Невдовзі східний український монастир буде у Чикаго. Все почалося з того, що 6 років тому у кількох сестер Згромадження Сестер Воплоченого Слова в Україні, які на той момент вели контемплятивний, тобто, споглядальний спосіб життя, зародилося прагнення долучитися до відродження східного монашества, справи розпочатої Великим Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Джерело: Духовна велич Львова
З цією думкою сестри прийшли до Преосвященнішого Владики Венедикта (Алексійчука), правлячого єпарха єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго. Владика благословив сестер та підтримав їх у цьому прагненні. Тому, вже незабаром сестри вирушать у Чикаго, де на величезній території, за розміром як кілька Україн, будуть вести молитовно-аскетичний спосіб життя, у якому, безсумнівно, є велика потреба. Адже монахи мають бути відблиском Царства Небесного на землі та тією іскрою, що запалює інших на діяльну віру. Монастир носитиме назву — Свято-Успенський, на честь Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці, зокрема, саме у цей день відбулася промислительна зустріч монахинь із Владикою Венедиктом, якого вони називають “духовним батьком”.
– Сестро, розкажіть, чим східне монашество принципово відрізняється від інших. І яка різниця між монастирем і Згромадженням?
– Загалом у канонічному праві розрізняють Згромадження, Чини і монастирі. У нас саме монастир. Особливість нашого життя у тому, що ми відмовляємо повне добове коло богослужінь, вправляємося у властивих монахам Сходу аскетичних практиках. Прагнемо бути схожими на старовинне, традиційне монашество. Таке, як було, наприклад, у Києво-Печерській Лаврі за часів Преподобних Антонія та Теодосія Печерських. Тепер часто, коли ми чуємо про таке монашество, нам здається, що воно, немов із чарівного світу. Але це те, до чого ми істинно повинні прагнути, чим ми повинні горіти. Я особисто знаю багатьох людей, які схильні жити більш молитовним та аскетичним життям. Якщо ти справді живеш саме так, тобто стараєшся іти у глибину, спускатися до свого серця, то Господь у певний момент може покликати тебе і до пустельницького життя, і у затвор. Молода людина, яка йде у монастир потребує жертвувати, відрікатися. Якщо ж ми приходимо у монастир і знаходимо там комфорт, усі потрібні речі, то навіщо тоді йти до монастиря, щось змінювати? Потрібно покинути багато, але Господь віддає все сторицею, з Ним не виникає відчуття, що у тебе щось відібрали. Але ти повинен розуміти, що це твоє відречення. Тому думаю, такі східні монастирі важливі, щоб людина справді могла пройти монаший подвиг. Що приваблювало людей, які йшли у пустелю? Радикальність цього життя. Бо коли ми стаємо найбільше людьми? Коли ми якомога сильніше уподібнюємося до Господа. Тому, думаю, відродження східних монастирів принесе “весну монашества”. Митрополит Андрей Шептицький та Патріярх Йосиф Сліпий говорили, що східні монастирі — це острівки молитви. Місця, де люди і самі освячуються, і допомагають та запалюють інших.
— Чи використовуєте у своєму монастирі такі блага цивілізації, як пральна машина, і які ще виконуєте функції, окрім молитовної?
— Так, ми використовуємо різні прилади у монастирі, які нам пожертвували люди. Але важливо у цьому мати певну міру, тобто розсудливість. Не все потрібне у монастирі з благ цивілізації. Бувають, звісно такі випадки, що чогось і немає. До прикладу, зараз у нас немає пральної машини, немає холодильника. Бо ми у транзитному стані. Але я вірю, що монахи повинні себе так виховувати, щоб бути вільними від прив’язаності до речей, могти їх використовувати свобідно. Щодо нашого дня у монастирі, то він розпочинається о 5:30 – прокидання, особисте молитовне правило, до нього входить Богородичне правило – це 150 “Богородице Діво”, а також Ісусову молитва: 300 Ісусових молитов, 100 до Богородиці “Пресвятая Богородице, спаси нас”, 50 до Всіх Небесних Сил і 50 до всіх святих. Так само маємо читання Святого Письма. Також маємо Утреню о 6:30, маємо Літургію. Після Літургії у нас сніданок, потім починається праця. Чим східні монастирі різняться, що у нас немає певної чіткої харизми. Багато залежить від харизми кожного окремого члена спільноти. Багато займаємося ручною працею: плетемо вервиці, чотки, буси виготовляємо. Їмо ми двічі на день маємо сніданок і обід-вечерю. Щодо активної діяльності, то якщо маємо запрошення допомогти чи на якомусь таборі, чи під час молодіжної акції,ми дуже радо це робимо. Східний монастир дуже відкритий. Є сестри, які схильні до більш усамітненого життя, а є сестри, які можуть провадити більш активну діяльність, то долучаються до неї.
— Як Ви думаєте, чому Господь кличе Вас саме до служіння на американських теренах? Східне монашество там актуальне?
— Ми, як монахи, маємо свідчити про Господа у правді. І це можемо робити тоді, коли живемо правдивим монашим життям. У світі поспіху, технологій, коли людина зустрічає правдивого монаха, то бачить щось від Царства Небесного. Бо монашество — це початок Царства Небесного на землі. Ми також роздумували про те, чому наше служіння буде саме у Америці. На сьогодні, УГКЦ є найбільшою Східною Церквою. І ми потребуємо розвиватися у нашій традиції, добре її свідчити і формувати людей не лише в Україні, але й поза її межами. Єпархія Владики Венедикта (Алексійчука) — це 13 територій України, величезні простори, просто до Аляски. Наша Церква є глобальна, вона по цілому світу. І тому наші східні українські монастирі мають бути як вогники, там де є українці і де просто є людина. У діаспорі люди теж повинні мати такі острівки, де можуть пізнати свою ідентичність, молитися, торкнути тої традиції. Монашество — це перше військо у Церкві і воно повинно тримати ту духовну оборону всюди.
– Зараз часто можна почути тезу про те, що молодь боїться робити вибір. Рішуче обрати богопосвячений, чи, наприклад, подружній стан. Що Ви думаєте про це і що могли б порадити молоді?
– Я дуже люблю молодих людей і сама ще недалеко від них. Мені здається, що молодість — це час мужності і відваги. Що страшно молодій людині? Насправді, нічого. Думаю, що найперше нам треба бути відважними. І не заспокоювати себе, коли відчуваєш покликання до монастиря, і відкладаєш цей крок. Бо я особисто знаю таких людей, які кажуть, що от довчаться ще 5 років і тоді підуть у монастир, або тільки трішки попрацюють — і обов’язково підуть у монастир. А я кажу, що так себе можна заспокоїти аж до кінця свого життя і ніколи до монастиря не дійти. А якщо людина має монаше покликання і його реалізує, то буде щаслива. Однак сьогодні людина інколи боїться робити вибір. Але я вірю, що у молодості це найлегше подолати. Наприклад, наша сьогоднішня новичка Марія залишила навчання у консерваторії у Гданську. І на початку вона теж боялася робити вибір, питала поради. А я їй сказала: “Не бійся, якщо маєш покликання, то треба обирати покликання”.
Молода людина має канікули, має вихідні. Можна ж приїхати у монастир на кілька днів. Адже ходять в гори, альпінізмом займаються і не бояться, а тут у монастир бояться прийти. Часто людина теж знаходить відмовку, що буде ходити до сиріт, допомагати бідним, відвідувати в’язнів, вести таке напівмонаше життя у світі. Але до таких людей все одно совість промовляє, бо є оце внутрішнє прагнення піти в монастир, той голос Господа у душі. Я теж йшла у монастир з 1 курсу історичного факультету університету, вчилася на бюджеті, мала хорошу сім’ю, друзів і довелося все покинути. Але я ні за чим не шкодую. Тому скажу молодим людям: просто не бійтеся і будьте собою. Бо молода людина є мужня і здатна на великі кроки. У монастир йдуть багато дуже активних, здібних людей, не лише тихі. Подолати свої стереотипи зможемо лише, доторкнувшись реальності. Мусимо піти назустріч. І тоді зрозуміємо. Якщо це не твоє, то ти там не будеш. Щоби ти у житті не шукав, якщо маєш монаше покликання і його не ралізуєш, то ніколи не матимеш повноти.
— Від одного з монахів я чула тезу про те, що якщо Ви впевнені у тому, що хочете у монастир лише на 95%, то ці 5% сумнівів будуть дуже відчутними у богопосвяченому житті.
— Саме тому і потрібно прийти до монастиря і впевнитися. Бо жодна людина не позбавлена сумнівів. Всі люди, які роблять якесь рішення, переживають, чи я зможу, чи наважуся, чи впораюся ? Старець Порфирій Чучман, у 92 роки молився за витривалість у покликанні. Брати студити питали його: “Нащо?, Куди Ви підете у такому віці?”. А він відповідав, що за витривалість треба молитися до останнього дня. Це спокуси. І до монастиря вони приходять, і у монастирі. Але все одно Господь дає таке світло і потіху, коли людина розуміє, що вона йде тим шляхом, яким має йти. Людина повинна робити крок, просити у Бога благодаті, навіть без 5%. Якщо молоді особи щирі і відкриті, то гідно пройдуть дорогу монашого життя.
— Кажуть, що монах має померти для світу. Як взагалі людині, яка “5 хвилин тому” була у світі, а нині опинилася за брамою монастиря наважитися на таке? Бо здається, що твоєї ідентичності більше не буде, і тебе самого не буде.
— Я думаю, що це теж такий страх у сучасного світу, бо ми дуже звикли до того, що я – особистість. Але у монастирі ти себе віднаходиш, а не загублюєш. Ти у правді починаєш ставати тим, ким є. Людина має певні таланти, схильності, звичайно, вони ідуть на користь спільноти. Хіба вони втрачаються? Ні. Ти вдосконалюєшся. Відречення є у тому плані, що ти відрікся від речей, які насправді тобі непотрібні, або тобі не служать. Є відречення від самого себе, справді, людина має бути відважна у духовному житті, але ми не нищимо себе. ми перероджуємося, певне уподібнення до Христа. Людина стає більш людиною. Буває навіть таке, що у монастирі проживуть 2 роки і потім кажуть: “я такий поганий став, такий поганий”. А чому? Бо людина більше пізнає себе. Через молитву, через тишу. Але це добре. Бо у світі часто не маємо часу зосередитися, подумати. Тому у монастирі маємо нагоду ще більше розвинути свою особистість, зокрема духовно. Бо ми стаємо тим більше людьми, коли духовний світ удосконалюємо, чим ближче стаємо до Господа, тим більше з Ним єднаємося. Це нагода працювати над собою. Цього непотрібно боятися, цьому потрібно радіти. Бо це певна нагода для людини пройти правдивий шлях. Як те, що ми колись загубили в раю, з гріхом, ми якось те відчищаємо, реставруємо. І мені здається, що не просто так кажуть, що монахи мають бути радісні, щасливі, відчувати любов. Це відкривається у монастирі. І свою особистість ти ніколи не загубиш, Господь нас всіх створив індивідуальними, і чим більше ми єднаємося з Ним,тим більше себе віднаходимо. От і всі святі зовсім різні, коли читаєш житія, то бачимо там справжніх людей. Тому свої стереотипи про монашество треба залишити у шафі і більше їх звідти не витягати.
– І наостанок поділіться з нами кількома порадами Ісусової молитви.
— Для Ісусової молитви найперше потрібна постійна практика. Чому це важливо? Бо на початках тобі буде здаватися, що ти дуже розсіяний, весь час повторюєш те саме. Тому для Ісусової молитви потрібно мати постійну практику. Якщо маєш чотки, то у дорозі на роботу, на навчання, постійно відмовляти Ісусову молитву. І так само, якщо у дружній компанії лунає некорисна розмова, то в умі треба читати Ісусову молитву. Важливо вправлятися у цьому, кожну вільну хвилину цій молитві віддавати, і не зневірюватися,бо може здаватися, що тобі не вдається. Ні, я думаю, що дуже важливо триматися цього взятого молитовного курсу. І дуже важливо для Ісусової молитви мати духовного наставника, який міг би спрямувати у правильному напрямку. І коли ми навчимося так молитися, то зовнішні якісь негативні речі, емоції не матимуть на нас впливу, бо будуть як би “відбиватися” від нас. Тому думаю, що це є важливо для людини.
Світлини надані співрозмовницею