Секрет просування. Стефан Яворський та його шлях нагору

Батьківщиною відомого церковного й культурно-історичного діяча України й Росії є мальовниче село Явора на Турківщині (нині Львівської області). Народився він 1658 року в сім’ї дрібних шляхтичів — Івана та Юхимії, хлопчика охрестили Семеном. Дбаючи про належну освіту сина, родина переселилася в село Красилівка біля Ніжина, звідки Семен вступив у Києво-Могилянський колегіум — на той час єдиний в Україні вищий навчальний заклад. Сталося це 1673 року. Допитливого і старанного в навчанні хлопця помітив тодішній ректор Варлаам Ясинський. Він скерував свого улюбленця на навчання за кордон — С. Яворський продовжував вивчення філософії у Львові й Любліні, а богословія — у Познані та Вільно, звідти й привіз записи відповідних курсів, які згодом використав для підготовки власних. Щоб навчатися у католицьких закладах, йому довелося прийняти уніатство, однак ненадовго, бо після завершення навчання він повернувся до Києва, де знову прийняв православ’я як магістр філософії й вільних наук та вчений-богослов. При посвяченні в чернецтво дістав ім’я Стефан.

СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ — ТАЛАНОВИТА, ОСВІЧЕНА Й ЧЕСТОЛЮБНА ЛЮДИНА, УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ ЗА ЦАРЯ ПЕТРА ЗРОБИВ КАРКОЛОМНУ КАР’ЄРУ Й ЩОСИЛИ НАМАГАВСЯ «ЄВРОПЕЇЗУВАТИ» МОСКОВСЬКУ ДЕРЖАВУ - фото 52916
СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ — ТАЛАНОВИТА, ОСВІЧЕНА Й ЧЕСТОЛЮБНА ЛЮДИНА, УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ ЗА ЦАРЯ ПЕТРА ЗРОБИВ КАРКОЛОМНУ КАР’ЄРУ Й ЩОСИЛИ НАМАГАВСЯ «ЄВРОПЕЇЗУВАТИ» МОСКОВСЬКУ ДЕРЖАВУ

 

Ерудований магістр починає викладати у Києво-Могилянському колегіумі спершу курс поетики, згодом риторики, філософії й богословія. Збереглися студентські записи курсів філософії й богословія, а від курсу поетики — тільки складені професором латиномовні вірші, що засвідчують його непересічний поетичний талант, який помітили сучасники, надавши С.Яворському титул «лавроносний поет». Він став відомим, його поезія вважалася зразковою, донині вірші не втратили свого значення й посіли гідне місце в антології української поезії. Серед них — латиномовний панегірик Варлаамові Ясинському «Геракл після Атланта» та «Прощання з книгами», яке називають елегією. Вірш привернув увагу неокласика Миколи Зерова, у його перекладі українською мовою так звучать перші рядки:

В путь вирушайте книжки,
що гортав я і пестив,
В путь, моє сяйво, ідіть!
Втіхо й окрасо моя!
Іншим щасливішим душам
поживою будьте однині,
Інші блаженні серця
нектаром вашим поїть!
Горе мені: мої очі
розлучаються з вами навіки
Та й не спроможуться
вже душу мою наситить.
Ви бо єдині були мені
нектаром, медом поживним;
З вами на світі, книжки,
солодко жити було.
Ви мені скарб найдорожчий,
ви слава моя щонайбільша,
Ви повсякчасна любов
і раювання моє!
Ви просвітили мене,
превелебні дали мені титла,
Шану вельможних людей
подарували мені.

У 1691 — 1693 роках С. Яворський викладав курс філософії під назвою «Філософське змагання», а після нього — трирічний курс богословія. Перекладач і дослідник філософського курсу Ігор Захара стверджував, що С.Яворський дозволив собі відступи від схоластичного методу викладання, намагався наблизити філософію до потреб тогочасної людини. Це спостерігається в розділах «Логіка», а особливо «Натурфілософія». Пояснюючи властивості природних тіл, професор вдається до самої природи, як читаємо, наприклад, у розділі «Метеорологія», де йде мова про природні тіла — не тільки про атмосферні явища, а й про зміни земної поверхні, утворення гір, річок і озер, мінералів, корисних копалин тощо. Професор намагається ілюструвати свої думки посиланнями на природничо-наукові праці не лише античних та середньовічних учених, а й науковців тогочасної Європи, полемізує з представниками схоластики, авторитетними у єзуїтів. Власні міркування С.Яворського містить параграф «Про сільське господарство», де є матеріал про властивості ґрунтів, їх урожайність, даються поради землеробам щодо покращення культури їхньої праці. Не менш цікавий і розділ «Психологія», де професор уперше вдається до пояснення не тільки душі й анатомії людини, а й її харчування, дає поради щодо здорового способу життя.

Колегіум незабаром став Академією (1694), професор філософії й богословія виділявся серед колег глибокою ерудицією й прагненням займатися літературною працею, науковими дослідженнями, проте доля розпорядилася по-іншому. Талановитого й освіченого ієромонаха потребує Церква. Розквіт таланту С.Яворського припадає на часи гетьманування Івана Мазепи, який також закінчив Києво-Могилянську академію і всіляко сприяв її процвітанню.

Дослідниця української історії ХVІ — ХVIII ст. Тетяна Таїрова-Яковлєва у монографії «Іван Мазепа» опублікувала документальні свідчення активної співпраці двох українських інтелектуалів — гетьмана Івана Мазепи та майбутнього глави Синоду Стефана Яворського. Неодноразово наголошуючи на щирій релігійності Мазепи і його відданості українському православ’ю, авторка привертає увагу до політики, яку вів гетьман, впливаючи на стосунки московської та української православних церков. Так, «скориставшись смертю патріарха Йоакима, він завуальовано, але наполегливо проводить лінію на послаблення підлеглості української церкви Москві. У цьому контексті важливим кроком було призначення архімандритом Києво-Печерської лаври мирянина, генерального судді Михайла Вуяхевича, причому навіть без благословення Московського патріарха (1690 рік). Сприяв Мазепа й іншим діячам українського православ’я, започатковуючи їхню майбутню кар’єру. Щодо Стефана Яворського, то Мазепа розпочав його «просування» із доручень різних справ у Москві, привертаючи до його особи увагу царя особистими листами.

«Лавроносний поет» написав польською мовою панегірик на честь Мазепи з нагоди його перемоги — здобуття під час Азовського походу фортеці Кизи-Кермен, яка капітулювала на початку серпня 1695 року. Співавтором вірша був Інокентій Монастирський, тут відзначено, що ця подія запише у книгу вічності «рицарскую несравненную храбрость Вашей Милости в делах воинских... Этим подвигам все рукоплещет християнство, а мы прибавляем к тому свои громогласные восклицания... ибо Ваша Милость притупил еси острый меч на выщербленный и мужественно сокрушив гордые рога кичливой басурманской спеси». Тоді ж оспівав подвиги гетьмана й Пилип Орлик, створивши панегірик «Алцид российский», де особливо виділив ораторський талант Мазепи, вважаючи, що «його красномовство... сприяло героїчному духові та відвазі козаків під час бойових дій». Важливо, що поетичний талант Орлика під час навчання в Академії помітив і розвивав професор Стефан Яворський. Знавець багатьох мов, високоосвічений і талановитий Пилип Орлик став особливо близькою людиною в оточенні Мазепи, як і улюблений племінник Іван Обидовський, який готувався прийняти у спадок гетьманську булаву. Це був не бездарний «протеже» іменитого дядька, а талановита й освічена людина, з манерами шляхтича, що цілком заслуговувала високого становища Ніжинського полковника. Мав сприяти його кар’єрі також шлюб із дочкою Василя Кочубея — Ганною, а вінчав їх Стефан Яворський у 1698 році.

Від 1700 року починається московський період діяльності С.Яворського. Після смерті патріарха Адріана, противника будь-яких реформ, зокрема й церковних, Петро І вирішує ліквідувати цю посаду і доручає Стефану відати питаннями релігії, а для управління церквою відновлюється Монастирський приказ. Ліквідація патріаршества збігалася з рішенням царя просувати на керівні посади українське освічене духівництво на противагу реакційному московському. Українці могли стати «природними агентами вестернізації й модернізації в церковній сфері». У Москву переважно вирушали вибрані українські інтелектуали з ентузіазмом і просвітницькими сподіваннями, не очікуючи на швидке розчарування.

Негативне сприйняття українців у Москві документально засвідчив Микола Костомаров, дослідник біографій перших киян, запрошених перекладати Біблію, — Єпіфанія Славинецького й Симеона Полоцького, випускників Могилянки. У Москві утвердилася думка, що вчені-кияни «заражені» латинською єрессю, ніби подорожуючи за кордоном і завершуючи там своє навчання, вони засвоюють іноземні поняття і звичаї, від яких нічого доброго не варто чекати. Особливо багато киян переселилися у Москву після усунення братів Ліхудів від керівництва освітою. У доносах писали, що «кияни все давнє благочестя змінили, перейшли від смиренного на горде, від скромного на пишне; і в одязі, і у вчинках, і у звичаях — все у них латиноподібне». Та київській науці не було завдано удару. В Москві з початком ХVIII ст. цілком торжествували кияни. «Малорусс Стефан Яворский, назначеный местоблюстителем патриаршего престола после умершего Адриана, внушил царю Петру, что киевские ученые могут быть всего полезнее для русского просвещения. И царь, задавшись мыслью пересадить Россию в западное просвещение, видел в малорусских духовных превосходное орудие для своих целей; с тех пор малоруссы заняли места преподавателей в Московской академии; преподавание шло по киевскому образцу; даже большинство учеников в Москве было из малороссиян; наконец, на все важнейшие духовные места возводимы были малороссияне», — читаємо у М. Костомарова.

Спершу сорокарічному ієромонахові повідомили волю царя негайно залишити Київ і прийняти справи Рязанської й Муромської митрополії, але він був прикро вражений. Його натурі більше подобалася кабінетна праця вченого й поета, у цьому він бачив своє покликання, тому під різними приводами намагався відмовитися від пропонованої посади. У листах до боярина Головіна він мотивує свою відмову то молодим віком, то недоброзичливістю противників царя серед духівництва, які вбачали згубні для себе наслідки у реформах Петра. В одному з листів читаємо: «Изощренный завистный язык многія досады и поклепы на меня говорил, иные рекли, будто я купил себе архиерейство за 3000 червоных золотых, иные именовали меня еретиком, ляшенком, обливанником». Прохання й відмови Яворського не дійшли до монарха, який не терпів заперечень, тому довелося підкоритися царській волі й до кінця життя займатися немилими й обтяжливими справами. Та навіть тут він досягнув успіхів як людина, яка не вміла погано виконувати будь-які доручення. Стефан активно включається в громадське життя, допомагає Петрові здійснювати реформи своєю особливо плідною ораторською діяльністю.

БУДИНКИ НАВЧАЛЬНИХ КОРПУСІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ. САМЕ ЗА ЗРАЗКОМ ЦЬОГО ЗНАМЕНИТОГО ЄВРОПЕЙСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ЯВОРСЬКИЙ ПЕРЕБУДУВАВ ПРОЦЕС НАВЧАННЯ В МОСКВ - фото 52917
БУДИНКИ НАВЧАЛЬНИХ КОРПУСІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ. САМЕ ЗА ЗРАЗКОМ ЦЬОГО ЗНАМЕНИТОГО ЄВРОПЕЙСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ЯВОРСЬКИЙ ПЕРЕБУДУВАВ ПРОЦЕС НАВЧАННЯ В МОСКВ

 

На посаді «місцеблюстителя» патріаршого трону обов’язком Яворського був протекторат над Слов’яно-греко-латинською академією, недавно створеною у Москві, де порядкували запрошені греки — брати Іоаникій і Софроній Ліхуди. Їхня система освіти базувалася на візантійській основі, що не відповідало вимогам часу, тому С. Яворський енергійно приступив до реформування Академії. Він фактично започаткував у Росії систему вищої освіти європейського зразка. Не без схвалення царя С. Яворський докорінно перебудував процес навчання у Москві на зразок рідної Києво-Могилянської академії, що нічим не відрізнялася від західноєвропейських навчальних закладів такого типу. Дослідник історії Московської академії С.І.Смирнов зауважив, що «просвещенному вниманию Яворского обязана академия своим восстановлением и распространением». Це вдалося насамперед завдяки залученню українських професорів і їхніх навчальних курсів, і навіть слухачів-спудеїв. Яворський знав, що російська молодь не була підготовлена до вивчення філософії й богословія як вищих наук. Професори з України — Р.Краснопольський, Й. Туробойський, А. Соколовський, Г.Гошкевич? М.Конський, А. Стрешовський та інші — були першими із низки вчених, які за наказом царя й Синоду переселені з Києво-Могилянської академії до Москви. Там вони очолювали кафедри, були викладачами й ректорами. Від 1701 до 1762 років до Московської слов’яно-греко-латинської академії виїхало 95 могилянців. Із 23 ректорів за цей час 21 були кияни, із 25 префектів (проректорів) — киянами були 23. В один із років у класі богословія серед 34 спудеїв тільки троє були росіянами.

На своїй високій посаді у Москві Яворський не забував піклуватися про інтереси Києво-Могилянської академії, зокрема сприяв поверненню її маєтностей, свого часу відібраних ченцями Київського Межигірського монастиря, протегував своїм колегам із Києва у їхніх клопотаннях перед царським урядом в отриманні грамоти 1701 року, якою підтверджувалися звання Академії і всі маєтності Київського Братського монастиря, надбані протягом його існування.

Скориставшись своєю владою, С. Яворський активно просуває на ключові посади в Російській церкві представників українського освіченого духівництва, а вони відкривають школи, друкарні, розповсюджують праці своїх учителів з України, пропагують освіту й науку. Тоді митрополитом Ростовським і Ярославським стає висуванець Мазепи Дмитро Туптало, який відкриває у своїй митрополії училище для духівництва, а митрополитом Сибірським призначається український ієрарх Філофей Лещинський.

Незважаючи на високе становище, визнання у державних, учених і церковних колах, Яворський, як і сотні інших українців, примусово вивезених у Росію на службу, почувався пригніченим і намагався звільнитися від церковно-адміністративних обов’язків, «набридав челобитними», в яких слізно благав повернути його в Україну. Відомо,що коли Яворського очікувало вище духівництво на чолі з патріархом, щоб висвятити в сан митрополита, він на знак протесту заховався в Переяславському Донському монастирі. 1706 року, перебуваючи з царем у Києві, знову просив залишити його в рідній КМА. Зберігся лист Яворського до свого земляка Дмитра Туптала (Ростовського) від 19 грудня 1706 р., в якому він скаржиться на свій «марнотратний», «нелегкостерпний» спосіб життя, «що й розум засліпив, і здоров’я відняв, і душу пошкодив... Ось що, отче, змушує мене вийти з цього Вавилону. Ось що побуджувало мене шукати Київської кафедри, не заради кафедри, тому що я вже маю кафедру, яка є першою в єрархічному значенні... але заради відпочинку й спокійного життя, у якім я зміг би лишити нащадкам будь-який, бодай незначний твір свого незначного розуму... Помолися, святителю Божий, за полонених, серед яких є і я».

До кінця життя Яворський не полишав думки повернутися в Україну, прислужитися їй своїми справами. Протягом 1702 — 1716 рр. усі власні кошти він вкладав у будівництво Ніжинського Благовіщенського собору Спасо-Преображенського монастиря, де був протопопом його брат Павло. Після завершення будівництва Стефан Яворський приїхав його освячувати, мріяв заснувати тут заклад на зразок духовної академії — Колегію вчених ченців, яка би готувала високоосвічених і високоморальних священнослужителів для України. Основою для навчання мала слугувати подарована Ніжину за рік до смерті власна бібліотека із 609 книг, які становили сенс його життя, як свідчить зворушливе «Прощання з книгами». Серед збірки — Євангелія, богослужебні, агіографічні твори Отців Церкви, праці з історії, географії, твори українських учених — «Вечеря душевна» С. Полоцького, «Меч духовний» Л. Барановича, «Четьї-Мінеї» Д.Туптала, а також античні автори — Гомер, Софокл, Демосфен, Катон, Лівій, Флавій, Вергілій, Овідій, Юстиніан, твори теоретиків природного права — Юста Ліпсія та Самуеля Пуфендорфа, збірки байок і анекдотів, медичні посібники тощо.

Зворушує не лише написана під час передачі книг елегія, що перекладена різними мовами, навіть англійською, а й власноручно складений реєстр бібліотеки і «Тестамент» — пам’ятка, як поводитися з книгами, як уберегти їх від вогню, вологості, шашелів, крадіжок тощо. Для Яворського книги були неоціненним скарбом, його любов’ю, «дорожчі паче тисяч злата й срібла». Передані до Харківського колегіуму, частково вцілілі книги зберігаються в бібліотеці Харківського університету. 23 залишились у Ніжині, але час і люди-читачі не щадили цей скарб, як і інші подаровані Благовіщенському соборові речі: грамоти, коштовні пам’ятні ікони, три срібні хрести з мощами євангелістів та ін.

Окремої уваги заслуговує факт проголошення С. Яворським анафеми Іванові Мазепі. Історик Тетяна Таїрова-Яковлєва документально підтвердила проголoшення анафеми, хоча це нечуване в історії українського православ’я явище. Цар використав анафему з політичною метою, врозріз з канонами Православної церкви. Дослідниця наводить документ — особисте послання Петра С. Яворському із застереженнями, яких репресій може зазнати духівництво, коли б воно насмілилося не виконати цареву волю. У Мoскві в соборній апостольській церкві Успіння Пресвятої Богородиці у присутності бояр і царевича Олексія Стефан Яворський особисто читав повчання народові й проголосив тричі: «Зрадникові Івашку Мазепі за клятвопорушення і за зраду великому государеві хай буде анафема».

Детальний аналіз тексту проповіді засвідчує, що вона складена так званою езоповою мовою. Такий прийом виявляє справжні почуття Стефана Яворського, який давно близько знав українського гетьмана і був йому вдячний за його благодіяння. В основі проголошеної проповіді — перелік заслуг Івана Мазепи перед державою за 20 років його діяльності, і лише на закінчення прозвучало «прокляття». Мистецтво риторики, яким він майстерно володів, дозволило Яворському побудувати промову так, що навіть виконуючи волю Петра і проклинаючи Мазепу, він акцентував увагу слухачів на заслугах гетьмана.

Була в Яворського приватна розмова з царем через дев’ять років після смерті Мазепи і стосувалася царевича Олексія, який виїхав під іноземне заступництво. Петро запитав, що Яворський думає про цей від’їзд. Яворський припустив, що царевич хоче вчитися. Петро грізно глянув на нього і скaзав: «Коли ти це кажеш, щоб заспокоїти мене, то гаразд, наче це істинна мова Мазепи». Ці слова призвели до хвороби, «блюститель патріаршого престолу зліг на кілька днів у ліжко».

Постановивши остаточно підпорядкувати собі Церкву, цар створив орган управління її справами — Священний синод, членів якого призначав сам. 1721 року він призначив головою Синоду Стефана Яворського, який тоді вже був серйозно хворий і не міг не те що керувати справами, а й навіть брати участі у засіданнях. Проводив засідання Синоду і керував справами його віце-голова — Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський у Москві 16 грудня 1722 року, похований у церкві Стрітення Господнього Донського монастиря у Переяславі-Рязанському. Під час великої пожежі початку ХІХ ст. у Москві згоріли написані й опубліковані там його полемічні твори на захист Православної церкви: «Про церкву», «Про Трійцю» та інші. Зберігся тільки неодноразово перевидаваний великий твір «Камінь віри».

В Україну Стефан Яворський повернувся вже в часи незалежності: у Ніжині названа його іменем вулиця, а у центрі Львова — площа, де у ХVIII ст. містився єзуїтський колегіум, в якому навчався юний Стефан.

Марія Кашуба, професор, доктор філософських наук, Львів

Джерело: "День"