Сакральна спадщина гетьманських столиць України
Автор книги зосередив свою увагу навколо стародавніх міст нашої держави, які є важливими в українській історії. Передусім, це Київ – «мати міст руських», далі Галич – столиця королівства. Але особливу роль у книзі займають такі міста, як Чигирин, Батурин і Глухів – три гетьманські столиці, які підхопили естафету української державності у специфічних умовах XVII-XVIII століть.
Серед іншого Віктор Вечерський у своїй книзі велику увагу приділяє будівництву церков та монастирів у цих містах, адже саме вони впливали на релігійну свідомість українців, формували її. Православні монастирі протягом гетьманської доби нерідко виконували ще й оборонну функцію. Вони були також центрами освіти, мистецтва, здійснювали соціальну опіку (майже кожна обитель мала шпиталь для хворих, старих та убогих).
Як архітектурна споруда, монастир мав явити на землі образ «Небесного Єрусалима» — житла праведних. Такими монастирями були: Микільський монастир у Києві, Єлецький – у Чернігові, Успенський – у Глухові.
У православному церковному будівництві досліджуваної доби автор чітко виділяє дві окреслені групи храмів. Перша з них відроджує композиції міських і монастирських мурованих церков Княжої доби і несе впливи західного (литовського і польського бароко). Цю групу храмів започаткував Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря, що на Чернігівщині, фундований київським воєводою Адамом Кисілем у 1646 році. Розвинув цей тип храму Троїцький собор однойменного монастиря на Чернігівщині, заснований 1679 року. Цікавим є і той факт, що багато монастирів у добу Гетьманщини будувалися за гроші меценатів, які займали високі державні посади, часто самі гетьмани були й меценатами. В часи, наприклад, гетьманства Івана Мазепи в 1690-1693 роках архітекторо Осипо Старцев звів два монастирі цього типу: микільський військовий монастир і Братський Богоявленський. Спорудження гетьманами таких соборів було свідченням свідомого звернення до державної величі Київської Русі з метою підкреслити стародавність і спадковість верховної влади на українських землях.
У своєрідній опозиції до державницького типу церковних споруд з Гетьманщини паралельно розвивався другий, принципово відмінний напрямок православного церковного будівництва, суголосніший народним традиціям. Він наслідував композиції, притаманні українському дерев’яному будівництву. Як згадує Віктор Вечерський, основу його складали так звані «верхові» церкви. Прикладом такого типу будівництва є Покровська церква 1708 року у селі Сулимівка на Київщині або дещо примітивніша – Вознесенська церква в Глухові 1767 року.
Особливим типом споруд у ті часи автор книги називає й дзвіниці, і виділяє одну з них як провідну – Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври, зведена у 1731-1744 роках архітектором Й.-Г. Шеделем.
Розповідь Віктора Вечерського про гетьманські столиці значною мірою спростовує чимало стереотипів, які стосуються української архітектури.
Не може не зацікавити те, як автор вміло описує один цікавий парадокс у своїй книзі – хоча у досліджуваний період на території нашої держави на запрошення гетьманів працювали майстри різного походження і національностей, проте творили вони виключно українську архітектуру на грунті традицій нашої країни.
Розпочинає свою розповідь автор із загального огляду Гетьманщини як історико-культурного феномену. У розділах, присвяченим трьом гетьманським столицям – Чигирину, Батурину та Глухову – Віктор Вечерський проливає світло на невідомі подробиці історії цих міст.
Дуже цікаво Віктор Вечерський розповідає й про улюблену приватну резиденцію Богдана Хмельницького, хутір Суботів. Однією із найвизначніших церковних споруд тут була Іллінська церква, збудована в 1651-1656 роках на замовлення самого гетьмана як його замковий храм та майбутня усипальниця. Ця церква і сьогодні є діючим парафіяльним храмом. У 1845 році Богданову церкву на полотні зобразив сам Кобзар. Дослідивши козацькі літописи, автор зауважує, що тіло Богдана Хмельницького влітку 1657 року було перенесено з Чигирина до Суботова і поховано у цій церкві, але, як згадує Чернігівський літпис XVIII століття, у добу Руїни поляки здобули на певний час Чигирин та Суботів, і за наказом коронного обозного Стефана Чарнецького замок в Суботові зруйнували, а тіло гетьмана викинули з домовини.
Окремо Віктор Вечерський наголошує на трагедії знищення Батурина у 1708 році російською армією та розповідає про один із найстародавніших і найшанованіших монастирів Гетьманщини Крупицько-Батуринський Миколаївський. Точного часу його заснування не встановлено, але в істориків є здогадки, що він існував ще в домонгольську добу. Серед побожних ктиторів монастиря були імена не лише гетьманів Богдана і Юрія Хмельницьких та Івана Мазепи, але й київського воєводи Адама Киселя. Монастир цей шанували завжди як запорізькі козаки, так і українська шляхта. Так, 1765 року Запорізька Січ пожертвувала на його обитель 1252 карбованці та 27 коней.
Найбільший за обсягом розділ присвячено Глухову як останній столиці Гетьманщини. У читачів може виникнути запитання: «Чому так багато уваги саме цьому місту?». Відповідь на нього очевидна. Восени 2008 року виповнилося 300 років з часу важливих подій Північної війни, коли армією російського царя Петра I було знищено Батурин. А столицю Гетьманщини перенесено до Глухова.
Найдавніший з відомих нам храмів Глухова вперше згадується 1654 року. Це дерев’яна Михайлівська церква в замку. Перша мурована споруда Глухова з’явилася стараннями гетьмана Івана Самойловича: його коштом 1686 року в дівочому монастирі розпочато будівництво Успенського собору. Після падіння Самойловича 1687 року новий гетьман Іван Мазепа надав 10 тисяч золотих для завершення будівництва. Головною ж обителлю аж до кінця XVIII століття була Миколаївська церква, збудована в 1693-1695 роках на замовлення глухівського сотника Василя Федоровича Ялоцького. Хоча формально соборною вважалася дерев’яна Троїцька церква.
Поза увагою читачів може залишитися та частина книги, яка присвячена людині, з постаттю якої нерозривно пов’язують «золоту осінь української автономії», — останньому гетьману Кирилові Розумовському. І досі немає чіткої оцінки цієї визначної постаті ані з боку письменників та поетів, ані зі сторони фахових істориків. Так у своїй поемі-містерії «Великий льох» про нього недоброзичливо відгукувався Тарас Шевченко, наводячи згадку «як Кирило зі старшиною пудром обсипались». Видатний український історик Михайло Грушевський в «Ілюстрованій історії України» писав про Розумовського: «Сам новий гетьман був чоловік чужий Україні та її життю. Виріс він у Петербурзі, де був усім зв’язаний з петербурзьким панством». Цілком по-іншому оцінював постать Кирила Розумовського ще один видатний український історик Олександр Оглоблин: «Це була доба останнього піднесення козацько-гетьманської держави… Маєстатична постать останнього гетьмана старої України Кирила Розумовського, який поводився в Україні як справжній володар, його далекосяжні династичні плани, блиск глухівської гетьманської резиденції, грандіозний план відновити українську столицю в Батурині… — все це було відповіддю старої гетьманської України на ту навалу московського імперіалізму, яка невпинно сунула на Україну…». Можливо, використовуючи саме ці спогади, у своїй книзі Віктор Вечерський свідомо акцентує увагу на державотворчій діяльності гетьмана.
До речі, в книзі «Гетьманські столиці України» є великий пласт інформації про будівництво останнім гетьманом церков. Ще мати братів Розумовських знаменита Наталія Дем’янівна «Розумиха» в 1775 році в Лемешах почала зводити Троьхсвятительську церкву над могилою свого непутящого чоловіка. Велося будівництво коштом графа Олексія Розумовського за проектом архітектора Андрія Квасова. В 1752-1763 роках в Козельці було споруджено собор Різдва Богородиці на знак вдячності Всевишньому за його прихильність до роду Розумовських. До унікальних церковних будівель стилю "класицизм" належали муровані троїцький собор та дзвіниця, споруджені в центрі Яготина в 1795-1800 роках за проектом видатного російського архітектора Миколи Львова на замовлення Кирила Розумовського.
Про автономне державне утворення, яке ми називаємо Гетьманщиною, і яке постало в період національно-визвольної боротьби Богдана Хмельницького, відігравши провідну роль у формуванні української національної ідентичності, автор говорить зовсім по-новому. Він вдало акцентує увагу читачів на трьох провідний містах Чигирині, Батурині та Глухові, в яких створені національні історико-культурні заповідники, тим самим спростовуючи багато неправильних історичних позицій щодо їхньої цінності для новітньої історії нашої держави.
Уже в епілозі Віктор Вечерський наголошує на необхідності збереження цієї важливої історичної спадщини, перспективах розвитку тамтешніх заповідників, реставрації та використанні стародавніх пам’яток, розвитку туризму у цих містах. Нотку гумору важко не помітити у невеличкому підрозділі епілогу «Чи глухо в Глухові?». Автор яскраво описує радянську добу, яка позначилася нищенням своєрідності цього унікального міста. Незважаючи на це, руйнування міста не було настільки масштабним, і, всупереч думці багатьох фахівців, від нього залишилося набагато більше за одну тільки назву. Наприкінці 1980-х років на сторінках київської газети «Старожитності» з’явився заголовок «Глухо в Глухові», на який образилися мешканці міста. Насправді ж, історія Глухова дуже давня: урядовим рішенням 1992 року місто святкувало своє 1000-ліття. 1994 року в Глухові було створено Державний історико-культурний заповідник. На сьогоднішній день цей заповідник перебуває у державній власності, щороку проводить наукові конференції та видає власну газету. І за допомогою досліджень багатьох істориків та, звісно, книги Віктора Вечерського він більше не буде «білою плямою» в історії нашої держави.
На завершення книги автор підсумовує свої основні позиції такими словами: «У специфічних українських умовах нам треба, окрім усього іншого, ще й зробити наші міста тим, чим вони завжди були в європейській культурі: самоврядними спільнотами людей, органічно пов’язаних спільною міською культурою та історією».
