Щасливі денаціоналізовані, бо толерантними їх називатимуть

Очевидно, що ініціативна група «Перше грудня» полюбляє початкову цифру «один». Ще не минув і рік та одинадцять днів від її створення, як 11 грудня 2012 року вона обнародувала «Вільну хартію вільної людини».

«Наша Хартія — це вибір «бути», — пафосно заявляють її автори. На часі та вкрай потрібні слова. Однак насущно–ствердними вони стануть і по–особливому актуалізуються, коли враховуватимуть специфічність факту трансформації в Україні сакраментального шекспірівського запитання «бути чи не бути» в значно ширший та трагічніший національний контекст. А саме: буття чи небуття титульного (корінного) народу як державної нації з усіма її ознаками: мовою, освітою, наукою, культурними традиціями, економікою, інформаційним та іншим простором. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знедержавлення нації у звичний імперсько–шовіністичний спосіб зросійщення. Адже Україна опинилася в небезпеці, бо відновлений на початку 90–х років минулого сторіччя процес духовного відродження — знову припинився. Наступ на українство на його ж — не чужій землі, напряму пов’язаний iз нещодавнім сфальшованим прийняттям ВР закону про засади мовної політики, знову набуває нищівного та широкомасштабного совєтського калібру. П’ятиколонники, паразитуючи на реанімації ностальгічного радянського імперіалізму і залишкових почувань такої ж людини, втілюють на тлі байдужої Європи політику Москви щодо «декомпозиции» України, втягування її в «русский мир», Митний союз, перешкоджання євроінтеграційним намірам тощо. І все це робиться у спосіб остаточного розколу та знищення етнічної, релігійної та іншої ідентичності українців, розмиття почуття їхньої соборності, національної ідеї та гідності. Бачити це — не є нині поза межею неможливого.

Хартія людини не повинна бути «поза рамами нації»

За таких тривожних обставин актуальність Української хартії мала б вирізнятися правильним вибором не тільки поведінки людини, аби їй «бути», а й акумулюванням низки масштабних альтернатив як необхідних гарантій, які забезпечували б буття нації назагал. А саме: створенням концептуальних основ сучасної української національної ідеї (УНІ), соціогуманістичних засад стратегії розвитку держави, нової парадигми буття нації, опрацюванням моральних вимог реалізації панукраїнських проектів життєдіяльності, збереженням ідентичності, історичної пам’яті народу, дорожньої карти інтеграції в світові структури тощо. Саме ці висхідні фундаментальні імперативи оптимально поєднують морально–націо–державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного і бінарного захисту людини та нації. Окрім цього комплексу факторів, Хартія особливо повинна бути чуйною до дороговказних застережень геніального Івана Франка. «Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробрий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».

В іншому разі, хочемо того чи нi, виникає запитання: чому я — пересічний українець, що більше піввіку слухав фарисейство про «щасливе комуністичне майбутнє», цинічну брехню про інтернаціональну боротьбу СРСР «за мир во всем мире», про страшні «происки украинских буржуазных националистов как врагов» мого народу і «всего прогрессивного человечества», водночас ніколи в школі не чув ні про Голодомор, ні про розстріляних поетів, ні про мільйони інших безвинно убієнних? А Хартія стверджує, що маю «не забувати про ті вчинки, коли ми (?) свідомо чи несвідомо чинили кривду (!) іншим народам». Даруйте, але ні я, ні мої брати, сестри, батьки та прадіди, ні мій народ узагалі такого не чинили. Вони державою ні на кого не нападали, ні польських пацифікацій, ні нового німецького порядку, ні російських «зачисток» на загарбаній землі не проводили. І стверджується, що на справедливий Божий суд прийдуть народами.

Далі. До кого звернені слова буцімто української Хартії, що «любити означає не допускати будь–яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціальної нетерпимості». Хіба не українці найбільше постраждали і страждають нині від проявів більшовицького шовінізму, від фальші ленінсько–сталінського інтернаціоналізму (і чи тільки його) на своїй обітованій землі? Чи не імперська семіотика доповнюється пам’ятниками Катерині II, Сталіну, не з трибуни ВР України нахабно звучать мовою окупанта погрози «вернуть страну народу»? Невже ж маємо забути злочини, що не тільки прикривалися іменем так зв. совєтского народа, а й «героїчно» звершувалися в його ім’я? А ви закликаєте «не шукати винних у власній долі». Каяття — це велика наука для всіх і повсякчас. Цю науку нашим моральним авторитетам, як зазначає в газетi «День» І. Лосєв, треба збагачувати не лише добре виписаними церковно–християнськими дефініціями, а й відповідати: «Що робити?»

Аби бути, треба мати ідеологію

З огляду на це дивує, що у важливому 5–му розділі Хартії — Мислити — пропущено нагальну потребу усвідомити: Незалежність України — це глибінь залежності кожного з нас від розуміння нашої Ідеї як соціанти підвищення суб’єктності України, її загроз і викликів, необхідності щоденної праці задля неї та її захисту. Щодо цього показовою є наука чи, радше, розправа з триптихом гасел УНІ від

М. Хвильового, які сьогодні не втратили актуальності: «Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!» Не менш повчальна думка іншого відомого харків’янина — Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого відродження — це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт для мислення простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно і далеко нетолерантно стають на бік «сильного и могучого» й у такий спосіб свідомо чи несвідомо збільшують масу російськомовного населення, підсилюючи шовіністичний тиск постімперської асиміляції, треба перестати претендувати на без того ослаблений ними ж національний простір українців! І тоді — від Львова до Луганська — не буде поділу на «своїх» і «чужих» і буцімто непереборних регіональних особливостей, якими постійно спекулюють, прикриваючись правами регіональних мов, правами людини. Проте, чи вже саме нерозуміння цього суспільним загалом не загрожує життю–буттю України, як i неусвідомлення смертельної небезпеки монопольно–партійної доктрини регіоналізму, орієнтованої на «порятунок» пригнічених росіян? Цього не бачать тільки так звана радянська людина та імперська нація, що заперечують право українців на національну ідею, на їхній суверенітет — державний, мовно–територіальний, інформаційно–просторовий.

Чому в Хартії не акцентується, що не може бути вільною людина, допоки підневільна її нація, далі окупований інформаційний простір, панує інтелектуальний антиукраїнізм в освіті, соціальних науках, у державній гуманітарній політиці? Чому нині нам важко мати критичну масу національної еліти, коли впродовж сторіч колонізатори проводили криваву політику нищення українства під гаслом «Народ без національної еліти, а еліта — без мови народу»? Нас лякають нинішнім радикалізмом «свободівців», але ж чому Європа мовчала, коли Україну нищила комуністична орда, проводилися нелюдянi депортації українців iз споконвічно їхніх земель. Світові вчені, держави хоч тепер визнали українців постетногеноцидною нацією, а Президент України їде в Європу, аби заперечити геноцид голодомором на догоду сусідові. Принаймні нерозумно, бо як у Брюсселі, так і в Білокам’яній байдужі до української долі та ідеї; нікому, окрім нас, не потрібна сильна Україна. Що сказано в Хартії про політичну волю керівництва України щодо консолідації спільноти, духовного і національного відродження?

Новітня українська більш як двадцятилітня практика державотворення та становлення нації беззаперечно актуалізує перед духовно–інтелектуальним проводом спільноти передовсім два основоположні завдання. Перше — об’єднати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення неможливо. Друге — визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована УНІ — міцно замішана на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно–моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим співтовариством узагалі.

Немає у Хартії й відповіді: якого права потребує захист УНІ? Буцімто демократичний запис у Конституції України, що «жодна ідеологія не може називатися державою як обов’язкова» не цілком суголосний iз попереднім: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». Це призвело до того, що Україна досі не тільки не має ідеологічного супроводу свого державотворення та становлення нації, а й девальвовані проблеми втілення національної ідеї, пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових дослі­джень перспектив розвитку в інформаційно–просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, у здійсненні її євроінтеграційних намірів тощо. Фактично в Україні немає національно–ідеологічних партій.

Усе це ставить на порядок денний творення нових смислів, зокрема нагальну потребу: опрацювати стратегію ідеологічного забезпечення державотворення. Сталося так, що, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологій, зокрема комуністичній, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї. Можна зрозуміти німців, які заборонили не тільки нацистську ідеологію. Настрашені гітлерівськими маніпуляціями з проведенням загальнонаціональних референдумів, вони не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. А чи НАСТОРОЖУЄ Хартія українців щодо недавно прийнятого закону про референдум, який може в перспективі уможливити за умов нашої демократії рiзні маніпуляції як у його проведенні, так і у виборi теми плебісциту на предмет, скажімо, «бути» нам чи комусь іншому — чисельнішому, багатшому, зрештою, більш жорстокому і нахабнішому на нашій землі? І той «інший» брехливо називатиметься «старшим (?) братом», носієм «вічної» дружби, а відтак церковним концепт–конструктом творення «русского мира».

Здавалось би, що за цих далеко не віртуальних умов не обійтися Українській хартії без духовно–морального імперативу розробити в якомога стислий термін концепцію зеленої ідеології щодо не лише екології, економіки, а і соціогуманістичних цінностей. Ідеться про доктрину сталого (Ріо+20) розвитку у світовому контексті і про тяглість поступу ослабленої української нації в умовах подвійної глобалізації — залишково–імперської та невідворотно цивілізаційної. Завдання такої якісно нової ідеології — створити необхідні умови, аби спільнота була здатною забезпечити свою самодостатність як суб’єкта власного розширеного відтворення і пов’язаних iз ним господарських, духовних, гуманітарних та інших напрямів творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментології (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національних луках те, що під прикриттям інтернаціоналізму впродовж тривалого часу затоптувалося в болото небуття різними шовіністами–загарбниками. Не оживлять українськість вітчизняні системи освіти, науки, коли їх очолює міністр–українофоб.

Беззаперечно, у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного захисту на рідній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її життя, дум, діянь різних і не лише економічних. І в цьому бачиться комплексність і архіважливість завдань сучасної візії та місії Української Ідеї не тільки в національному (який злонавмисно плутають з націоналістичним), а і світовому вимірах. Але чи світ про це знає і, найголовніше, хоче знати?! І чи йому нагадує про це Українська Хартія людини, яку ми чомусь далі розглядаємо поза рамами її Нації та світом? Саме УПА боролася під гаслом «Свободу людині! Свободу народам!» Людина та її нація не розривалися. Це не було модним трендом, а боротьбою на смерть. Але про це — ні слова. Як і про те, що вислів «Борець за волю України» внутрішньо притаманний лише нам; він — не регіональний, а всеукраїнський і світовий. Жодна імперія, що прагнула знищити УНІ, це заперечити не в стані. Ба, більше — назвати борців за волю (?) своєї ненаситної імперії.

Закiнчення: Україна молода", №010 від 21 січня 2013 року

Потрібні національна ідея і хартія вільної людини

Незалежно від розмаїття поглядів і підходів до формування Української Ідеї, нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило–Мефодіївського соціального гасла «країна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно–бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їхніх життєвих стандартів.

Звісно, на цьому шляху можна і треба вчитися на закликах Хартії, як бути вільною людиною, українцем, лідером і господарем буцімто на своїй землі; зрештою, як мислити і любити, аби стати успішною демократичною державою, відкритим інформаційним громадянським суспільством і здобути багато чого іншого, на що спромігся цивілізований світ, поки нас комуністи тримали в тотальній ізоляції, де панувала експлуатація не лише людини людиною, а й нацією–загарбником поневолених націй. (Нагадаємо, до iнiцiативної групи «Перше грудня» ввiйшли Іван Дзюба, Ігор Юхновський, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Любомир Гузар та iншi моральнi авторитети. Текст самої хартiї був опублiкований 11 грудня 2012 року в газетi «День». — Ред.). Попри те, чи стануть продуктивними заклики Хартії, допоки не запанує нова соціогуманістична парадигма соборної, цілої, за Франком, а не радянської (без адреси, дому та вулиці) людини. Тобто нова філософія соборної, української України, гідної Людини і Нації, а не імперська ідеологія в камуфляжі захланного Комінтерну?

Зрозуміло, що неможливо деталізувати в Хартії кожну складову цієї філософії, за якими стоїть ціла низка факторів, ресурсів, пріоритетів їх застосування, дерево цілей тощо. Однак хоча б маленьким пунктиром можна було б зазначити, що соборність — це для України не тільки поняття географічне, а й соборна здатність нації творити Українську державу, наповнювати її добрими ділами національного і загальнолюдського змісту. Святая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національний економічний, мовно–інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.

Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально–психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ, це джерело державної суб’єктності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо третього складника, то теорія факторів (світових стандартів), які б забезпечували людині гідне життя, достатньо розроблена. Тут і економіка, зарплата, соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт тощо. Україна поки що не дотягує до цих стандартів, але є ще і чинник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності радянська совкова людина? Чи можна до неї звернутися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не питайте, що вам дала незалежна Україна, а спитайте себе, що ви зробили для її незалежності?!

Невже не зрозуміло, що сенс запізнілої української Хартії в ексклюзиві утвер­дження екзистенції корінного народу, у соціалізації сьогоднішніх складових УНІ, які зміцнюють соборність нації і людини як повноцінне, самодостатнє соціально–економічне, етнокультурне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а значить, виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не нинішня гуманітарна політика як «секондхендівська гуманітарка», а нова соціогуманістична парадигма буття корінного народу і національно свідомої людини; де перший розглядається в контексті національного інформаційного, економічного та іншого простору, а друга — навколишнього середовища (сім’ї, дитячого садочка, школи і т. ін.). Первинними є патріотична свідома особистість і державна нація, де панує гармонія взаємин між ними.

У цьому контексті майбутнє України бачиться не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії. Тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) основ ліберальної економіки (в центрі — людина, вільний ринок) та національної (а не націоналістичної) ідеології з акцентом на націю, що дала назву державі. Припинімо розглядати націоналізм як ідеологію поневоленого народу. Тоді побачимо в ній доктрину патріотичної любові до Батьківщини, акцент на розвиток здобутої держави, сумлінну, заради неї, якісну працю та тяглість (спадковість) поступу нації. Актуалізуймо і широко соціалізуймо слова Довженка: «Якщо любов до Батьківщини — це націоналізм, то я — націоналіст». Це раз і назавжди відкине спекуляції українофобів страшилками націоналізму.

Україна без монополії на патріотизм

Правове підсилення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин конче потрібне — у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змагання за лідерство сильних світу цього, а дехто намагається стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське — людяне. Якщо поняття «соціальне» означає людське, суспільне, а «гуманне» — людяне, то їх синтез, власне, складе нову «соціогуманістичну» якість, вкрай нині потрібну.

Нам треба вчитися соціогуманізму в геніального Франка. «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями (від себе додам — не донецькими чи харківськими), а українцями без офіційних (регіональних. — Авт.) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виємка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його». Хіба це не засади нашого «бути» в світовому контексті?

Ми повинні сподіватися не лише на власного Вашингтона. На жаль, не завжди в стані його пізнати, прийняти, якщо він навіть із Майдану і постраждав за нас. Не ловімося на маніакальному піарі, макусі та політичному аферизмі. Треба не тільки мати образ Лідера нації, а й щоденно, зі свічкою вдень, шукати свого Вашингтона, Махатму Ганді, Вацлава Гавела. Шукаючи, не забувати, що наш Шевченко ще не викуплений з неволі засланих і всесильних енгельгардів, бекендорфів — мертвих, живих і ще не народжених. Тому треба чужого навчатися і свого не цуратися, твердо пам’ятаючи мудрі соціогуманістичні настанови Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порога, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Українцям, мабуть, не дочекатися каяття від колонізаторів за заподіяне їм зло, як і добросусідських відносин, побудованих на новій соціогуманістичній рівноправній основі, а не на «повазі» як плату за ГТС, здачу матеріальних активів і духовних вартостей. Наша біда в тім, що за домовленостями Ялтинської конференції післявоєнних переможців нас віддали в зону впливу не найкращого світу цього.

Соціогуманістичний імператив як ідею «сім’ї» у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи) — Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площини цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя. Шкода, що лише в кінці 2012 року Україна як держава–співзасновник ООН на додаток до прийнятих основоположних правозахисних документів світового виміру оприлюднює «Українську хартію вільної людини». І в ній закликають українців до толеранції після знищення УНР, віддання Польщі земель Західної України, розгрому Закарпатської України (уряду А. Волошина), нинішнього існування в Румунії партії, яка реваншує Велику (Маре) Румунію за рахунок приєднання Буковини. На тлі нахабних внутрішніх заяв високопосадовців від освіти щодо належності галичан до українців, «притеснения русского языка» в Україні тощо. Скільки треба таких заспокійливих українських Хартій, аби втовкмачити в голови одеським костусєвим, гурвіцам, що не можуть бути толерантними ізраїльтяни, якщо, приміром, у Хайфі стоятимуть пам’ятники ассірійським царям–завойовникам чи римським імператорам, не кажучи про націлені палестинські ракети. Не можуть бути ні щасливими, ні толерантними українці, коли в їхньому краю відновлюється деукраїнізація, нищиться національна ідентичність. Провладні партії не турбуються, що на вітчизняній території знаходяться закриті іноземні військові бази, високі начальники яких почуваються, власне, господарями.

Не дорікатимемо Хартії, що в ній не згадуються світоглядні ініціативи великих соціогуманістів минулого і сучасності, чому в нас не заборонено людиноненависницьку комуністичну ідеологію, як це вчинено щодо нацистської в Німеччині. Чому заперечується геноцидний Голодомор і суворо карається заперечення Голокосту? Ми спромоглися на популістське святкування Дня ненасильства, але чому впродовж усіх днів цілого року чиниться насильство щодо українського ослабленого народу, інспірується далеко не гуманне звуження вжитку в Україні віками інгібованої його мови, культури? І ніхто зі «старших» братів, ні їхня одержавлена, казенна, за А. Шептицьким, церква не скаже: «Зупинімося!». Адже культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони — феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Не може колискове дитинча змагатися з імперським бігуном на довгі дистанції чи з шовіністом–важковаговиком. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів, серед яких назвемо Вацлава ґавела, що пропагував «силу безсилих» як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. ґавел унаслідував традиції, закладені ще Масариком. Натомість наші шкільні підручники з історії не розкривали справжніх сутностей ні Хмельницького, ні Мазепи. У нас іще не закорінені традиції Грушевського. Узагальнивши погляди світових гуманістів, препарувавши їх до українських реалій, можна лише зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають нації, їхні мови і традиції. Хіба не Україна втратила такий карпатський субетнос, як лемки чи частину бойків? Хтось в Україні чув вибачення за вирізаний і спалений Батурин, за Крути, Голодомор, Холодний Яр, Дем’янів Лаз чи операцію «Вісла»?

Шкода, але навіть під ялинкою Нового 2013 року важко знайти в Хартії відповіді: чи стануть та, головне, чи витримають реформаторський, інноваційно–модернізаційний курс ослаблені нації, новонароджені держави без нової соціогуманістичної політики в міжнародно–юрисдикційному форматі, без підтримки живильної сили ренесансу їхніх середовищ та національних просторів буття, їх рекультивації та благодійних трансфертів, без відродження потолочених еліт, культурних традицій, щоб стати лідерами і зберегти свою ідентичність за умов глобалізації? Ці питання відкриті. Україна як самостійна держава не нищила жодний нарід і нікому не перекривала життєдайний кисень перманентності передач знань, досвіду, традицій від покоління до покоління, не заважала творити нову інформацію, наукові відкриття цілим генераціям чи окремим геніальним особистостям. Не забороняли їм «писати і малювати», активізувати міжпоколінні духовно–інтелектуальні та інші трансферти. Ми не нищили генофонд інших націй, не анексували метрополії їхніх церков, не віднімали суб’єктність у держав суверенних народів, не пригнічували культурне розмаїття світу. Наші розвідки за вказівкою диктаторів не вбивали за кордоном дисидентів, водночас інші держави іменем своїх народів жорстоко це чинили масово щодо нас на нашій же землі. То чому, аби «бути», треба каятися і просити прощення за кривди тільки нам, українцям? Хіба не в Україні найбільше праведників світу, натомість чи не нам за сучасних подвійних підходів до соціогуманістичних стандартів найбільше загрожує небезпека залишитися, за Франком, «малими і неприготованими» на динамічному цивілізаційному шляху розвинутих і обраних, але, шкода, байдужих до нашого ковітального відро­дження, до тяглості нашого розвитку? Ми не тому так повільно відроджуємося, що геть дурні, чи навпаки. А тому, що серед нас багато мудрагелів, які «інтелігентно–злочинно» крадуть. І допоки нечесно нажите вивозять з України і на неї не працюють, важко Неньці «бути». Хартія правильно пояснює, що красти — гріх, і «світове українство є ще одним виміром нашого буття». Але чи знають про це ті — нині мудрі та успішні, — в яких буцімто треба нам вчитися, аби бути «на своїй — не чужій землі». Тобто нарешті запанувати, як життєствердно і непретензійно–толерантно проголошує наш Гімн, — «у своїй сторонці». І найголовніше, чи зволять знати про це ті, котрі хартії людини не читають, — адже поглинають нації?!

Степан ВОВКАНИЧ

"Україна молода", №009 від 18 січня 2013 року