Секти і суспільство: нова реальність й старі міфи

У соціологічному обігові і "секта", і "культ" позначаються – починаючи ще від М.Вебера й Е.Трьольча – більш або менш задовільними дефініціями. В обігу громадському, політичному й недійному та, особливо, у середовищі професійних борців із сектами, "культи" й "секти" однозначно перетворилися на інвективи, які вживаються відносно дуже різних за соціальними (не кажучи вже про віроповчальні) характеристиками релігійних спільнот. Критерії при цьому надзвичайно розмиті. Скажімо, у додатку до Підсумкової декларації міжнародної науково-практичної конференції "Тоталітарні секти - загроза релігійного екстремізму" (Катеринбург, 10 грудня 2002 р.), до переліку тоталітарних потрапили понад 300 релігійних рухів, об’єднаних хіба що класифікаторським генієм організаторів конференції. Головний критерій тоталітаризму, як вони пояснюють, такий: це особливі організації, де шкідливі наміри лідерів приховуються під релігійним, оздоровчим, освітнім тощо прикриттям. Тобто, існують "правдиві релігії", де філантропічна, скажімо, діяльність є усвідомленням релігійного обов’язку і релігії "фальшиві", де така діяльність лише "прикриття". Саме тут лежить один з принципових вододілів між ученими, які досліджують феномен нових релігійних рухів (НРР) та так званими антикультистами, котрі вже чверть століття годують світ міфами. Перший з них – це кардинальна відмінність традиційної та «сектантської» релігійності. Ті чи інші елементи віроповчальної доктрини або культової практики, які реально є частиною традиційної релігійності, викликають занепокоєння, коли постають оновленими в діяльності НРР. Випадки самогубства, фінансових зловживань, насильства над неповнолітніми, розпусти тощо, ніколи не ставляться в залежність від церковної належності, якщо до них спричиняються дії вірних традиційних релігій. Цілком протилежною є реакція, якщо злочин скоїли адепти нових або нетрадиційних релігій. Навіть рутинні релігійні і соціальні практики радикально відмінно віддзеркалюються в суспільній свідомості, якщо вони здійснюються в новорелігійному середовищі. І якщо православний священик відвідує в’язницю, то харизмати обов’язково туди нагодилися. Якщо історичні церкви роздають різдвяні подарунки, то вони здійснюють високу місію милосердницького служіння, а якщо це роблять, припустимо, п’ятидесятники, то вони скуповують душі. Церковні ієрархи наносять візити можновладцям, а сектанти сновигають їхніми кабінетами. …14 років тому американські соціологи описали зловісний культ "Tnevnoc", який затягував до своїх лав молодих жінок і витончено збиткувався над ними. Від завербованих вимагали голити голову, одягатися у спеціальну уніформу, в них відбирали імена і давали нові, на іноземних мовах. Вимагалося також складання персональних обітниць, харчові обмеження, обмеження у сні, жорсткі ліжка тощо. Під час періоду ініціації контакти новопосвячених з родичами практично припинялись. Посвячення включало у себе варварський обряд ритуального символічного шлюбу з уже покійним засновником культу. Д. Бромлі та А. Шуп, які здійснили цей опис , отримали зливу звернень – від них вимагали конкретної адреси, а від правоохоронних органів - припинити діяльності культу. Насправді ж, цей опис виявився дуже показовим соціально-психологічним тестом на сприйняття тих вимог, які існують в різних релігійних організаціях, по різному налаштованою громадською думкою і навіть фахівцями. Соціологи описали досить типовий католицький монастир: " Tnevnoc " це написане навиворіт слово "convent", що англійською і означає жіночий монастир. Занепокоєність у даному випадку стала безпосередньою реакцією на незвичайний, "чужинецький" подразник. Навряд чи звичайний опис монастирського статуту здатен був би викликати таку стурбованість, масове обурення і спричинитися до дій на захист "жертв культу" Медіа не схильні до диференційованого підходу до НРР. Усі вони - брехуни, сексуальні збоченці, фінансові шахраї, фанатики. В усіх НРР людину пригнічують і перетворюють на сліпе знаряддя в руках харизматичного лідера; всюди застосовуються вкрай небезпечні сеанси зцілення й вигнання демонів. Насправді жодне узагальнення не виявиться справедливим, якщо ми прикладатимемо його до всіх без винятку НРР. Чи є серед їхніх лідерів крадії, ошуканці й шукачі "легких грошей"? Очевидно, і навіть напевно, є. Водночас на тлі нескінченних фінансових скандалів, у які виявляються втягнутими ієрархи й духовенство історичних церков, важко наважитись стверджувати, що економічні афери властиві тільки НРР. Чи мають місце в НРР сексуальні збочення? Напевно, трапляються. Але, знов-таки, перше ніж стверджувати, що це "фірмова" ознака НРР, варто було б дослідити, скільки збоченців припадає на 1000, скажімо, православних чи католиків і скільки - на 1000 "сектантів". У кожному разі, те, що і гомосексуальні схильності серед "чорного" духовенства, і педофілія серед духовенства целібатного - явище непоодиноке, давно вже не становить таємниці. Навіть сеанси зцілення й "вигнання бісів" не є винаходом нових релігій. Те, над чим затято глузують викривачі "сект", практикується і в історичних церквах. Ось репортаж "Молоді України" з православного монастиря на молдовсько-українському кордоні: "Архімандрит підняв угору хрест... і почалося. Молоденька дівчина... раптом із стогоном лягла на підлогу й почала катулятися по ній із такими звуками, наче її хтось душив. З другого боку молода жінка щось шепотіла немов спросоння чи з гарячки і, заплющивши очі, погойдувалася ніби сомнамбула. Її сусідка ридма ридала, лежачи на брудній, зачовганій десятками ніг підлозі, і корчилась у конвульсіях". Міф №2 пов’язаний із походженням сучасних "сект". Фахівці згодні, що НРР є постійним елементом розвитку релігій. Власне історична ретроспектива релігійної еволюції людства може бути представлена як сукупність процесів зародження, інституалізації (або спротиву інституалізації) нових релігійних течій, їхньої диференціації, піднесення або занепаду. (Втім, певні історичні періоди були позначені набагато динамічнішим виникненням НРР, ніж інші, зокрема: Римська імперія напередодні утвердження християнства; Японія після Першої світової війни; Індія в XIX і на початку XX століть; США 60-70-х рр.) Нинішній етап поширення НРР розвивається на тлі орієнтаційної кризи і кризи традиційних інституцій, прагнення оздоровити західну "цивілізацію споживацтва" східною духовністю, втоми від раціональності й утилітаризму, нездатності віднайти відповіді на вічні "кляті" буттєві питання у традиційних суспільних рамках. Богослови визнають, що релігійний пошук досить часто приводить людину не до Церкви, а до секти. Про причини цього досить _рунтовно йшлося ще на VI симпозіумі єпископів Європи Римо-Католицької Церкви у Римі (жовтень 1985 р.). Там підкреслювалося, що для дуже значного прошарку Церква видається занадто раціоналістичною, інтегрованою в суспільство, відкритою для всіх, такою, що здійснює занадто абстрактні, риторичні богослужіння. "Секти" гуртують нечисленні групи "обраних", які протистоять соціумові, що заслуговує на всілякий осуд. Завдяки спрощеній доктрині, прозорій і разом з тим суворій моралі, секти підтримують усвідомлення самобутності й особистої цінності своїх членів і часто досягають того, що рівень морального й духовного життя секти значно перевищує середній рівень навколишнього соціального оточення. Секти спрощують бачення світу та дають спрощені відповіді на глобальні запити людського життя, практикують менш стереотипні богослужіння й більш доступну символіку, спираються на антиклерикалізм, причому сектами часто керують миряни, які з підозрою ставляться до будь-яких церковно-ієрархічних структур. Деякі дослідники взагалі схильні пояснювати причини безперестанного виникнення НРР не лише соціальними, політичними, культурними та еклезіальними, але й антропологічними чинниками, самою природою людини, несприйняттям нею сучасності як такої, суто "антропологічним протестом". Але антикультисти схильні пояснювати цю дійсно надскладну проблему в рамках традиційної теорії "змов" і діяльності зловісних лідерів, за якими криється "закуліса". Зокрема, голова української антикультівської організації "Порятунок" Г. Мулюн стверджує, що неорелігії – це продукт, пов’язаний з розробками ЦРУ і що "в усьому світі точаться подібні війни" . О. Прокошина у виданні, яке претендує на статус наукового, "роз’яснює", що у під_рунті "нових релігій лежать розробки спецслужб США і західних країн, які неодноразово декларували свою готовність "для знищення Росії" вдатися до будь-яких дій. Широке вкорінення і розповсюдження нових культів, їхнє солідне фінансове і матеріально-технічне забезпечення зміцнюють в думці, що "нові релігії" постали одним із засобів духовно-ідеологічної диверсії проти СРСР… Вони поширюються не самі по собі, стихійно, а по єдиній тактиці, з єдиного центру і у відповідності з єдиною метою – встановлення єдиного світового порядку". Пропонованому висновку однак не передує жоден доказ; ніяких спроб верифікувати його автор взагалі не здійснює. І це є доволі характерним для такої літератури, де агресивний антикультизм стає свого роду "релігією" – іраціональною боротьбою проти глобального зла. Цікаво, що одночасно і газети, і антикультисти намагалися зв’язати виникнення Білого Братства з "таємними дослідами КГБ". Принаймні, головний російський сектоборець О. Дворкін у своїй книзі "Сектоведение" (Нижний Новгород, 1998) говорить про це як про цілком доведений факт. (Щоправда, згадана вже Г. Мулюн визнала: "Те, що Кривоногов не співробітничав з СБУ (тоді ще КГБ України ), також підтвержено документами"). Міф № 3, пов’язаний із механізмами приєднання до НРР, є, мабуть, центральним. Улюблена тема газетярів - розповіді про "зомбування" членів НРР. "Запрограмовані" й "позбавлені волі" сектанти мандрують газетними шпальтами з "промитими мізками", накопичуючи сили для вирішального удару по засадах нашої державності. Серйозні дослідження вже давно довели, що психологічні механізми, які діють у НРР, відомі впродовж тисячоліть, а не змодельовані в лабораторіях КДБ чи ЦРУ. Процес навернення нових членів у новітні релігійні громади не має нічого такого, що не було б описано в підручниках з релігієзнавства і психології. Але медіа вперто пишуть про психотроніку, про якісь загадкові програми, над якими працювали радянські та/або американські спецслужби. Газети не хочуть вірити психіатрам, які стверджують, що їхня наука не оперує такими категоріями як "зомбування", й охоче підхоплюють різні нісенітниці про програми контролю над свідомістю і "промивання мізків". В академічних колах вважається доведеним, що особа приєднується до НРР добровільно, намагаючись віднайти відповіді на екзистенційні запити, в пошуках сенсу життя, емоційної підтримки, позитивних і неформальних соціальних зв’язків. Припущення, згідно з яким приєднання до релігійних рухів є результатом застосування якихось особливих психотехнічних технологій, гіпнотичних практик, "зомбування" тощо, "промивання мозку", яке нібито передує вступу людини до НРР і визначає її подальшу залежність від групи, було піддано грунтовній критиці багатьма дослідниками й експертами. Так, М.Расмуссен, який вивчав Церкву Уніфікації Муна методом «включеного спостереження» визначає мунізм як альтернативну систему ідеалів, що надає індивідові впевненість у собі через підкорення емоціям, групі, новим ідеалам. М.Расмуссен підкреслює, що поширення мунізму не можна пояснити залякуванням та насиллям. Він визнає, що ніхто з членів секти, за його спостереженням «зсередини», «не був одурманений наркотиками, ані загіпнотизований, ані прив'язаний до стільців… Адепти Муна відмовилися від багато чого – від можливості мислити, читати, конфронтувати… Вони знайшли в секті дещо більш важливе для них, аніж те, що ціную я». Сама ідея, що особа кардинально змінюється внаслідок маніпуляції її свідомістю і застосування до неї якихось спеціальних заходів, з’явилася після Корейської війни, коли стало відомо про антиамериканські заяви, зроблені деякими американськими військовополоненими. Дехто з них навіть відмовився повернутися додому в США після укладення перемир’я. Тоді американський журналіст Е. Хантер зробив припущення, що військовополонених піддавали особливому різновиду індоктринації. Однак дослідження психіатрів і психологів, які вирушили в Корею відразу по припиненню вогню, не підтвердили це припущення. Виявилося, що особа здатна пристосувати свою поведінку для отримання певних вигод – теплого одягу чи додаткового харчування, але не прийняти проти своєї волі якісь ідеї. Але припущення Хантера було все таки сприйнято громадською думкою і набуло популярності. Наступним випадком, який набув широкої відомості, стала справа Петті Херст – нащадка знаменитого медіа магната. 1975 р. її було викрадено з помешкання в Каліфорнії, а через деякий час в газетах з’явилося її фото – Петті з гвинтівкою бере участь у пограбуванні банку. Коли Херст, яка приєдналася до лівацького парамілітарного угруповання (SLA), було зрештою заарештовано, її адвокати побудували захист на тому, що їхнього клієнта було піддано процедурі промивання мозку, вона втратила волю і не може відповідати за власні вчинки. Після цього з проблеми було видруковано величезну кількість літератури, з’явилася ціла низка судових прецедентів, але міфи, визнані "псевдонауковими", досі не вийшли з обігу остаточно. Зрештою, радикали-антикультисти почали застосовувати так зване "депрограмування", тобто насильницький відрив особи від НРР (як правило, на прохання її батьків або рідних), причому методи "депрограмування" були тотожними тим, в яких члени аникультівських рухів звинувачували "культистів". У другій половині 1990-х рр. ці рухи потрапили в доволі складне становище саме на своїй батьківщині – в США. Головними причинами цього стали поширення інформації про випадки насильницького "депрограмування", які супроводжувалися викраденням особи і насиллям над нею та висновки авторитетних фахівців про неспроможність теорії "промивання мізків". У червні 1996 р. було закрито офіс найбільш відомої антикультівської організації – Cult Awareness Network (CAN) – вона збанкрутувала, програвши серію судових справ проти різних НРР. Стисло аргументи проти "промивання мізків" або "розумової дестабілізації" виглядають таким чином. По-перше, спроби "перетворення мислення", які здійснювалися в "таборах перевиховання" Китаю та Північної Кореї, а також за деякими відомостями, ЦРУ, в більшості своїй все-таки зазнали цілковитої невдачі. Важко припустити, що фахівцям, які діяли в сприятливих для своїх експериментів умовах, не вдалося досягти результатів, котрі, нібито легко досягають релігійні лідери – непрофесіонали. Питома вага тих, хто приєднався до НРР і полишив їх впродовж перших же років дуже велика. Це не могло б статися в разі встановлення надійної залежності неофітів від лідерів. Те, що варто сектантам "покласти око" на ту чи іншу особу, і вона беззастережно потрапляє в їхні "тенета" - твердження настільки ж поширене, наскільки й необ_рунтоване. Відома британська дослідниця проблем НРР А. Баркер наводить дуже промовисті факти: з 1000 осіб, зацікавленість яких у діяльності Церкви об'єднання Муна була достатньою для участі в багатоденному семінарі в Лондоні 1979 р. (саме тоді муністи досягли найбільшого поширення в Королівстві), близько 90% не відгукнулись на прозелітичні умовляння, 8% протрималися в русі тільки тиждень або трохи більше й лише 4% залишалися в громадах через 2 роки. Члени будь-якого відомого нам НРР, стверджує пані Баркер, полишають громади з власної волі навіть через кілька років перебування в них. Соціологи, які вивчали контрверсійні релігійні групи, не знайшли там якихось особливих механізмів переконання, котрі відрізняли б їх від багатьох соціальних спільнот. Хоча, як стверджує колишній президент Американської психологічної асоціації Ф.Зимбардо, впливи багатьох НРР, не відрізняючись за змістом, є більш інтенсивними, глибокими і масштабними. Зрештою – і це слід визнати головним – соціологи і психологи пропонують насправді об_рунтовані моделі релігійного навернення і приєднання до НРР. Звісно, версія зомбування не обійшла і наші обшири. Скажімо, 19 серпня 1993 р. доктори психофізики А. Жажков і Л. Тарасова, а також професор еніоніки і психотроніки А. Бухтояров (вчені звання — на совісті носіїв) підписали "Висновки судово-психіатричної експертизи", де стверджується, що "молоді люди потрапили під вплив товариства Свідомості Кришни і Великого братства… через "глибоке зомбування" психоенергетичними засобами, внаслідок чого у структурах особистості, насамперед інтелектуальних та ергічних (так у тексті), виникли суттєві зміни". Відразу після оприлюднення матеріалів експертизи у пресі представники київського товариства Свідомості Кришни (кришнаїти теж фігурували в тексті як "зомбовані") офіційно заявили, що члени їх організації взагалі ніколи не піддавались психологічним експертизам, але готові з’явитися для її проведення, щоб захистити гідність віруючих. У розпал історії про "зомбованих" братчиків головний психіатр Києва Олег Насинник неодноразово змушений був заявляти, що сучасна психіатрія такими категоріями не оперує. Спостерігаючи за голодуванням затриманих міліцією членів Білого Братства, він також виснував: "Наших пацієнтів там поки що немає." Головний дитячий психіатр Києва О. Бесараб також повідомила, що "у переважній більшості випадків ані я, ані мої колеги не знаходили в них жодних відхилень від норми". Екзотичні теорії спокусливі: вони дуже просто пояснюють, чому саме молоді люди стають "сектантами". Водночас такі теорії відволікають від спроб глибокого осягнення глобальних соціальних, психологічних та інших проблем, які примушують особу приєднуватися до НРР. Втім, живучості уявлень про "глибоке зомбування", "кодування" як головної причини приєднання до НРР сприяє й дещо з радянської практики. Академік Російської академії наук Є. Александров свідчить, що за часів СРСР у країні існував Центр нетрадиційних технологій при ДКНТ, який займався широкомасштабним таємним шарлатанством. Центр доповідав про фантастичні відкриття (нових сил, нових променів, нових часток тощо) і брався вирішувати всі проблеми деградуючої держави. Він обіцяв що завгодно й вимагав нових асигнувань. "Немає ніякої психотроніки, - заявляє академік. - Немає ніяких мікролептонів, сигінальних, спінорних і лептонних полів. Немає ніяких випромінювачів, здатних контролювати населення. Вони існують тільки в "цілком таємних" пройдисвітських звітах". Міф №4 – це експансія, переможна й невідпорна хода сект. Зокрема у доповіді Українського національного центру релігійної безпеки й допомоги жертвам деструктивних культів (2002 р.) повідомляється, що до "деструктивних культів втягнуто близько мільйона осіб." Отже, скоро Україну буде поділено між харизматами, кришнаїтами і Білим братством. Між тим, соціологічні дослідження не вловлюють не лише прихильників класичних НРР (вайшнавів, мунітів, сайєнтологів та ін.), але часто й "нових протестантів" - харизматів, свідків Єгови, мормонів (тут ми не дискутуватимемо з приводу належності двох останніх до протестантизму). Це означає, що чисельність усіх членів рухів разом узятих навряд чи перевищує чверть відсотка населення країни. Дуже приблизні підрахунки західних місіонерських агенцій і дослідницьких центрів вказують на 300 тис. «членів культів» на території колишнього Радянського Союзу. До культів тут, однак, зараховуються свідки Єгови, котрі складають левову частку цих 300 тис. Досліджуючи проблему чисельності НРР у Росії, М. Штерін доходить висновку, що впродовж 1990-х рр. їх кількість ніколи не перевищувала 40 тис. осіб. Зі "старими" НРР, тобто зі свідками Єгови, харизматами тощо, ця цифра може сягати 300 тис., що не перевищує 0,2 % населення країни. На його думку, за невеликим винятком у 1995-1996 рр. зростання чисельності НРР припинилося. Іншими словами, в НРР залишається стільки ж людей, скільки до них приєднується, або що кількісно вони стабілізувалися на невисокому рівні. Болгарська дослідниця Н. Богомилова визначає число послідовників НРР в Болгарії в 1% населення. Можна припустити, що незвичність, подеколи епатажність відносно сталих традиційних поведінкових соціальних норм викликають навколо вітчизняних НРР занепокоєння, яке часто є неадекватним ані присутності їх у суспільстві, ані впливу на нього. В кожному разі скидається, що люди, вражені алкоголізмом (а їх в Україні понад 900 тис.), чи, скажімо, "бомжі" (точну кількість яких не може визначити жодне відомство), наркомани, безпритульні діти та інші "складні" категорії населення викликають у ЗМІ дещо менше занепокоєння. Однак, як справедливо відзначають фахівці з проблеми, руйнування таких міфів не повинно супроводжуватися конструюванням контрміфів. Адже, пише відомий італійський дослідник, директор Центру з вивчення новітніх релігій (Cesnur) М. Інтровіньє, хоча розумової дестабілізації не існує, нечесні засоби, введення в оману, психологічний тиск мають місце. І в деяких випадках подібні практики підпадають під дію кримінального законодавства. "Закони треба застосовувати: від релігії слід вимагати не меншої чесності, ніж від комерційних підприємств. Треба захищати слабкого споживача, включно зі споживачами духовних благ, - пише М. Інтровіньє. – Вільний вибір ( в тій мірі, в якій він може існувати, бо абсолютно вільного вибору не буває), не завжди вибір гарний, прийнятний і гідний поваги… величезна різниця полягає не між вільним і не вільним вибором, а між вибором добра і зла… теорії промивання мізків посилюють релятивізм, оскільки звичайно такий вибір заперечується як невільний псевдовибір і можна й надалі підтримувати ідею, що справжній вибір завжди є позитивним". Іншими словами, підстави для громадського занепокоєння новітніми (як, втім, і "усталеними") релігійними рухами, існують. Існують і по-справжньому проблемні НРР, спільноти, чия безпосередня діяльність призвела до загибелі людей. Це рухи, члени яких здійснили суїцид або стали жертвами зіткнень з владою: Гілка Давидова, Небесна Брама, рух Джефрі Лундгрена, Сонячний храм та Рух за відновлення десяти заповідей , а також два рухи, чия агресія була спрямована назовні – їхніми жертвами стали не члени групи: Аум Синрикьо і "Сім’я" Чарлза Мансона. До лідерів таких рухів повинні застосовуватися (і застосовуються) заходи, передбачені карним законодавством. Але в цілому, проблема НРР не може бути вирішеною поліцейськими методами. Дивно, як це не можуть зрозуміти на просторах колишнього СРСР – країни, де боротьба з "сектантами" здійснювалася із застосуванням гелікоптерів і сексотів, таборів і тортур і де "сектантське підпілля" лишалося незнищенним від першого до останнього дня існування цієї держави.
http://krytyka.kiev.ua/comments/Elenskyj02.html