Думка про те, що над планетою нависла екологічна катастрофа, загальновідома. Та все ж більшість з нас, у глибині душі сподіваючись, що обіцяний кінець світу настане все-таки не за нашого віку, не надто переймається цими проблемами. І тільки коли, приїхавши відпочити до моря, побачиш на березі мертвих дельфінів чи вибравшись на вихідні в ліс, довго минаєш сміттєзвалища на узліссі, розумієш, що екологічне лихо — вже реальність...
Екологи стверджують, що всі програми захисту природи (а їх у нас через брак коштів майже немає) будуть малоефективними доти, доки не сформується покоління екологічно мислячих людей. З огляду на це сьогодні видається важливим та актуальним досвід спілкування наших предків з природою, їх уявлення про гармонію у всесвіті.
В уявленнях давнього українця світ був перш за все цілісним: все і вся в ньому було взаємопов’язане й мало своє місце. Всі сфери матеріального і духовного життя народу зумовлювались навколишнім середовищем, у свою чергу впливаючи на нього. На думку відомого вченого Л. М. Гумільова, обличчя кожного етносу значною мірою зумовлювалось ландшафтом, в якому він формувався. Розмаїття типів українського народного житла (стрімкі дахи гуцульських хат, на яких не затримується сніг, і саманні хати у степах), одягу (поліські льняні серпанкові сорочки та гуцульські вовняні гуглі — плащовидні накидки з овечої шкури), асортимент традиційних страв (гірські мамалига, жентиця, поліські холодці з рибою та грибами, полтавські галушки та борщі) є наочним підтвердженням цієї думки.
Забудова традиційного українського села була гармонійно прив’язана до ландшафту, окремі деталі якого оживали, відтворювались у предметах народного побуту: флора та фауна («вужики», «баранчики», «ружа», «листочки», «квітки») втілювались в узори писанок, рушників, настінних розписів. Інтер’єр української хати, її мікрокосм — то своєрідна модель світу: із сонцем, зорями на сволоку, що тримав на собі стелю-небо, із деревами, квітами, птахами на стінах. Господарі дому почувалися тут вельми комфортно.
У світі, яким його собі уявляли наші предки, все мало свою душу: ліс і річка, криниця і хата, квітка і комаха. Надзвичайно поетичні повір’я про лісовиків, водяників, русалок, домовиків і понині побутують в Україні. Як писав І. П. Крип’якевич, «вся земля була освячена приявністю богів, і це тісно зв’язувало людину з рідною країною, витворювало в ній любов до батьківщини».
За народними повір’ями, людина перебуває в тісному зв’язку з довкіллям: з добрих людських душ постали на небі зорі, Чумацький Шлях, за лихі вчинки була обернута на зозулю дівчина... У свою чергу людськими рисами наділялись рослини, звірі, явища природи. Пригадайте відомі вислови: «лютий мороз», «лагідний вітерець», «хитра лисиця» тощо.
Не можна кривдити ні звіра, ні птаха: він твій брат, колись теж був людиною. Те саме може трапитися і з тобою: «Недобре було в чоловічеській подобі жити — благо другим чинити, то отак відспокутуй свій найбільший порок: коли все видиш і чуєш, а тебе не чує, не порозуміє ніхто... Шкуру з тебе будуть лупити, без жалю си дивити, а ти лиш у Святвечір маєш право поміж такими, як ти, говорити», — ця розповідь діда Демчука з Буковини про переселення душ людей у тварин надрукована у книзі ясновидиці Гарафини Маковій «Затоптаний цвіт». Тому тварину жаліли, а позбавляючи її життя з необхідності, завжди прохали за це пробачення. Так само, прохаючи прощення, належало рвати квіти і трави, лише тоді вони ставали людині помічні, були оберегами.
Навіть з найлютішим звіром завжди можна домовитися: на волинському Поліссі вважали, що коли сказати вовкові, якого зустрінеш у лісі: «І я вовк!», то він тебе не зачепить. Вперше прочитавши це повідомлення моїх колег, зафіксоване на Волині, я була буквально приголомшена. Одразу ж пригадалося Кіплінгове: «Ми з тобою однієї крові: ти і я!» В усі часи людей бентежила мрія, спогади про втрачений рай, в якому всі тварі Господні жили в мирі й злагоді.
Особливим було ставлення наших предків до землі: її вважали живою; гріх було знічев’я вдарити її ногою. Від Здвиження до Благовіщення земля спала, щоб не тривожити її сну, в цей час заборонялись польові роботи. Допомогти землі прокинутись, набратись сил люди намагались енергією співу, колективного танцю. Через те, кажуть старі люди, «колись землі орали менше, а врожай був більший». Сучасні біоенергетики поділяють думку предків про землю як живий організм і стверджують (зокрема, Е. Несміянович), що в місцях воєнних конфліктів завжди відбуваються стихійні лиха — землетруси, повені, бурі.
Такою ж святою, як і земля, була вода. Предки шанували кожне джерельце, ручай, криницю; водою користувались не лише для практичних потреб, а й для духовного вдосконалення. Свячена вода (а святили її 4-6 разів на рік) знімала пристріт і порчу, очищала від негативної енергії житло, дарувала здоров’я. Вчені вважають, що вода зберігає й передає інформацію. Наші прадіди знали це, тому неабиякого значення надавали першій купелі, примовляючи-закликаючи при цьому дитині добру долю.
Розвиток цивілізації вносив свої корективи в стосунки людини з природою. Замість намагатися глибше зрозуміти й осягнути її таємниці, як того прагнули наші предки, наступні покоління повели з нею боротьбу. Переможців у ній не буде. Скривджена природа повертає свої кривди невідомими раніше хворобами, стихійними лихами. Настав час, коли, як пишуть християнські автори, «разом з усім творінням страждає Господь».
У пошуки шляхів виходу з екологічної кризи сьогодні активно включаються різні релігійні течії, зокрема сектантські: «івановці»,— «Займи своє місце в природі!», неоязичники — «Процес повернення народів до своїх етнічних вір...— це процес екологізації суспільства, повернення до симбіозу людини і природи, який неможливий при синкретичному світогляді» (Галина Лозко, «Українське язичництво».— К, 1994, с. 5). Та язичництво було дитинним віком народів, повернутись до нього сьогодні так само неможливо, як дорослій людині — в дитинство. Очевидно, слід шукати інших шляхів. Одним з них повинно бути створення програм екологічного виховання молоді.
Щоб завтра не скінчився світ, робити це потрібно вже сьогодні.
Людина і світ. — 1995. — № 11-12. — С. 16-17