.74; 9, с.367], “розвіялися” під впливом опору польського уряду та наступних подій радянсько-польської війни влітку 1920 р. Слід відзначити, що, незважаючи на короткотривалість радянської окупації Галичини, вона значно ускладнила становище греко-католицької церкви, суттєво позначилася на ставленні її ієрархії до будь-яких форм окупаційної влади та баченні основних принципів взаємовідносин із владними інституціями. Зважаючи на це, мусимо детальніше розглянути події радянсько-польської війни, утворення Галицької соціалістичної радянської республіки (ГСРР) та проаналізувати основні політико-правові акти її уряду – Галревкому, що позначилися на правовому статусі церкви.

Як відомо, влітку 1920 р. політична ситуація в Галичині ускладнилась внаслідок радянсько-польської війни: в результаті масованого наступу радянські війська вже 13 липня підійшли до р. Збруч і до середини серпня зайняли 16 із 52 галицьких повітів, що становило близько 33% всієї території та 35% населення краю [25, с.62, 64]. На цій території було утворено Галицьку СРР. Внаслідок цього значна частина канонічної території Львівської архиєпархії (Бережанський, Бродівський, Збаражський, Зборівський, Золочівський, Рогатинський, Скалатський, Теребовельський, Тернопільський, Чортківський та частково Кам’янко-Струмилівський і Львівський повіти), Перемишльської (Сокальський, частково Перемишлянський і Радехівський повіти) та Станиславівської єпархії (Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Підгаєцький, Теребовельський, Чортківський і частково Товмацький повіти) потрапила під юрисдикцію Галревкому на чолі із В.П.Затонським, створеного за безпосередніми вказівками В.І.Леніна [25, с.64-65; 5, с.XXXI; 6, с.854; 7, с.82-84; 8, с.294-295; 20, s.28-29]. На зайнятій радянськими військами території (16 повітових міст, 48 містечок, 1150 сіл площею 18 тис. кв. км з населенням 1,8 млн. осіб) Галревком призначив із членів Компартії Східної Галичини (КПСГ) повітові ревкоми, яким строго підпорядковувалися сільські та міські ревкоми, завданнями яких було “підтримувати революційний порядок, вести боротьбу з контрреволюцією” [20, s.30; 21, с.110; 25, с.83]. Часто такі ревкоми створювалися насильно, без врахування волі місцевого населення, що підтверджують спогади окремих сучасників. Так, наприклад, за свідченнями учасника тих подій адвоката М.Шахновича, в Копичинцях Гусятинського повіту головою повітового ревкому став комуніст, “родом із підсовєтської України”, який, не будучи ознайомлений із місцевими відносинами, “покликав до помочі свого заступника д-ра Никифора Онищука, родом із Шидлівців, що пристав до комуністів під час перебування за Збручем”, а останній “стягнув насильно (під загрозою “революційного права”) до повітової управи колишніх своїх товаришів із студентських часів: адвоката Ол.Зеленецького, адв. М.Шахновича, юриста Колодрубського, а навіть Конила Трояна та Івана Заваликута, що саме втекли були з-за Збруча перед большевицьким терором після ліквідації частин УГА. Усім приділено відповідні реферати з різних ділянок… Але панування Ревкому Затонського не тривало довго і не мало часу показати своїх кігтів проти свідомого українського населення…” [8, с.295]. Схожа ситуація спостерігалася на Борщівщині, де місцеве селянство “з першим приходом большевиків при кінці липня 1920 р. … не пішло за кличами большевицьких агітаторів “грабуй награбоване”, не грабувало, не мордувало. Навіть найбільш бідне селянство не далося втягнути до сільських рад, бачачи пере собою голих і босих московських червоноармійців…” [8, с.661]. Однак в цілому діяльність ревкомів усіх рівнів привела до згубних наслідків для розвитку тієї частини канонічної території греко-католицької церкви, яка потрапили під владу Галревкому.

Вже перші декрети самопроголошеного “єдиного представника вищої державної влади” засвідчили негативне ставлення Галревкому до греко-католицької церкви. Так, в декреті №2 від 1 серпня 1920 р. прямо зазначалося, що “церква в усіх періодах свого існування була одною з найсильніших підпор усіх держав, побудованих на підвалинах гніту і визиску робочих мас в користь пануючих, і служила для останніх найуспішнішим засобом для нищення в пролетарській душі свобідної думки й критичного оцінювання громадських і соціальних відносин” [15, с.152]. Така формула мала на меті “морально обґрунтувати” штучне обмеження Галревкомом статусу греко-католицької церкви в українському суспільстві Східної Галичини. Проголошена норма “повна свобода віри, а також повна свобода невизнання жодної віри” (п.2 декрету №2) фактично не лише санкціонувала подальше “юридичне” обмеження церкви та духовенства, але й готувала правову підставу для скасування в перспективі греко-католицької церкви чи інших релігійних об’єднань, нібито зважаючи на “волю кожного громадянина”. Декретом, насамперед, було обмежено правовий статус церкви, яку позбавлено прав юридичної особи (п.9) та відокремлено від держави і школи (пп.1, 6). Це дозволило обґрунтувати передачу актів державного та публічно-правового значення від церкви до держави (п.5), поширити на священиків відповідальність за імовірне невиконання громадянських обов’язків (п.4), скасувати всі привілеї духовенства (п.3). Разом з тим, в декреті №2 містився і юридичний курйоз: якщо в п.7 церква визнавалася юридичною особою (“всі церковні і релігійні товариства підпорядковуються загальним постановам про приватні товариства і союзи”), то вже у п.9 вказано, що “церковні та релігійні товариства не мають правної особовості”, що мало на меті позбавити церкву права на власність [15, с.152-153].

Особлива увага в цьому декреті приділялася матеріальній базі “релігійних товариств”: по-перше, повністю скасовано державну допомогу для церкви; по-друге, церкву позбавлено права на власність і оголошено “всі маєтки існуючих в республіці Галичині церковних і релігійних товариств… народним добром” (п.10); по-третє, “церковним і релігійним товариствам” заборонено “накладання і стягання податків, подачок” (п.8) [15, с.152-153]. Крім того, ще декрет №1 проголошував скасування приватної власності та перехід “до рук трудящих мас через революційні комітети” церковних і монастирських земель [11, с.64; 20, s.30; 25, с.65].

Можна припустити, що Галревком всіма засобами намагався позбавити церкву матеріальної бази і підготувати правову основу для її цілковитої ліквідації. Не дивно, що в радянській історіографії із цим декретом пов’язували “початок систематичного поширення атеїстичних поглядів” [33, с.103], хоча і визнавали, що “внаслідок відсталості західноукраїнських трудящих, темноти і забитості селянських мас частина їх ще продовжувала вірити духовенству” [32, с.74-81]. Так, наприклад, за повідомленням Чортківського повітревкому, “в селах Муховці і Свидовій… місцевий піп впливав на своїх “рабів”, щоби вибирали в ревкоми багатих, бо вони “мудріші”… Те ж саме в селах Криволуки і Базар” [цит. за: 25, с.92-93].

Особливо яскраво засвідчують курс Галревкому на ліквідацію греко-католицької церкви наступні його політико-правові акти: декрет №12 “Про активне і пасивне виборче право” позбавляв духовенство всяких політичних прав [цит. за: 25, с.94]; декрет №18 “Про народні суди, революційні трибунали та касаційний трибунал в ГСРР” санкціонував репресивні заходи проти духовенства як одного з “експлуататорських класів” на підставі “революційної совісті та правосвідомості” [цит. за: 25, с.96, 106]; постанова №2 “Про земельні маєтки, про земельні плоди, про збір хліба і паші” підкреслювала, що церковні і монастирські землі “негайно відбираються в їх дотеперішніх власників і безплатно переходять через місцеві органи Радянської влади у користування всіх працюючих” [цит. за: 25, с.116]; декларація №2 “Про права та обов’язки робітників ГСРР” та декрет “Про хлібну розкладку” передбачали проведення “соціалістичних” заходів “продрозкладки” із господарств розміри яких перевищували 3,5 морги землі (фактично під цю категорію підпадали практично всі ерекціональні землі священиків, розміри яких становили від 4 до 60 моргів [див.: 5, с.1-266]) [цит. за: 25, с.129, 134]; декрет №17 “Про введення трудового харчового пайка” практично позбавляв духовенство елементарних засобів до існування, передбачаючи половину “громадянського пайка” для “осіб, які експлуатували чужу працю” [цит. за: 25, с.136]; декларація №3 проголосила ліквідацію старої системи освіти і введення трудових шкіл, заборонила викладання і вивчення богословських предметів і практикування всяких релігійних обрядів у школах, оголосила всі релігійні школи закритими і заборонила допуск духовенства до виховання молоді [цит. за: 25, с.142-143]. Таким чином, Галревком поетапно проводив чітко сплановану політику на обмеження впливу греко-католицької церкви на населення та поступову цілковиту її ліквідацію в Галичині. Як відзначає І.Нагаєвський, “за цими постановами крилась нова руїна нашої Церкви в Галичині, якби більшовики були трохи довше там погосподарили…, більшовики своїми насильницькими порядками свідомо бажали знищити нашу Церкву в Галичині, бо вважали її ворогом безбожного більшовицького ладу, який заводили в Україні” [19, с.383].

Природно, що така політика Галревкому викликала опір ієрархії та духовенства греко-католицької церкви. Митрополит А.Шептицький висловив протест проти обмежень радянською владою громадянських прав людини, свободи совісті та віросповідань. У спільній з єпископами Г.Хомишиним і Й.Коциловським заяві наголошувалося: “Галицька радянська республіка є штучним утворенням більшовицької окупаційної влади, яка нічим не відрізняється від царської чи польської окупації” [цит. за: 23, с.90]. Водночас греко-католицькі єпископи, за свідченням о. Дж. Дженоккі, через суперечності із вірмено-католицьким єпископом Теодоровичем відмовилися підписати спільне пастирське послання єпископату Польщі до народу “з описом великої небезпеки дальших більшовицьких навал і знищення, що погрожує християнству і цивілізації” [35, с.45-46, 49]. Крім того, греко-католицьке парохіальне духовенство через церковні проповіді намагалося протидіяти заходам Галревкому, чим накликало на себе хвилю репресій. Так, наприклад, у Заліщиках усунено від керівництва кооперативом місцевого греко-католицького священика [25, с.161]. Не менш поблажливим було ставлення до польського римо-католицького духовенства: у Збаразькому повіті було арештовано священика Гурського за “антирадянську пропаганду”, а в декількох монастирях, церквах і костелах проведено обшук та вилучено продукти, предмети першої необхідності та “контрреволюційну літературу” [цит. за: 25, с.163]. Лише відступ радянських військ у вересні 1920 р. зупинив хвилю більшовицького терору проти греко-католицької церкви.

Вже на початку вересня 1920 р. в Східній Галичині було відновлено польську адміністрацію, яка швидко ліквідувала наслідки політики Галревкому. Так, 4 жовтня 1920 р. Намісництво у Львові видало рескрипт, оголошений через Єпископські Ординаріати та парохіальні уряди, за яким “всі жителі, котрі даючи послух злочинної большевицкої аґiтації, допустилися грабежи, взглядно присвоєння собі чужого майна, катеґорично взивається, аби в речинци 8-дневнім, числячи від дня оголошення… віддали правним властителям: 1) Майно взяте в перехованнє з наміром охоронення його перед грабіжію і рабунком; 2) Майно зрабоване взглядно безправно посідане, хотяби признане большевиками” [2, 1920, Ч.Х-ХІІ, с.55; порівняй: 3, 1920, Ч.4, с.43]. Таким чином церкві було повернено ерекціональні та монастирські землі, насильно відібрані “революційною владою”. Це ще раз засвідчило необхідність врегулювання не тільки відносин із польською адміністрацію, але й чіткого визначення правового статусу греко-католицької церкви.

Тим часом уряд у Варшаві взяв курс на цілковиту анексію Східної Галичини із закріпленням статусу краю як складової частини Польщі у міжнародних договорах та законодавчих актах. Як відзначалося в “Кінцевому звіті місії монс. Ратті в Польщі” від 1-8 липня 1921 р., “польський уряд твердить своє абсолютне право до Галичини. Але перед Потугами (державами Антанти. – РІД.) питання Галичини ще не вирішене і дотепер Поляки є тільки окупантами. Русини числять (розраховують. – РІД.) на Англію, а Поляки на Францію” [16, с.196]. Міжнародно-правовий статус Східної Галичини в цей час регулювала низка міжнародних договорів: Сен-Жерменський договір від 10 вересня 1919 р. визначив Антанту її сувереном; Севрський мирний договір від 20 серпня 1920 р. окреслив кордони краю; Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р. закріпив за Польщею Галичину за рахунок визнання нею УРСР. Власне останній договір свідчив про курс польського уряду на політику “доконаних фактів”, які фактично закріплювали Східну Галичину в складі Польщі незалежно від очікуваного майбутнього рішення Антанти.

Звичайно, що такий зовнішньополітичний курс варшавського уряду впливав на його внутрішню політику, зокрема у сфері релігійно-церковних відносин. Так, наприклад, Ризький договір у ст.7 торкався і правового статусу греко-католицької церкви як однієї з релігійних інституцій: “…2. Обидві договірні сторони взаємно зобов’язуються стримуватися від прямого чи непрямого втручання в організацію і життя церкви і релігійних товариств, які існують на території іншої сторони. 3. Церкви і релігійні товариства, до яких належать особи польської національності в Росії, Україні і Білорусії, мають право, в рамках внутрішнього законодавства, самостійно влаштовувати своє внутрішнє церковне життя. Вище названі церкви і релігійні товариства мають право, в рамках внутрішнього законодавства, користуватися і набувати рухоме та нерухоме майно, необхідне для виконання релігійних обрядів, а також утримання духовенства і церковних установ. На тих самих підставах вони мають право користування храмами та установами, необхідними для виконання релігійних обрядів. Цими ж правами користуються особи російської, української та білоруської національності в Польщі” [цит. за: 12, с.627; для порівняння див.: 19, с.363-364; 4, 1921, Ч.46, с.2]. Таким чином, Ризький мирний договір визначив основні принципи регулювання правового статусу греко-католицької церкви, зокрема невтручання держави у її внутрішнє життя, право набувати майно і виконувати властиві функції в рамках діючого законодавства.

Ризький договір став підставою для клопотання Польщі перед міжнародними організаціями щодо визнання її прав на Східну Галичину [18, с.456]. Водночас, керуючись політикою “доконаних фактів”, польський уряд 1 вересня 1921 р. остаточно скасував Галицьке Намісництво і ввів в дію воєводський устрій в Східній Галичині, що мав на меті уніфікувати її політико-адміністративний поділ із загальнопольським [4, 1921, Ч.169, с.1]. Звичайно, що всі функції Намісництва в церковно-релігійних справах перейшли в повному обсязі до воєводських урядів.

Польський сейм 17 березня 1921 р. прийняв конституцію, яка визначила республіканський унітарний устрій Польщі, гарантувала всі демократичні права і свободи, надавала національним меншинам культурно-національні права, але не забезпечувала їм ніякої автономії (вони ж становили майже половину території та населення держави), а також визнавала римо-католицьку церкву провідною серед інших рівноправних віровизнань [18, с.458; 10, с.122]. Статус римо-католицької церкви, згідно зі ст.114 конституції, мав бути остаточно визначений договором з Апостольською Столицею, який підлягав ратифікації сейму. Крім того, ст.113 конституції окреслила правовий статус інших релігійних союзів та віросповідань, яким визнавалися права на проведення власних культових заходів, самостійно вести свої внутрішні справи, набувати володіти і розпоряджатися рухомим і нерухомим майном, користуватися власними фундаціями і фондами для віросповідних, наукових та благодійних цілей, а в ст.115 визначила, що “церкви релігійних меншостей та інші правно визнані релігійні союзи сами управляються власними законами, яких визнання держава не відмовить, оскільки не містять постанов, суперечних з правом. Відносини держави до цих церков і віросповідань будуть устійнені в законній дорозі в порозумінню з їх правними представниками” [цит. за: 4, 1921, Ч.164, с.1].

Таким чином, вперше після радянсько-польської війни Ризький мирний договір і конституція Польщі закріпили фактичний статус Східної Галичини як складової Польської держави, хоча остаточно східногалицьке питання не було вирішено на міжнародному рівні. Так само не було ще чітко окреслено правового статусу греко-католицької церкви, яка, за конституцією 1921 р., тільки визнавалася рівноправним віровизнанням. Помітним є розмежування в конституції правового статусу католицьких церков трьох віросповідань – латинського, грецького та вірменського, оскільки, по-перше, римо-католицькій церкві надано “начальне становище”, а по-друге, надалі правовий статус цих віросповідань підлягав різним методам врегулювання (першій – безпосередньо через конкордат, а останнім – через переговори з їх “правними представниками”, що загрожувало обмеженням їхніх прав). Зважаючи на це, питання про участь в переговорах з Апостольською Столицею при укладенні конкордату стало одним із першорядних завдань греко-католицького єпископату, який мусив забезпечити визначення чіткого правого статусу греко-католицької церкви.

1. Центральний державний історичний архів України у м. Львів. – Ф.146 “Галицьке Намісництво. Президіяльний відділ”, оп.8, спр.3682, арк.31-37 (1920 р. Про задуманий приїзд із Ватикану священика Дженокі в справі вивчення відносин, пануючих в уніатській церкві в Галичині. З донесення міністерства закордонних справ).
2. Вістник Станиславівської єпархії. – 1920.
3. Львівські архіепархіяльні відомости. – 1920.
4. Український вістник. – 1921.
5. Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1925. Річник XXX. – Станиславів: Накладом Клира Епархіяльного, 1925. – XXXII+325 с.
6. Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / НТШ. Український архів, т.XXVIII. Редкол.: І.Ставничий та ін. Редактор-упорядник Б.Кравців. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен: Комісія регіональних дослідів і публікацій НТШ, Вид-ня ЦК Станиславівщини, 1975. – XV+959 с.
7. Бучач і Бучаччина: Історико-мемуарний збірник / НТШ. Укр. архів, т.XXVII. Редакційна колегія: М.Островерха (гол. ред.) та ін. – Нью-Йорк – Лондон – Париж – Сидней – Торонто, 1972. – 943 с.
8. Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики / НТШ, Укр. архів, т.XXVI. Редакційна колегія: О.Соневицька, Б.Стефанович, д-р Р.Дражньовський. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Діловий Комітет Земляків Чортківської округи, 1974. – 927 с.
9. Макар В. Пройдений шлях: Спомини. Т.1. Від Бистриці до Бугу (1911-1929). – Торонто: Гомін України, 1983. – 456 с.
10. Теребовельська земля: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1968. – 920 с.
11. Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР. 1917-1939: Зб. док. і матер. / Редкол.: Д.А.Яремчук та ін. – К.: Наук. думка, 1979. – 559 с.
12. Документы внешней политики СССР. Т.3. 1 июля 1920 г. – 18 марта 1921 г. / Ред. кол. тома: Г.А.Белов, Е.С.Гармаш, С.М.Майров и др. – М.: Политиздат, 1959. – 724 с.
13. Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937) / За ред. А.Кравчука. – Львів: Свічадо, 1997. – 108 с.
14. Кривава книга / Упорядник, автор передмови Я.Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 274 с.
15. Правда про унію: Документи і матеріали. – 2-е вид., доп. – Львів: Каменяр, 1968. – 424 с.
16. Хома І. о. д-р. Рецензія: Cavaleri Ottavio. L’Archivio di Mons. Achille Ratti Visitatore Apostolico e Nunzio a Varsavia (1918-1921). Citta del Vaticano 1990. // Богословія. – 1993. – Т.57. – С.183-198.
17. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – 351 с.
18. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с. + 8 кол. мап.
19. Нагаєвський І. Історія Української держави двацятого століття. – К.: Укр. письменник, 1993. – 413 с.
20. Biernacek T. Nad Prutem i Czeremoszem. Czesc I. 1914-1928. – Zielona Gora, 1992. – 73 s.
21. Карпенко О.Ю., Курило В.М., Троян М.В. Йшов Жовтень, осяюючи світ: [Про революційну боротьбу в Галичині, на Закрпатті і Північній Буковині в 1917-1923 рр.]. – Ужгород: Карпати, 1987. – 163 с.
22. Кугутяк М. Галичина. Сторінки історії: Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ, 1993. – 200 с.
23. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 164 с.
24. Перевезій В. Греко-католицька церква в умовах українсько-польської конфронтації 20-30-х рр. ХХ ст. – К., 1998. – 46 с.
25. Тищик Б. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). – Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1970. – 198 с.
26. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького // Київська Церква. – 2001. – №2-3. – С.32-48.
27. Горяча М. Релігія в політиці українських урядів 1917-1920 років (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії. – Львів: Інститут історії Церкви ЛБА, 2001. – Ч.3. – С.334-346.
28. Делятинський Р.І. Становище та діяльність духовенства Станіславської єпархії УГКЦ в 1919-1920 рр. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.VII. – Івано-Франківськ, 2003. – С.69-77.
29. Єгрешій О.І. Державотворча концепція єпископа Григорія Хомишина // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип.IV-V. – С.204-211.
30. Красівський О., Пилипів І. Митрополит Андрей Шептицький і польська держава (1918-1923 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С.152-155.
31. Марчук В., Пилипів І. Українська греко-католицька церква й українська держава // Українознавчі студії. – 2000. – №2. – С.205-223.
32. Петляков П.А. Антиклерикальні виступи в Західній Україні – вияв класової боротьби трудящих (1917-1939 рр.) // УІЖ. – 1980. – №6. – С.74-81.
33. Ступницький С.Л. З історії поширення атеїзму в Західній Україні (20-30-і роки ХХ ст.) // УІЖ. – 1966. – №9. – С.103-106.
34. Химка І.П. Греко-Католицька Церква і національне відродження у Галичині (1772-1918) // Ковчег. – Ч.1. – Львів: Ін-т історії Церкви, 1993. – С.67-100.
35. Хома І. о. д-р. О. Джованні Дженоккі Апотольський Візитатор України // Богословія. – 1982. – Т.XLVI. – С.36-97.
36. Байрак М. Церковна політика держави як спосіб інституалізації етноконфесійних конфліктів в сучасній Україні (досвід, проблеми, шляхи удосконалення) // Людина і політика. – 2002. – №4. – С.80-98.

Статтю попередньо опубліковано:
Делятинський Р. Регулювання правового статусу греко-католицької Церкви в контексті подій радянсько-польської війни у 1920 – 1921 рр. (на прикладі Станіславівської єпархії) // Україна соборна: Збірник наукових статей / Ред. кол.: О.П.Реєнт (відп. ред.) та ін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – Вип..2. – Ч.2: Соціокультурні, етноконфесійні та демографічні проблеми формування української нації. – с.309-320.

Джерело