Андрій ГОРУНА. - "Львівська газета", №395, 22 квітня 2004 р. "Унікальній церковній пам’ятці ХІІ століття загрожує знищення..."
Із початком цього року українська влада, зокрема окремі її представники енергійно заповзялися “долати залишки тоталітарного режиму”. Оскільки раніше радянські посадовці своїми наказами руйнували церкви або в кращому випадку перевтілювали їх в антирелігійні музеї та склади, то нинішня виконавча влада продовжує нищити музеї, передаючи їх у власність церковним громадам.
Багато науковців і мистецтвознавців вияв такого “жесту благородства” вбачають лише у наближенні виборів. Так це чи інакше, все ж українські чиновники, підписуючи такі рішення, не лише встановлюють, як вони вважають, справедливість, але й перекреслюють життя багатьох пам’яток історії... У нашому випадку йдеться про Кирилівську церкву, яка входить до комплексу Національного заповідника “Софія Київська”. Саме ця святиня ХІІ століття нещодавно стала в центрі суперечок і протистоянь, які виникли між церковною громадою УПЦ (Московського патріархату) та працівниками заповідника, однак про це згодом...
Улюблена святиня князів Олеговичів
Кирилівську церкву побудували 1146 року, в часи правління чернігівських князів Олеговичів. Поряд зі святинею – однойменний монастир, який також вважають пам’яткою ХІІ століття. Розташовані вони в історичній місцевості Києва – Дорогожичах, де, за переданням, перетинались основні торгівельні шляхи, які вели до столиці Київської Русі. Церква побудована в романському архітектурному стилі і є оригінальною пам’яткою періоду феодальної роздробленості. Варто зазначити, що вона була улюбленою церквою князів Олеговичів, які розмістили в ній навіть фамільну усипальницю. Саме тут поховано одного з головних героїв “Слова о полку Ігоревім” – князя Святослава Всеволодовича. Упродовж ХVІІ та ХVІІІ століть у церкві проводили реставраційні роботи та перебудови, внаслідок яких собор набув рис, притаманних українському бароко. Відомо, що ці роботи здійснював видатний український архітектор Іван Григорович-Барський. У церкві майже повністю зберігся інтер’єр пам’ятки ХІІ століття, в якому експонуються монументальні настінні розписи. Їх виявили в 1860 році. Як стверджують мистецтвознавці, цим фресковим розписам за кількісним, сюжетним та якісним змістом немає рівних на теренах колишнього Радянського Союзу. Загальна площа розписів становить 800 квадратних метрів. Серед пізніших мистецьких оздоб у пам’ятці зберігся темперний портрет ігумена Кирилівського монастиря ХVІІ століття Інокентія Монастирського. Його вважають цінним взірцем українського монументального портретного живопису. Серед олійного живопису українських митців на стінах Кирилівської церкви є монументальні роботи видатного російського живописця Михайла Врубеля. Особливе захоплення викликають його композиції “П’ятидесятниця” та “Надгробний Плач”. Останню мистецтвознавці порівнюють із творами видатного Ель Греко. Сьогодні цю пам’ятку оцінюють як один із найкращих шедеврів національного та світового рівня. На унікальний давньоруський храм не піднялася навіть безбожна рука більшовиків. Церкву не знищили, як низку інших українських храмів, а 1929 року перетворили на музей-заповідник. У 50-х роках у пам’ятці розпочали планові науково-дослідні та ремонтно-реставраційні роботи, які тривають дотепер. Держава впродовж усього часу дбала про збереження пам’ятки, витративши на це понад 30 мільйонів гривень.
Молитва руйнівної сили
Починаючи з 1996 року внаслідок наполегливих вимог з боку УПЦ (Московського патріархату), у музеї “Кирилівська церква” розпочали богослужіння Свято-Кирилівської парафії. – У цьому ж році на служіння в Кирилівській церкві претендували також греко-католики, що призводило до певних суперечок, – розповіла заступник директора Національного заповідника “Софія Київська” Ірина Марголіна. – Одного разу, коли вони хотіли провести в храмі богослужіння, православна громада їх не впустила. Що ж до офіційних претензій на Кирилівську церкву, то таких ми не маємо. Щоправда, відомо, що православні Київського патріархату зафіксувала на базі лікарні Павлова (Розташована на території Кирилівської обителі – “Газета”) свою громаду, але фізично ми їх ніколи не бачили. Здавалося б, варто радіти, що після 70 антирелігійних років у церкві знову залунала молитва. Та саме з цього моменту почалися проблеми зі збереження пам’ятки. З перших днів хазяйнування православної громади в церкві працівники заповідника зрозуміли, що таке сумісне користування храмом, м’яко кажучи, призводить лише до руйнації древньої споруди, яка потребує надзвичайної опіки. Над храмом нависла загроза знищення. І ,що найголовніше, внаслідок некомпетентного та варварського використання з боку церковної установи. Постало болісне питання, яке щоразу повторювали й повторюють працівники заповідника: “Що залишимо для майбутніх поколінь і чи зможемо пам’ятку зберегти?”
Досвід шести років проведення богослужінь у церкві виявив, що, незважаючи на угоду, яка визначала рамки сумісництва, клір парафії раз по раз порушував її. Наводимо кілька офіційно задокументованих фактів порушень: – Унаслідок користування проходом із ризниці до центрального вівтаря є численні втрати живопису та тиньку ХІІ-ХІХ століть. – Незважаючи на умови угоди та заперечення з боку працівників музею, парафіяни (близько 300 осіб) під час богослужіння запалювали свічки, внаслідок чого забруднили кіптявою живопис і заляпали підлогу воском. Слід зазначити, що древні фрески можна розчищати лише один раз, бо вдруге знімається живописний пласт. Таким чином, кирилівські фрески реставрації вже не підлягають. За словами Ірини Марголіної, представники церкви неодноразово зверталися до адміністрації музею з вимогами навіть записати яскравими фарбами унікальні фрески ХІІ століття. – Під час богослужіння підлога та настінний живопис ХІХ століття було забруднено залишками овочів, вершкового масла та повидлом. (До приміщення музею представники громади примусово приводять психічно хворих із психіатричної лікарні імені Павлова, розташованої поряд. – “Газета”) Один хворий під час Служби Божої зайшов до експозиційної частини, де поховано князів Олеговичів, із наміром використати це місце як... туалет. Неодноразово священики говорили про недоречність присутності на стінах храму творів Михайла Врубеля. Вони заявляли, що твори не канонічні, оскільки написані особою, яка не дотримувалась основних вимог щодо написання ікон: посту, молитви, благословення священика, відсутності емоцій і т.п. Такі вислови свідчили про необізнаність та нездатність священиків, які працюють у Кирилівській парафії, опікуватися пам’яткою національного значення.
SOS, SOS, SOS...
Як кажуть: апетит з’являється під час їжі. Після того, як було скасовано перелік споруд, які не належали передачі церковним установам, свято-кирилівська громада висловила бажання сама порядкувати в церкві. В інтерв’ю церковному виданню “Кирилиця” настоятель храму отець Федір Шеремета заявив: “Усі наші молитви і старання спрямовані на те, щоб установити історичну справедливість і повернути віруючим те, що їм належить за правом.” У цьому часі створили Міжвідомчу комісію з підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, порушених внаслідок проведення в СРСР тоталітарної політики стосовно релігії, яку очолив віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник. Саме під його керівництвом 9 січня 2004 року ухвалили рішення щодо Кирилівської Церкви. Згідно з виданим наказом, мало відбутися переукладання угоди зі зміною прав розпорядника будівлею. Тобто розпорядником мав стати не музей, а свято-кирилівська громада Києва. Працівники музею відразу вдарили на сполох. Було зрозуміло, що ця пам’ятка архітектури вимагає постійного нагляду, і жодна з парафій, включаючи свято-кирилівську громаду, не зможе утримувати цю споруду в належному стані, відповідно до сучасних науково-реставраційних, консерваційних, науково-дослідних вимог. Вони написали листи у відповідні інстанції, зокрема до президента України, з проханням не передавати Кирилівської церкви до рук православної громади. Як повідомили “Газету” в адміністрації заповідника, наприкінці лютого цього року, за дорученням президента України, надійшло розпорядження Кабінету Міністрів проаналізувати стан дотримання релігійною організацією пам’ятко-охоронного законодавства і вважати за можливе врахувати думку громадськості “про недоцільність передачі Кирилівської церкви релігійній громаді УПЦ (МП).” Згідно з цією постановою Кабміну, Кирилівська церква надалі залишатиметься у власності держави та зберігатиметься як унікальна музеєфікована споруда. Хоча православна громада надалі проводитиме богослужіння в храмі. Із цього випливає, що проблема руйнації та втрати історичної пам’ятки поки що залишатиметься актуальною... Андрій Горуна Київ-Львів
Коментар для газети Микола МАЛОМУЖ
заступник голови Державного комітету у справах релігії Церква повинна служити людям і насамперед бути храмом Божим. Тому я вважаю, що якщо це приміщення надають світським особам, то саме так храм використовують не за призначенням. До цієї проблеми треба підійти розумно й викласти наукові підстави, що потрібно для того, щоб пам’ятка не псувалася. Якщо взяти Кирилівську церкву, то тут потрібно відвести комунікації, які дають величезний резонанс. Поряд триває постійний рух важковагового транспорту, у підмурку через це з’явилися тріщини... Я не думаю, що коли до храму прибуде 30-40 віруючих і священик проведе молитву, це руйнуватиме і знищуватиме храм. За кордоном є дуже багато церков з ХІ, ХІІ, ХІІІ століть, але релігійна громада їх використовує, незважаючи на те, що храми є музеями. Щоправда, повинна бути і відповідальність з боку Церковної громади, яка бере на себе зобов’язання не допускати якихось своїх змін, некваліфікованих реставраційних робіт тощо.
Василь ТУРКЕВИЧ
президент церковно-історичного наукового товариства, заслужений діяч мистецтв України Я вважаю, що Кирилівську церкву не варто передавати православній громаді з багатьох причин. По перше – це одна з небагатьох майже автентичних церков, які збереглися з ХІІ століття. Близько 70 років там не відбувалися Богослужіння, і це дозволило зберегти унікальні шедеври Врубеля, яких загалом у Києві небагато. Якщо там продовжуватимуть палити свічки, носити кадила, то, безумовно, є ймовірність того, що дуже швидко ці речі можуть загинути. А з іншого боку, наші церковники не готові опікати такі унікальні будівлі лише тому, що більшість священиків – це, на жаль, малоосвічені люди, які, якщо й обізнані в сакральному мистецтві, то зовсім не обізнані в питанні національної спадщини. Є дуже багато прикладів, коли в церквах робили зміни, нищили переставлені ікони, не кажучи вже про настінні малюнки. Тому потрібний певний режим, який, звичайно, можливо зберегти в музеї. Нині в Києві є достатньо церков, де можна забезпечити всі духовні потреби мешканців міста. Гадаю, якщо церква хоче розширити свою діяльність, то вона повинна, як і колись, починати будувати.