Яка б похідна «Руського миру» не була – вона, по суті, руйнує мир між народами, дарований Господом; мир, який так важко віднайти та зберегти в нашому буремному житті. Краще б проповідники цього «миру» звернули увагу на великі проблеми, які відбуваються всередині російського суспільства – поширення сектантства, церковні розколи, міжнаціональні війни, демографічна криза, відсутність молоді в храмах, аніж намагаються повторити гіркий досвід своїх предків XV–XVI століття, який призвів до трагічних та сумних наслідків у ХХ–ХХІ століттях.
«Мир залишаю вам, мир Мій даю вам;
не так, як світ дає, Я даю вам.
Нехай не тривожиться серце ваше
і нехай не страхається»
Євангеліє від Іоанна 14, 27
Історія Православної Церкви в кожній країні барвиста та багатогранна. Можна достатньо впевнено сказати, що при єдності віри (сповідання догматів) у кожній Помісній Церкві (а в середини цих Церков ще й в кожній країні) є свої особливості в богослужбовій практиці, соціальних та політичних поглядах. Це цілком природне та закономірне явище, яке було ще з самого початку існування Святої Церкви Христової. Достатньо пригадати спори про святкування Пасхи в далекому II столітті, коли практика малоазійських Церков стикнулася з практикою Римської Церкви. У 160 році Єпископ Смірнський Полікарп (посилаючись на авторитет Апостола Іоанна Богослова, учнем якого він був) намагався дійти консенсусу з римським єпископом Анікітою стосовно того, в який день необхідно святкувати Пасху. У той час кожна сторона лишалася при своїй думці. Через невеликий час римський єпископ Віктор вирішив припинити євхаристичне спілкування з малоазійськими Церквами, як такими, що були незгідні з практикою його рідної Церкви, і лише мудрість святителя Іринея Ліонського (який вмовив Віктора не розривати церковної єдності через різність обряду) не дозволила цьому відбутися. Остаточно питання часу святкування найголовнішого християнського свята було вирішено I Вселенським Собором 325 р.
Згодом розбіжності між внутрішньою практикою Церков набувають інших рис. Погляди на шлюб, священство та методи місіонерства на сході та Заході стають відмінними. Останнє призвело до відомого конфлікту між німецькими кліриками та святими Костянтином (Кирилом) і Мефодієм – брати були звинувачені в тому, що служили Літургію слов’янською мовою, як в єресі. Папа римський повністю виправдав проповідників із Салонік, однак латинське духовенство Моравії та Паннонії й надалі опиралося можливості слов’янам розвиватися в рамках своєї ментальності, яка включала в себе мову та ідентифікацію себе не елліном чи римлянином, чи германцем, а саме слов’янином.
Історія, як і її дослідники, розставили у цій історії всі крапки над «і»: Кирила та Мефодія було виправдано, а латинників, що їм просто заздрили – засуджено. Ніби всі погоджуються з цією думкою… однак, коли мова йде про сучасних «апостолів уніфікації» (як колись це намагалися зробити латинські проповідники), то всі забувають про цей приклад та починають будувати теорії, які не тільки не відповідають дійсності, але й навіть суперечать Святому Письму.
Сьогодні з російських та українських джерел можна багато почути про т.зв. «руський світ» (“русскій мір”), який пропонується сприймати не як політичний проект, а як універсальну модель єднання всіх народів, які входять до канонічної території Московського патріархату. Апологети цієї теорії говорять про те, що «руський світ» - це «світ Сергія Радонезького», і що ця ідея є трансформацією ідеї «Святої Русі» під реалії та виклики XXI століття.
Тож, що ж собою являє ідея «руського миру»?
Про автора
Ігумен Арсеній (Бочкарь), доктор богослов’я, доцент, проректор Ужгородської Богословської Академії Української Православної Церкви (Московський Патріархат)
Ігумен АРСЕНІЙ (Бочкарьов)