13 лютого для жителів села Гішина Ковельського району Волині – велике престольне свято. Це день, коли тут вшановують велику святиню – чудотворну Одигітрію Гішинську.
13 лютого для жителів села Гішина Ковельського району Волині – велике престольне свято.
Це день, коли тут вшановують велику святиню – чудотворну Одигітрію Гішинську. Ікона зберігається у маленькому селі, але славиться великими чудесами та зціленнями. Найчастіше йдуть до неї онкохворі і ті, хто не має дітей.
Щоб приклонитися до реліквії, якій кількасот років, сюди їдуть люди з різних куточків України. Хто поодинці, а хто – сім’ями. Найперше вражає храм, в якому святий образ зберігається. Бо церква Дмитрія Солунського – чи не найстаріша пам’ятка поліської дерев’яної архітектури. Їй цьогоріч виповнюється 450 років!
— Вона особливим чином збудована, без жодного цвяха, як легендарний ковчег Ноя, – розповідає настоятель храму протоієрей Віталій Василенко. – Навіть своїм виглядом церква нагадує той символ безсмертя людського духу та нескінченності життя. Щодо того, коли храм було зведено, то маємо дві дати – 1562 та 1567 роки. Чому так? Маю з цього приводу власні міркування. Ці землі в той час належали великим князям Сангушкам. Вони будували храми та монастирі. От неподалік Ковеля був Вербський чоловічий монастир. А в нас у селі протікає річка Турія, і саме тут є зимові ями для риби. Очевидно, ченці з Вербського монастиря ходили сюди на риболовлю. А щоб звершувати молитву, спорудили собі невеличку капличку. Пізніше, коли монастир згорів і монахи пішли в іншу святу обитель, селяни розбудували капличку – і стала церква. Коли уважно придивитися до архітектури храму, добре видно, що і як добудовували. От, напевно, ці роботи і тривали п’ять років.
Храм своєю автентичною красою затьмарює усі сучасні новозбудовані культові споруди. Він вигулькує поміж сосен на сільському кладовищі, ніби ще одна згадка про Вічність. Головна його цінність – віки, упродовж яких вистояв. Хоча час і люди дуже понищили дерев’яні стіни. Особливо «приклався» грибок. Є частини стін, що вже геть зігнили, розсипаються. Їх би замінити, храм відреставрувати. Він має статус пам’ятки національного значення, рівноцінних якій в Україні – одиниці, і врятувати її може лише держава… Проте столичні чиновники нічого не роблять.
Селяни переконані: в тому, що храм донині не знищений, – лише Божа воля. Бо оминали святиню і воєнні страхіття, і стихії, що зачіпали село. Так, у тридцятих роках минулого століття в Гішині була величезна пожежа. Вітер гнав полум’я вулицями – одна за одною спалахували хати під солом’яними стріхами. Докотився вогонь і до цвинтаря. І тут у небі з’явилася Божа рука і повернула полум’я. До Дмитрівської церкви вогненні язики не добралися. Враз стало тихо, й стихія, наситившись, вгамувалася.
З розповідей старожилів у Гішині знають, що не раз у село в роки Другої світової війни вдиралися німці. Люди ховались у храмі. Якось гітлерівці зайшли у церкву й застали селян, що молилися навколішки. Ворог мовчки вийшов! Ні храму не зачепили, ні людей.
Боже слово у Гішині лунало й після війни. Аж до 60-х років. Тоді атеїсти подбали, аби святиня перестала духовно жити. Її закрили для віруючих, заборонивши збиратися на молитву, а останнього священика… кинули під поїзд. Проте відкрили храм, у буквальному розумінні, не повісивши на двері замок, для собак, котів та злодіїв. Двоногі звірі повиносили та знищили чимало цінностей – ножами порізали образи на іконостасі, повиносили церковний крам. Якби хтось хоч словом обмовився, що в церкві є чудотворна реліквія, її б теж не минула сумна доля. Але той, хто її заховав, поніс таємницю в могилу.
Про історичну цінність Гішинської церкви у Києві згадали наприкінці 80-х років, віднайшовши про неї відомості в архівних матеріалах. Тоді чиновники з Міністерства науки заповзялися перевезти святиню у національний музей просто неба. Навіть понумерували деревину! Та люди горою стали за свій храм і забрати його з берегів Турії не дали. І тут знову зазвучала молитва.
Однак ще навіть два десятиліття тому ніхто з жителів села Гішина Ковельського району й не здогадувався, який скарб таїться у них під носом. Ходили на Служби Божі у стареньку церкву, сповідалися, приймали Святе причастя й не знали, що священик «готує» його на… чудотворній іконі! Святиня була майстерно схована від людського ока.
Настоятелем храму в той час був протоієрей Олексій Ільницький. Він звернув увагу на престол у вівтарі, з якого сипалося порохно. «Було би добре зробити новий», – звернувся до громади та по благословення на цю благу справу до тодішнього керуючого архієрея владики Симеона.
Сам престол був накритий накидками-«спідницями», – розповідає отець Віталій. – З дозволу владики вони були зняті. Тоді священики побачили, що престол побудований якось незвично, не за кресленнями. То був простий зруб з «кришкою». Коли її зняли, і відкрився святий образ. Бо саме Одигітрія Гішинська служила за кришку! Було це 13 лютого 1998 року.
Запитую у священика, в яких проблемах люди найчастіше уповають на поміч Одигітрії Гішинської.
— У різних потребах. Я завів зошит, починаю записувати факти, щоб не було пустослів’я, – каже отець Віталій. – Як знайшли ікону і відреставрували її, образ хресним ходом ходив по єпархії. І ось два роки тому приїхала жіночка з 16-річним хлопчиною. Розповіла, що вони з чоловіком довго не мали дітей. А після молитви до Одигітрії Гішинської невдовзі відчула, що вагітна. Тепер приїхала, щоб подякувати іконі, залишила перстень. Такі випадки непоодинокі. Не раз зцілювались онкохворі. Знаю жіночку, хвору на рак, яка мала їхати в Київ на «хімію». Вона довго молилася перед святим образом, а коли приїхала в лікарню, їй сказали, що «хімії» не треба – пухлини нема. Іншій онкохворій Божа Матір явилась у сні й наказала, щоб та їхала до Неї у Гішин. Жінка була тут. На знак подяки залишила ланцюжок.
Знову і знову люди в надії їдуть у Гішин. Просять Богородицю врятувати їх від бід та скорбот. І хто справді з вірою приклоняється – отримує те, що просить, – во спасіння душі та зцілення тіла.