Інтерв'ю з Сергієм Демидовичем, пастором церкви «Добра звістка» у місті Слов’янську, про ситуацію у рідному місті, переосмислення власних християнських позицій, виклики перед євангельськими церквами та стосунки з російськими протестантами зумовленими останніми подіями.
— Сергію, Ви вже багато років живете у Слов’янську. Поясніть, хто ті люди, котрі зараз воюють там?
— У Слов’янську насправдіє є певні люди, котрі щиро вірять, що Україна має бути частиною Росії. Проте все ж більшість ополченців – це люди зі складним життям. Вони або мали проблеми з законом, або це бідняки чи алкоголіки. У цих людей є причини ненавидіти життя і всіх навколо.
На моїй вулиці живе хлопець. До цих подій він їздив собі на мопеді, був непримітний – і раптом став біля керма влади. Йому виділили вулицю, там він побудував барикади. Цей хлопець постійно зупиняв мене, перевіряв, що везу, куди їду. Я бачив, як він розвантажував «коктейлі Молотова». Мені дивно, що ось цей юнак збирається вести мене в світле майбутнє.
— Чи є серед ополченців російські військові?
— Там є різні люди. Паспорт мені ніхто не показував. Проте коли вони говорять «за перебрик не заходьте», то стає зрозуміло хто це. Це слово вживають лише у Санкт-Петербурзі. Місцеві люди вертольотів не збивають. Техніка, зброя також не їхня. Тому думаю, що у місті є російські військові.
— Як взагалі можна означити події, які зараз відбуваються у Слов’янську?
— Майдан в Києві був Революцією гідності. Я погоджуюся. А події у Слов’янську і загалом на Донбасі, на мою думку, це пролетарська революція. На відмінну від Майдану, у Слов′янську відсутній майданчик для дискусій. Там ти не маєш права на іншу думку. Інтелектуальний рівень людей, які повстали, такий, що будь-яку твою незгоду сприймають як персональну образу. Події у моєму місті нагадують Сомалі. Такий самий рівень агресії, претензій, відсутності справедливості та закону. Моя знайома просто дала інтерв’ю журналістам. Пісдя цього сусіди зв’язалися з нею і сказали, що вб’ють, коли вона повернеться. Люди не хочуть, щоб хтось мав іншу думку.
— Чому все ж люди підтримують ополченців?
— Після втечі Януковича і спроби відміни мовного закону на Сході почалися розмови про утиски російської мови. Це була провокація, або просто дурниця, і вона спрацювала. Новій владі потрібно було говорити з людьми.
Ви знаєте про відчуття земляцтва, яке є в армії? Не важливо який ти: високий, низький, хороший чи поганий – ми земляки і мусимо триматися разом. На Сході спрацювало щось подібне. Ті, хто там – вороги, а тут ми усі разом. Пропаганда працює. Люди вірять інформації про фашистів, бандерівців. Ополченців підтримує немало місцевих. Попри це, як пастор церкви, я вважаю, що християни мусять пам’ятати, що не залежно від поглядів, вони також люди. Після воєнних дій нам треба буде продовжувати якось жити разом.
— Нещодавно терористи обстріляли дитячий будинок та реабілітаційний центр, які належить вашій церкві. Розкажіть про це детальніше.
— Ополченці вели обстріл з території дитячого будинку, звідки є пряма видимість на телевежу. Українські військові стріляли у відповідь. Як наслідок у приміщенні пошкодження. Бойовики встановлюють мінометні установки між житловими будинками, біля шкіл, щоб армія не могла відповісти ударом. Можливо, українські військові знали, що в дітей в будинку немає, їх вивезли до початку обстрілу. Тому і нанесли удар у відповідь. Проти ночі 21 квітня також обстріляли наш реабілітаційний центр. Три наші будинки: церква, дитячий будинок, реабілітаційний центр знаходилися під ударом. На мою думку, так проявляється духовна ненависть ополченців.
— Чи були прямі погрози з боку ополченців до вашої церкви?
— Ситуація з церквою є складною. Я не можу говорити про це, щоб не ускладнювати її ще більше.
— Вашого брата Олексія Демидовича ополченці тримали у приміщені СБУ?
— Мій брат ніколи не ліз у політику. У нього серце пастора. Здається, його просто хотіли залякати. Сім годин його тримали у підвалі. Чітких звинувачень не було. Його не били. Багато людей молилися за нього. Більше сказати не можу.
— Чому Ви не можете повернутися в рідне місто?
— Як журналіст, я вирішив правдиво висвітлювати події у Слов’янську. Зараз робити це стало дуже небезпечно.
Окрім того побутує думка, що протестанти пов’язані із Заходом. Наче там їх інструктують, фінансують. Це неправда. Така інформація, можливо, також стала причиною тиску на мене. До моне до дому приходили з обшуком. Їхати до Слов’янська зараз небезпечно.
— Яке зараз становище церков на Донбасі?
— Євангельські церкви у важкому становищі, але вони підтримують один одного. Київському Патріархату також складно. На жаль, Православна Церква Московського патріархату опинилася по іншу сторону барикад. На Майдані все проходило під Божественним знаменням – людей об’єднала біда. Всі молилися разом. На Сході нема такого духу смирення. Пригадую з’їзд у Харкові після втечі Януковича. На початку вийшов якийсь депутат, закликав помолитися. Він встиг промовити лише «Отче наш». За мить до нього підбігли охоронці і вивели звідти. Тоді стало зрозуміло, що на Сході все відбуватиметься інакше.
— Чим займається ваша церква в зараз?
— Коли почалися трагічні події ми вивезли з міста дуже багато сімей. Я був поза Слов’янськом, тому міг домовлятися про допомогу. Люди фінансово нас підтримують. Надходить допомога і з Росії — як персональна, так і від церков.
Один хлопець з Росії сперечався зі мноюу фейсбуці. Він не розділяв моєї позиції, але попри це фінансово підтримав нас. Насправді люди добріші і людяніші, аніж показують. Коли в Одесі горів будинок профспілок – більшість футбольних фанатів робила все, щоб спасти людей, які перед тим на них напали.
Ми всі маємо бути людяніші. Наша церква, наприклад, допомагає сім’ям загиблих ополченців. Мені здається, що це правильно. Церква покликана любити ворогів, турбуватися за них, не вважати когось недостойним допомоги. Адже по закінченню цих трагічних подій, зцілення для українського народу може прийти лише через прощення, любов та чесноту.
— На Вашу думку, які виклики після подій Майдану і вторгнення Росії в Україну постали перед християнськими спільнотами?
— Зараз моя теологія руйнується. Події на Майдані були далеко від нас, тоді нам легко було говорити, що ми не втручаємося у політику.
Я народився у християнській сім′ї. З дитинства тоді ще радянська держава до християн була ворожою. Мені особисто плювали в очі, ображали, соромили і навіть штрафували. Тоді було зрозуміло, що держава – це ворог. Ми ніколи не вміли і не знали, як дружити з державою, чим можна допомагати їй? Протестантські церкви тільки зараз почали вчитися цьому. Одні досі вважають, що церква поза політикою, треба лише молитися. Раніше я також так думав.
Я не був на Майдані. Проте, коли танки заїхали в моє місто, постало запитання: «На якому етапі я маю перестати молитися, і почати стримувати зло не лише молитвою, а фізично?». Протестантські церкви повинні переосмислити громадський аспект церковного життя і сформулювати свою нову суспільну теологію.
— В якому напрямку мають відбуватися ці зміни?
— Останні події в Україні — величезний виклик для євангельських рухів. Протестантам потрібно змінювати ставлення до влади. Як розуміти твердження: «всяка влада від Бога»? Одна влада довела країну до кризового становища. Тепер маємо владу, яка усунула попередню, але яка є легітимною. Люди, які захопили адмінбудівлі в моєму місті, також проголосили себе законною владою. Є ще представники сусідньої країни, які допомагали Януковичу, а тепер ополченцям. Маємо чотири влади. Яка з них законна? В традиційному розумінні твердження, що всяка влада від Бога – неправильне. Бо є незаконна влада, яка взяла автомати в руки. Є влада, яка законно вибрана, але вона настільки зіпсувалася, що Бог її змітає. І такі випадки ми бачимо в історії. Євангельським церквам потрібно осмислити у що ми віримо?
— Під час подій у Слов’янську Ви спілкувалися з протестантами Росії?
— Так, але здебільшого через соціальні мережі. Я отримав багато докорів. Одні казали: «От був пасивний, не підтримував Майдан – дочекався танків у своєму місті», інші ж навпаки: «Був лояльний до Майдану – тепер у Слов′янську танки». Я відчував, що винен перед усіма. В такі моменти відбувається перевірка віри. Наскільки ми любимо, наскільки віримо.
Не можна бути такими українцями, щоби ненавидіти росіян. Не можна бути настільки росіянином, щоб ненавидіти українців. Є росіяни, які є братами по вірі, вони добре до мене ставилися, але зараз не приймають у свої церкви, бо я виявився патріотом України. Від багатьох моїх друзів з Росії я чув усе те, що звучить по російському телебаченню. Я вірю, вони це щиро говорять. Але це неправда. В цій ситуації церкви потребують духовного просвітлення.
— Як налагодити стосунки між людьми, коли в країні люди мають настільки різні погляди на одні і ті ж речі?
— Любов у такому разі є вище справедливості. Адже, справедливість не зцілює – кожен думає про власну правоту. Якщо Захід і Схід України керуватимуться категорією справедливості – вони не домовляться. Потрібно бути мудрими, шукати те, що нас об′єднує, протягувати одне одному руку допомоги і дружби. Коли Львів заговорив російською – це те, що зцілювало.
— Чи цю модель можна використати у стосунках з Росією?
— З Росією звучить по-одному, а з християнами Росії – по-іншому. Християни мають те, що об’єднує. Потрібно визнати, що не залежно від їхнього розуміння і віри, вони наші брати та сестри в Христі.
Сергій Демидович – відомий християнський журналіст і телеведучий, один із лідерів проекту національного усиновлення «Ти будеш знайдений». Відомий християнський автор і виконавець.