«Саме критики Угоди про співпрацю між МОН і ВРЦіРО впроваджують сімейне насильство в наше суспільство і сприяють його розвитку»: Інтерв’ю з Юрієм Підлісним
Розмовляла Христина Потерейко
Для того щоб краще зрозуміти суть Угоди та її значення для освіти, збагнути зміст терміна «традиційні сімейні цінності» і те, чому важливо про них дбати, з’ясувати питання протиставлення європейських та сімейних цінностей, співпраці Церкви та Держави, а також місця і формату предмету «Християнська етика» в українських школах, розмовляємо в ексклюзивному інтерв’ю з доктором філософії, головою Комісії УГКЦ у справах родини і мирян паном Юрієм Підлісним.
– Слава Ісусу Христу! Пане Юрію, що означає Угода про співпрацю між Міносвіти і ВРЦіРО для простих українських школярів? У чому її суть? Яка її основна мета?
– Слава навіки! Є чимало питань, які порушені в цій Угоді, але за своєю суттю вона стосується ціннісного виховання українців у сфері освіти. Я переконаний, що між Міністерством освіти та науки і ВРЦіРО може бути укладено будь-яку угоду і налагоджено різного роду співпрацю. Щоправда, деякі громадські сили вважають це неприпустимим. Вони використовують для цього статтю 35 Конституції України, якою, звичайно, маніпулюють.
– Чим є традиційні сімейні цінності з точки зору Церкви? Чому про них важливо дбати?
– Насамперед я хотів би зауважити: коли Церкві намагаються закинути, що начебто не зрозуміло, який зміст вкладається в поняття «традиційні сімейні цінності», то тут річ абсолютно не в самих термінах і формулюваннях. Ми можемо багато пояснювати, що означають традиційні сімейні цінності. Проте ті, хто не хоче бачити зміцнення сім’ї чи кому огидна будь-яка релігія, завжди шукатимуть можливості, щоб не допустити впровадження виховання дітей на засадах цих цінностей у школах. Те, що сім’я є первинним і базовим осередком суспільства, говорили ще світські мислителі в античну добу, не тільки християни. Наприклад, Аристотель наполягав, що сім’я – це фундамент, на якому формується суспільство і держава.
Уточнимо, що таке традиційні сімейні цінності. Це насамперед подружня любов між чоловіком і жінкою. Тут йде мова про вірність, про повагу одне до одного, про турботу та виховання дітей у такий спосіб, щоб вони якомога швидше досягли зрілості.
Для певної когорти громадських і політичних діячів взагалі не прийнятна будь-яка релігійна свідомість. Це видно на тому факті, що вони не протестували, коли впроваджувалася конкретна ідеологія, яка суперечить статті 15 Конституції України про те, що жодна ідеологія не є обов’язковою. Однак гендерна ідеологія вже є в наших школах. Ми свідомі, що відбулася антидискримінаційна експертиза підручників, внаслідок якої вилучили будь-які згадки про традиційну сім’ю – батька, матір і дітей. Протестів проти цього від тих політичних діячів чи новітніх маргінальних партій не було і немає. Це означає, що їм байдуже, що буде із сім’єю. Їм важливо одне: щоб Церкви, а тут ми спільні з юдеями і мусульманами, не втручалися в процес. Їм важливо втілювати свою ідеологію.
– Часто в суспільстві протиставляють поняття сімейних і європейських цінностей, маючи на увазі в першому випадку подружній зв’язок чоловіка і жінки, а в другому – свободу, рівність і гідність. Ці два вектори апріорі протиставляються чи, радше, доповнюють один одного у світлі Божого творіння?
– Коли хтось вживає формулювання «європейські цінності», то хай пояснює, що має на увазі. Адже Європа є не тільки поняттям географічним, а й цивілізаційним і культурним. Європейська цивілізація та культура поширилася далеко за межі Європи. Північна та Південна Америки можуть теж бути трактовані як частина європейської культури.
У європейській культурі та цивілізації християнство є основою, тобто європейські та християнські цінності не можуть бути суперечливими апріорі. Ті, хто вважає, що Церквам не місце в суспільстві, і придумали власні, далекі від правдивих, «європейські цінності».
– Вражає і те, що часто критики традиційних сімейних цінностей вбачають у цьому понятті сімейне насильство, нерівноправність чоловіка та жінки тощо. Як розвінчати подібну маніпуляцію? Яка позиція Церкви, зокрема УГКЦ, щодо домашнього насильства?
– Це свідома маніпуляція. Тут нема що розвінчувати, бо зрозуміло, що насильство в сім’ї не є і не може бути частиною сімейних цінностей. Цього ніколи не було в жодній релігії та етичній світоглядній системі. Сімейне насильство є наслідком відсутності сімейних цінностей. Бо, якщо ми візьмемо дуже конкретну християнську позицію, зокрема Послання апостола Павла до ефесян, то побачимо, що в ньому чітко сказано: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав себе за неї» (5, 25). У такій любові неможливе жодне насильство. Але подружня любов, на якій наполягають християни, для критиків вищезгаданої Угоди не прийнятна. Ба більше, саме ці критики, свідомі вони того чи ні, впроваджують сімейне насильство в наше суспільство і сприяють його розвитку.
– Різні Церкви, зокрема УГКЦ, роблять конкретні кроки, щоб протидіяти сімейному насильству в суспільстві. Якими вони є станом на сьогодні?
– Це питання обговорюється на рівні Синоду Єпископів УГКЦ. Я особисто доповідав на Синоді на тему насильства в сім’ї. До кінця 2021 року УГКЦ має спланувати заходи, під час яких власними інструментами – проповідями, реколекціями, навчаннями, тренінгами – робитиме конкретні кроки щодо зміцнення сім’ї та, як наслідок, запобіганню домашньому насильству. Тобто будуть оголошені конкретні пропозиції, що робити на єпархіальних та парафіяльних рівнях, щоб запобігати насильству.
– Яке місце, на вашу думку, займає голос Церкви, зокрема ВРЦіРО, у таких питаннях, як ціннісне виховання українців? Якщо говорити про правову площину, то чим регулюється право ВРЦіРО чи навіть обов’язок брати участь і вносити свої пропозиції в питання освіти і виховання, наприклад укладання подібної Угоди?
– Погляньмо на все це під дещо іншим кутом. Хто такі віруючі люди, незалежно чи це християни різних конфесій, чи мусульмани, чи юдеї, чи представники інших релігій? Насамперед, це частина українського суспільства. Так, у цьому суспільстві переважна більшість, принаймні номінально, є християнами. Також це люди, які ходять до церкви і беруть участь у формуванні держави. Це одні й ті самі люди. Вони мають право звершувати свої релігійні практики індивідуально чи у великих групах, за участю своїх ієрархів.
Якщо по-науковому підходити до питання розділення Церкви і Держави, Церкви і школи, то треба брати не ідеологічні постулати, а, скажімо, розробки серйозних соціологів. У цьому разі я посилаюся на відомого американського соціолога Альфреда Степана, який дуже гарно написав, що розділення Церкви і Держави чи Церкви і школи не означає неможливості їхньої співпраці. Це абсолютно не означає, що християни повинні відмовитися від своєї ідентичності і не просувати свої ідеали в суспільне, державне та політичне життя. Це також не означає, що християни позбавлені права за свої податки, які вони сплачують, мати в школі християнську етику. Тут варто наголосити, що християнська етика є не релігійним чи богословським, а загальноосвітнім предметом.
Як зрозуміти реалії суспільного, культурного життя, якщо не знати елементів християнської етики? Як ми будемо розуміти слово «субота»? Чому в нас тепер 2021 рік (від Різдва Христового)? Чому саме так ведеться літочислення в усьому світі? Неможливо зрозуміти й музичних, художніх творів, не знаючи елементів християнської етики.
У шкільній програмі є твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», а це Старий Завіт. Або є відома скульптура «Перекуємо мечі на рала» - це теж Старий Завіт. Як без основ християнської етики зрозуміти символіку цих речей, цих творів, цих скульптур? Ніяк.
Тут є ще одне маніпулювання, яке я вже частково зачепив. Критики Угоди говорять, що не може бути жодної релігії в школах за гроші платників податків. Чому, власне, якщо більшість в Україні є християнами, які сплачують податки. У чому річ? Виходить, що християнам за власні податки забороняється щось просити в Міністерства освіти?! Якщо вже бути таким послідовним і ліберальним, то можна запропонувати різним територіальним громадам, громадським організаціям, бізнесу засновувати школи, у яких вони були б змушені дотримуватися державного освітнього стандарту, а відтак батькам створити можливість зі своєї кишені оплачувати факультативні предмети: християнську чи буддійську етику, фінансову грамотність чи гру в гольф. Це все мало б бути публічно, і тоді ми могли б побачити, за що люди голосують власними грошима.
– А якою, на ваш погляд, має бути в загальноосвітній школі ситуація з християнською етикою? Чи має вона бути обов’язковим предметом?
Насамперед, ми повинні говорити про реформу цього предмету і його змістовне оформлення. Ідеально, якщо б це був обов’язковий предмет, незалежно від того, чи в класі є діти невіруючих батьків і представників інших релігій. На християнській етиці не затягають у релігію, а пояснюють певні моменти, які сформували сучасну українську культуру. Тому не бачу жодних проблем, щоб цей предмет був обов’язковим.
– Щиро дякую за розмову!
