Що відбувалося за лаштунками «Львівського собору» 1946 року

Що відбувалося за лаштунками «Львівського собору» 1946 року - фото 1
19 лютого 1946 року близько опівдня делегація з 13 галицьких греко-католицьких священників вирушила зі Львова до Києва, де вони мали «возз’єднатися» з Російською православною церквою, а двоє з них — Михайло Мельник і Антоній Пельвецький — мали бути рукопокладені в сан єпископів.

Для більшості з них це була перша в житті поїздка на Велику Україну й відвідування столиці. Ціль поїздки викликала в її учасників таке збентеження, що коли вони зібралися напередодні на обід у квартирі отця Гавриїла Костельника, то більше обговорювали відмінності між західноєвропейською і російською літературами, аніж майбутні події. Наступного дня опівдні на Львівському вокзалі їх зустрів «представитель Советской власти тов. Иванов» (він же полковник НКГБ Ігор Богданов) і супроводив до вагону. Коли потяг перетнув старий кордон із УРСР, учасники делегації уважно приглядалися до всього довкола й відзначали відсутність храмів та придорожніх хрестів. Також вони розпочали обговорювати технічні деталі переходу, висловлюючись за якомога простішу процедуру, що не принижувала б «самолюбства й совісті священника». Із 13 осіб делегації лише двоє не були агентами НКГБ: отець Гавриїл Костельник, який діяв із власної ініціативи, додатково під’юджуваний агентурою, якою його ретельно обставили, та отець Роман Дорик, який після прибуття до Києва почувався хворим і майже весь час провів у готельному номері.

У день приїзду до столиці делегація відвідала оперу, зокрема виставу «Севільський цирульник». Наступного дня священники оглянули пам’ятники Шевченку та святому Володимиру, пройшлися Хрещатиком і побували в театрі російської драми імені Лесі Українки. 22 лютого відвідали Києво-Печерську лавру, де вперше зустрілися з православними священниками. Останні їх не вразили: «Священники неграмотні, й це видно відразу…», «Із ким ми возз’єднуємося? Відразу видно, що вони нижче за нас», — занотував пізніше враження членів делегації у своєму донесенні агент «Черемош» (отець Юрій Ванчинський). Того самого дня ввечері члени делегації відвідали також театр імені Івана Франка: «Розглядали одяг публіки й розуміли, що ті цінують театр, знають, куди йдуть, одягнуті по-європейськи». Імовірно, тут є відлуння кумедних історій про «трофейні» нічні сорочки на дружинах радянських офіцерів у Львівській опері під час першої радянської окупації Заходу України.

23 лютого, в суботу, у Києво-Печерській лаврі учасники делегації офіційно приєдналися до РПЦ і того самого дня агент «Шевчук» (отець Антоній Пельвецький) був рукопокладений у сан єпископа. Наступного дня єпископом став агент «Іванов» (отець Михайло Мельник). Обидві хіротонії, про які учасники делегації нічого не знали до останніх днів перед відбуттям до Києва, відбувалися в Соборі святого Володимира за участі багатьох людей і кінокамер. Вагання й розмови про те, що відбувається, тривали поміж членів делегації впродовж усіх днів перебування у столиці. Дехто обґрунтовував свої сумніви непевною політичною ситуацією в світі, яка могла змінитися будь-якої миті, а тому запитував колег, як вони дивитимуться після цього «в очі світові й зокрема католицькій церкві»? У більшості агентурних донесень із цієї поїздки зафіксовано уривки розмов, у яких учасники переконують одне одного у правильності обраного шляху. Переконували вони ще й тому, що між ними не було довіри. Кожен із них усвідомлював: що у складі делегації є й інші агенти, але навряд чи розумів масштаби інфільтрації.

Розподіл ролей

Поїздка греко-католицької делегації до Києва була одним із завершальних етапів підготовки до «остаточного розв’я­зання» уніатського питання в СРСР. Проте інформацію про те, що її учасники повернулися в Галичину вже православними священниками, а двоє з них — єпископами, тримали в секреті аж до завершення першого дня «Львівського собору». Лише після того як його учасники проголосували за анулювання рішень Берестейської унії 1596 року, відрив від римської (папської) Церкви, повернення до прадідівської православної віри й «возз’єднання» із «Всеруською православною церквою в Радянському Союзі», вони дізналися, що всі, хто сидів у президії псевдособору, уже були православними. Проте делегати на «собор» не були лише глядачами вистави, оскільки мали в рамках дійства власні, хоч і скромніші ролі. Кандидатури учасників «Львівського собору» скрупульозно підбирали працівники органів НКГБ УРСР, а тому його результати були наперед визначені. Згідно з доповідною запискою наркома держбезпеки УРСР Сергія Савченка до наркома держбезпеки СРСР Всєволода Мєркулова від 2 березня 1946 року, «від духовенства всіх трьох єпархій, центральною Ініціативною групою призначено 225 делегатів, зокрема нашої агентури 144 особи, що становить 64% від загальної кількості делегатів від духовенства». Серед 30 представників мирян на псевдособорі кількість агентури становила 22 чоловіки, тобто 73,3%. На випадок, якщо хтось із-поза цього кола взяв би слово й висловлював будь-які сумніви щодо «возз’єднання» з РПЦ, його необхідно було зупинити й навести контраргументи. За кілька днів до самого «Львівського собору» співробітники місцевих управлінь НКГБ УРСР здійснили «профілактичні бесіди» майже з усіма його учасниками, упевнившись, що вони добре розуміють поставлене перед ними завдання. Цю схему раніше відпрацювали у процесі проведення деканальних соборчиків. Перед їхнім проведенням органи держбезпеки активно працювали над тим, щоб сам декан і більшість священників стали прихильниками «возз’єднання». Незважаючи на кілька провалів, завдяки такій схемі ще до початку «Львівського собору» регіональним управлінням НКГБ УРСР вдалося забезпечити видимість підтримки єдності з РПЦ на середній ланці церковної структури. Там, де було необхідно, по­передніх деканів усунули, а їхні місця зайняли представники агентури.

Натхненник псевдособору. Ключову роль у реалізації операції «Фініс» відіграв отець Гавриїл Костельник. Восени 1948 року його було застрелено у Львові — імовірно, ліквідовано радянськими спецслужбами - фото 69818
Натхненник псевдособору. Ключову роль у реалізації операції «Фініс» відіграв отець Гавриїл Костельник. Восени 1948 року його було застрелено у Львові — імовірно, ліквідовано радянськими спецслужбами

 

Формування останньої для репресивної радянської машини було завданням не надто важким. Щоб людина потрапила в розробку органів НКГБ, достатньо було лише проживати від 1939-го до 1945 року на територіях, окупованих німцями. Священники УГКЦ так чи інакше були змушені взаємодіяти з місцевою окупаційною адміністрацією, багато з них співчували й підтримували зв’язки з ОУН/УПА (інколи навіть й після «возз’єднання»), освячували символічні могили Січових стрільців чи «борців за волю України», служили подячні молебні з нагоди проголошення Акту відновлення незалежності України 30 червня 1941 тощо. Цього було достатньо, щоб поставити людину перед вибором: співпраця або репресії. Тих, хто добровільно погодився на співробітництво з органами держбезпеки, було небагато.

Опертися на щирих москвофілів у рядах духовенства УГКЦ місцеві осередки НКГБ також не мали змоги. По-перше, ця ще кілька десятиліть тому доволі впливова партія на момент другої радянської окупації Галичини була не надто чисельною. Окремі її представники погодилися на співпрацю, керуючись ресентиментами до керівництва церкви, але їхня діяльність не була визначальною — їх використовували радше для поширення дискредитаційних чуток про митрополита Андрея Шептицького, єпископату й духовенства УГКЦ. По-друге, ця група майже не мала авторитету в очах суспільства, що також не влаштовувало радянські органи держбезпеки.

На шляху до «Львівського собору»

Формування агентурної мережі розпочалося майже відразу після того як 12 березня 1945 року нарком НКГБ СРСР Всєволод Мєркулов дав зелене світло для початку ліквідації Української греко-католицької церкви. Ініціаторами відповідного запиту до московської верхівки стали начальник спецопергрупи НКГБ у Львові Сергій Карін (Даниленко) та начальник 2-го відділу НКГБ УРСР Павло Мєдвєдєв, які 3 лютого 1945 подали на розгляд наркома НКГБ УРСР Сергія Савченка план дій, спрямований на знищення УГКЦ. Слід сказати, що ідея «возз’єднання» греко-католиків із Російською православною церквою не з’явилася в головах представників радянської влади лише в 1945 році. Уже під час першої радянської окупації Галичини в 1939—1941 роках розпочалося вербування агентури з-поміж духовенства УГКЦ, а також було розроблено план поступового приєднання греко-католиків до РПЦ. Цьому сприяло виокремлення у грудні 1939 року з південної частини Волині територій сучасних Шумського і Кременецького районів, які були приєднані до Тернопільської області. Так радянська влада збільшила питому вагу православних віруючих у Галичині, що надало підстави для створення православної єпархії. Схожий підхід поступового розширення присутності право­слав’я в Галичині задля подальшого перетягування греко-католицьких парафій застосовувала й царська російська влада під час Першої світової війни. У 1941 році на заваді реалізації цього плану став наступ німецької армії. У 1945-му радянські ідеологи також приглядалися до досвіду приєднання греко-католиків до РПЦ у Російській імперії в 1839-му та 1875 роках. Проте цього разу до «возз’єд­нання» не вдалося схилити жодного єпископа УГКЦ, яких у квітні 1945 року заарештували, і так церкву було позбавлено нормального ієрархічного проводу.

Питання держбезпеки. Операцію «Фініс» здійснювали під особистим контролем наркома НКГБ УРСР Сергія Савченка - фото 69819
Питання держбезпеки. Операцію «Фініс» здійснювали під особистим контролем наркома НКГБ УРСР Сергія Савченка

 

Подальший план ліквідації УГКЦ передбачав створення так званої Ініціативної групи, яка мала би замінити «скомпрометований співпрацею з фашистською Німеччиною» єпископат. Уже до травня 1945 року таку Ініціативну групу, яку Раднарком УРСР визнав як «єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган, якому надається право керувати в повному обсязі наявними греко-католицькими парафіями в західних областях України і здійснювати справу «возз’єднання» зазначених парафій із Руською православною церквою», було сформовано. Окрім голови групи — отця Гавриїла Костельника, який став представником і адміністратором Львівської архієпархії, до неї увійшли також отець Антін Пельвецький від Станіславівської єпархії та отець Михайло Мельник, який представляв ту частину Перемишльської єпархії, що опинилася в межах Дрогобицької області. Упродовж наступних дев’яти місяців отець Гавриїл Костельник у супроводі представника НКГБ УРСР І. Богданова відвідував ініційовані групою деканальні соборчики, де переконував духовенство в необхідності «возз’єднання» з РПЦ, а місцеві управління НКГБ УРСР, натомість, займалися залякуваннями й арештами незгідних, вербували авторитетних представників духовенства, які могли би впливати на якомога ширші кола суспільства, та стимулювали через агентуру написання колективних листів від мирян із позитивною оцінкою процесу «возз’єднання». Якщо священник бажав продовжувати душпастирську працю й отримати на це дозвіл від місцевої влади, він повинен був визнати юрисдикцію Ініціативної групи.

Для радянської влади канонічні питання «возз’єднання» греко-католиків із Російською православною церквою не становили особливого інтересу (див. Тиждень № 11/2021). За словами самого отця Гавриїла Костельника, який розглядав проведення помпезного й урочистого собору як найкращу та відповідну до церковної традиції форму «возз’єднання», під час зустрічей з уповноваженими особами він почув у відповідь лише сухе: «…это вы сами договаривайтесь о деталях». Ішлося тут не лише про те, що питання формату мало бути розв’язане в рамках Ініціативної групи, але також про те, що до цього мало бути залучене керівництво Московського патріархату. Патріарх Московський Алєксєй першочергово схилявся до думки, що приєднання греко-католиків мало би відбуватися на найнижчій ланці шляхом переходу до РПЦ окремих парафій. Проте пізніше він, як і представники радянської влади, пристав до пропозиції отця Костельника про проведення «собору». Ця операція, як бачимо в доповідній записці заступника наркома НКГБ УРСР Павла Дроздецького на адресу керівництва НКГБ СРСР називалася «Фініс» (імовірно, від латинського fin — фінал).

«Торжество православ’я»

Проведення «возз’єднавчого» зібрання було заплановане на 8—10 березня, так, щоб найурочистіша частина дійства припала на першу неділю Великого посту, яка у візантійській церковній традиції називається святом Торжества православ’я й ушановує пам’ять відновлення іконопочитання у Візантійській імперії. Напередодні, 6 березня, у Львові відбулося засідання передсоборної наради, участь у якій взяли представники найвідданішого ядра Ініціативної групи, більшість із яких належали до перевіреної агентури. Згідно із секретною запискою Сергія Савченка до Всєволода Мєркулова від 7 березня 1946 року, учасники наради: «ознакомившысь и обсудив проредактированные нами документы, которые должны быть приняты на соборе, никаких замечаний и корректив не внесли». Через два дні в Соборі святого Юра молитвою до Святого Духа розпочав свою роботу «Львівський собор». Учасників розмістили в готелях міста, почастувавши їх під час сніданку 100 г горілки і 200 г вина. «Для обеспечения нормальной работы с агентурой в дни собора» у Львові було задіяно 24 конспіративні квартири, ще раніше кожен учасник отримав необхідний інструктаж і кошти. Дійство відбувалося відповідно до детально прописаного сценарію, а інформація про його перебіг оперативно надходила шифрограмами в Москву.

Єдиним ексцесом, про який дізнаємося з цих шифрограм, був виступ отця Василя Лесюка, який висунув пропозицію вважати «собор» лише підготовчим етапом і не виносити остаточних рішень, яку відразу ж «заговорили» й відхилили. Після низки пафосних промов і виступів, які тривали близько шести годин, на відкрите голосування було винесене питання про відкинення рішень Берестейського собору 1596 року і «возз’єднання» з РПЦ. На кадрах пропагандистського фільму, який відзняли в ті дні, можемо бачити, як перелякані священники роззираються й піднімають угору руки. По суті, це була основна частина дійства, заради якого їх усіх зібрали і яка мало чим відрізнялася від будь-яких інших форм «вільного волевиявлення» в СРСР. «Львівський собор» не був автентичним собором не лише через відсутність на ньому греко-католицького єпископату, а й тому, що жодного соборного діяння на ньому навіть не передбачали. Наступного дня учасники разом із православними єпископами відправили урочисте богослужіння та панахиду за упокій душі митрополита Андрея Шептицького як «предтечі православ’я» в Галичині. Блаженної пам’яті митрополит Андрей мав беззаперечний авторитет у галицькому суспільстві, а тому в першому офіційному виданні «Діянь собору», незважаючи на всю контроверсійність постаті митрополита для радянської влади й керівництва Московського патріархату, згадку про панахиду додали. Проте в перевиданих у 1986 році «Діяннях» із нагоди ювілею редактори її вже вилучили.

 Агенти в рясах. Греко-католицьким священникам отцю Антонієві Пельвецькому та отцю Михайлові Мельнику віддячили за співпрацю: за два тижні до Львівського псевдособору обох висвятили на єпископів РПЦ - фото 69820
Агенти в рясах. Греко-католицьким священникам отцю Антонієві Пельвецькому та отцю Михайлові Мельнику віддячили за співпрацю: за два тижні до Львівського псевдособору обох висвятили на єпископів РПЦ

 

Що відбувалося за лаштунками «Львівського собору» 1946 року - фото 69821

Опісля богослужінь до учасників «Львівського собору» приєдналися православні єпископи Львівський і Тернопільський Макарій Оксіюк (агент «Глібов») і Ужгородський та Мукачівський Нестор Сидорук (агент «Дубровський»), які разом з Антонієм Пельвецьким і Михайлом Мельником довершили чин «возз’єднання». Далі учасники займалися формальним погодженням привітальних листів до церковних і партійних лідерів. Слід сказати, що «собор» ніяк не торкався архітектури взаємостосунків між колишніми греко-католицькими структурами й Московським патріархатом. А саме це для головного ідеолога процесу, отця Костельника, мало надзвичайну вагу. На його переконання, колишня Галицька греко-католицька митрополія мала би зберігати внутрішню автономію в рамках РПЦ і мати окремого вікарного єпископа у Львові з колишніх греко-католиків. Це забезпечило б не лише збереження внутрішньої самобутності, а й, на думку отця Костельника, слугувало засобом оновлення всього Московського патріархату, який він уважав відсталим і непристосованим до сучасності. Майже жодну з його наївних ідей реалізувати не вдалося. «Львівський собор» завершився 10 березня урочистим богослужінням, яке очолив екзарх Київський, митрополит Йоан Соколов (агент «Птіцин»), після чого учасники подалися «закріпити успіх» у ресторан «Брістоль».

Наступ на «папські дивізії»

У світлі матеріалів про підготовку й реалізацію плану з ліквідації УГКЦ відоме запитання Сталіна: «Скільки в папи дивізій?» не видається риторичним. Повоєнна стратегія радянської влади в Центрально-Східній Європі переконливо свідчить, що радянська верхівка і справді трактувала відносини між СРСР і Ватиканом у мілітарному дусі. У вже згаданому плані ліквідації УГКЦ Каріна-Мєдвєдєва греко-католиків трактували як «чужу нам щодо впливу легальну резидентуру Ватикану». Під час розмови з агентом «Футуристом» (Іван Романченко) отець Костельник зізнав­ся, що в бесідах із ним представники влади найбільше звертали увагу на геополітичні наслідки «Львівського собору»: «Нам важно чтобы вы четко проявили свое отношение к папе Пию ХІІ». Радянській владі було за що не любити Пія ХІІ, оскільки щодо комуністичних режимів він і далі провадив жорстку лінію свого попередника. Сам він ледь не загинув під час комуністичної революції в Баварії, де був папським нунцієм із 1917-го до 1920 року. А після арешту українського греко-католицького єпископату видав окреме послання «Orientales omnes Ecclesias», у якому засудив репресивні дії радянської влади. Для радянського керівництва «Львівський собор» був важливим, проте не єдиним заходом у геополітичній грі. У новій, повоєнній, архітектурі міжнародної стратегії СРСР Російська православна церква мала виконувати роль «м’якої сили», а тому її вплив необхідно було поширити якомога далі на Захід.

На недобру згадку. Отець Євгер Юрик, отець Гавриїл Костельник, єпископ Антоній Пельвецький, Патріарх РПЦ Алєксєй І, єпископ Михаїл Мельник та отець Іван Лоточинський після «Львівського собору» - фото 69822
На недобру згадку. Отець Євген Юрик, отець Гавриїл Костельник, єпископ Антоній Пельвецький, Патріарх РПЦ Алєксєй І, єпископ Михаїл Мельник та отець Іван Лоточинський після «Львівського собору»

 

За львівським сценарієм у 1948 році до Московського патріархату було приєднано Мукачівську греко-католицьку єпархію. Для виконання цього завдання радянські спецслужби організували вбивство єпископа Теодора Ромжі і скерували на Закарпаття згаданого єпископа Макарія Оксіюка, а разом із ним одного з найвідданіших агентів НКГБ — отця Микиту Павлосюка (агент «Метеор»), який був із тих небагатьох, хто добровільно запропонував свої послуги органам радянської держбезпеки. Того самого року місцевий комуністичний режим знищив структури греко-католицької церкви в Румунії.1950-го так само було ліквідовано Пряшівську греко-католицьку єпархію на території Чехословаччини. Незважаючи на те, що структури римо-католицької церкви в Польщі, Угорщині й Чехословаччині не було ліквідовано, комуністичні режими в цих країнах всіляко намагалися встановити тотальний контроль над їхньою діяльністю. Водночас радянська влада сприяла розширенню впливу РПЦ і у православному світі, зокрема створювала маріонеткові автокефальні церкви в Чехословаччині й Польщі. Остання в 1948-му «добровільно зрек­лася» автокефалії, наданої Константинополем у 1924 році, і отримала її повторно, але вже від Москви.

Понтифік-аникомуніст. Як прибічник жорсткої лінії щодо СРСР папа Пій ХІІ навіть після своєї смерті залишився мішенню лютої радянської пропаганди - фото 69823
Понтифік-аникомуніст. Як прибічник жорсткої лінії щодо СРСР папа Пій ХІІ навіть після своєї смерті залишився мішенню лютої радянської пропаганди

 

Очільником «оновленої» Польської Церкви згодом став той самий агент «Глібов» — Макарій Оксіюк. У 1948 році в Москві за підтримки Сталіна відбулася Всеправославна нарада, метою якої було закріпити першенство Москви у православному світі. І хоча церкви-сателіти Московського патріархату готові були підтримати такий крок, проте спротив «грецьких» церков перекреслив плани Білокам’яної. У всій цій геополітичній палітрі «Львівський собор», з огляду на розміри ліквідованої інституції, кількість вірних і масштаб репресій був, без сумніву, наймасштабнішою операцією. Проте остаточно розв’язати «уніятське питання» органам радянської держбезпеки не вдалося. Церква перейшла в підпілля, а також і далі діяла в тих країнах, де проживала численна українська діаспора. Навіть «возз’єднаних» священників і влада, і керівництво РПЦ постійно підозрювали в нещирості та «криптоуніятстві», і у 1948—1951 роках чимало з них таки потрапили в лещата радянської репресивної машини.

Переоцінка

У 1980 році синод УГКЦ під головуванням звільненого в 1963 році з радянського ув’язнення патріарха Йосифа Сліпого офіційно засудив діяння «Львівського собору», що ви­кликало гостру реакцію Московського патріархату. Очільник РПЦ, патріарх Пімен навіть висловив своє обурення діями українських єпископів у листі до папи Івана Павла ІІ. Налагодивши відносини з Ватиканом у другій половині 1960-х років, Московська патріархія вважала питання «Львівського собору» закритим. Ба більше — воно стало однією з козирних карт РПЦ у діалозі з Римом: хочете екуменічного діалогу — змиріться з ліквідацією УГКЦ. Чи очільники Московського патріархату не знали, що відбувалося за лаштунками «собору»? Навряд. Серед єпископату й духовенства РПЦ було чимало агентури, та й сам отець Костельник зізнавався патріархові Алєксєю І в тому, що жодного добровільного ентузіазму щодо «возз’єднання» серед греко-католиків немає. Проте позиція Московського патріархату досі залишається незмінною, там і далі наполягають на цілковитій легітимності «Львівського собору». Чи не єдиним потужним голосом проти такої позиції залишається лист православної інтелігенції світу з нагоди 70-річчя «Львівського собору», у якому вони запевнили Українську греко-католицьку церкву в солідарності й молитві за всіх невинних жертв цієї церкви, «які за потурання Московського патріархату були ув’язненими, закатованими, депортованими й убитими радянською владою». Цьогоріч із посланням з нагоди 75-річчя псевдособору виступила й Православна церква України. І це дає надію на початок нового етапу обговорення цієї непростої історичної теми між українськими греко-католиками і православними.

Джерело: Тиждень