Серед безлічі сплюндрованих святинь лиху долю розділили і п’ять храмів містечка Лютенька Гадяцького району на Полтавщині. З 1921 по 1974 роки більшовицьким режимом було стерто з лиця землі три парафіяльні та дві кладовищенські церкви.
Сьогодні, на превеликий жаль, тільки в минулому часі можемо згадувати про переважну більшість монастирів, церков, святих місць, які одвічно становили духовну цінність, національну гордість. Усе збудоване упродовж віків талантом і працею безіменних зодчих, козацькою старшиною, людом різного стану в якомусь диявольському вирі знищене, зруйноване, спалене, розвіяне вітрами під більшовицьким гаслом «Релігія — опіум для народу!»
Серед безлічі сплюндрованих святинь лиху долю розділили і п’ять храмів містечка Лютенька Гадяцького району на Полтавщині. З 1921 по 1974 роки більшовицьким режимом було стерто з лиця землі три парафіяльні та дві кладовищенські церкви. Серед них: парафіяльна Миколаївська церква, збудована 1742 року, парафіяльна Воскресінська — збудована 1731 року, Всіхсвятська — кладовищенська, збудована 1675 року, Сікновенська — кладовищенська, збудована 1884 року та парафіяльна Успенська церква, збудована 1686 року.
Саме Лютенська Успенська церква була однією з найвизначніших пам’яток України козацької доби. Не випадково її було включено до Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року № 700.
Ось як описав у своєму щоденнику Лютенську Успенську церкву словак Даніель Крман, що побував у містечку Лютенька разом iз військом шведів у березні 1709 року: «Тут побачили дуже гарний храм божий, збудований з каменю. Його вівтар, кажуть, коштував двадцять тисяч козацьких флоринів, а вся споруда — сто тисяч, причому один козацький флорин коштує десять імперських грошів.
Подібного вівтаря я в житті не бачив, і він тим більше вразив мене, що у Козакії я не бачив ніякого каменю. Він був широкий і підносився високо, на ньому були різні скульптури, оздоблені золотом і яскравими фарбами. У вечірній час троє чоловіків вшанувало нас триголосим співом: один басом, а двоє дискантом, і розповіли, що для прилюдного співу лише зрідка залучають хлопців».
Будівничим цього диво-храму був Михайло Борохович.
Ще з часів славного Богдана Хмельницького Гадяч і сотенні містечка (в т.ч. і Лютенька) обширного козацького полку були постійно у центрі політичної і збройної боротьби за державність молодої гетьманської України. Драматизм тутешніх подій обумовлювався близькістю Московії, для якої ця територія була своєрідним плацдармом у здійсненні її колонізаторських планів. Серед козацької верхівки виявилося чимало колоритних постатей, справжніх державних мужів, які хоробро захищали шаблею українську землю, були дбайливими господарями, будівничими фортець, церков, монастирів.
Один із них — полковий обозний, лютенський сотник, а згодом гадяцький полковник Михайло Борохович. Лютенським сотником і гадяцьким полковником (1687—1705 рр.) він був понад двадцять років. У бойових походах (майже у всіх він брав участь) ніколи не ухилявся від небезпеки, завжди був попереду козаків, за це вони його поважали, як рідного батька. Відвагу й військовий талант Бороховича високо цінував гетьман Іван Мазепа, який призначив полковника наказним гетьманом українського війська.
Іван Мазепа, як і інші гетьмани, охоче брав на старшинські посади здібних українців єврейського походження, які не тільки вірно несли службу, але й робили пожертвування і для війська, і на добрі мирські справи. Таким був Михайло Борохович. У сотенному містечку, яке йому належало, своїм коштом він побудував Успенську церкву. Її завжди чомусь називали «Запорозькою». Вона стала першою кам’яною церковною спорудою Гадяцького повіту. Цей трипрестольний кам’яний храм, зведений Михайлом Бороховичем у 1686 році, був чудовою хрестоподібною архітектурною п’ятикупольною пам’яткою древнього візантійського стилю та українського бароко. Він здіймався до небес і вигравав на сонці позолотою хрестів та відблиском численних вікон. Не менш оригінально й велично було вибудовано храм ізсередини. Чотири однотипні арки в єдиній пов’язі додали затишку бічним вівтарям, а приміщення стало завдяки цьому задуму компактним і водночас просторим.
Довжина храму від східного головного вівтаря до західних дверей становила 36,5 аршина (аршин — 71,12 см), а ширина (від північних до південних дверей) 33,5 аршина. Головний престол названий на честь успіння Пресвятої Богородиці, інший, праворуч вiд вівтаря — носив ім’я Святої Трійці. Той, що ліворуч, присвячувався святому архангелу Михаїлу. Іконостас Успенського храму в одному зв’язку з усіма трьома престолами взагалі був шедевром стародавнього мистецтва. Виготовлено його у візантійській манері, в чотири яруси, й сягав він середини склепіння центрального купола. Як свідчить документ: «Иконы в нем расположены в извилистых фигурах и написаны довольно хорошо; три неместные образа в средней части иконостаса в шатах (ризах) Спасителя, Богоматери, и св. Николая, чеканенные на меди и высеребренные чрез огонь, с чистыми серебряными вызолоченными и камнями украшенными коронами».
Однією зі святинь церкви були мощі пустельника Автонома з колишнього Красногірського Миколаївського монастиря (був розташований за 15 верст від Лютеньки на річці Псло). За прадавніми переказами ті мощі святого самітника були у кам’яній ніші церковної стіни біля іконостасу в Троїцькому престолі. Перед приходом шведів їх було перенесено на церковний цвинтар.
Відомо також, що 10 червня 1748 року всередині храму спалахнула пожежа, від якої все начиння згоріло. Відбудовували його усім миром. Завдяки щедрій допомозі продовжувачів роду Бороховичів, превелебності Тимофія Щербацького, священиків Петра Федорова, Мирона Іванова, Данила Засядька та Василя Курдиновського красень-храм знову піднявся із згарища і слугував людям. Заново був поставлений візантійського стилю іконостас — гордість Успенської церкви. З’явилися ще дві цінні реліквії, які стали об’єктом паломництва. Це — напрестольне святе Євангеліє, унікальна книга великого формату, надрукована на олександрійському папері 1735 року в Москві. Важила свята книга 30 фунтів, тобто 12 кілограмів. Не менш оригінальною була скринька для святих дарів. Ця дарниця була виготовлена із срібла, древнього карбування з дорогою позолотою вагою понад п’ять фунтів. На її дні викарбуваний прямими літерами текст: «Р.1724 надана сія г. Татіяною Григоровною Максимовою Бороховичевою до храму Успенія Богородицы Лютеньской каменной».
І все ж, у літописі Успенської церкви, мабуть, був і залишається найзначнішим втаємничений факт, пов’язаний із двома поховальними склепами під храмом. Відомо: в другому склепі, що ліворуч (напроти царських воріт Михайлівського престолу) на залізних ланцюгах містилася домовина із прахом засновника церкви полковника Гадяцького полку Михайла Бороховича, який помер 13 жовтня 1704 року. Щодо першого поховального склепу, то відомості про нього чомусь покриті таїною. Ні свідки, ні документи не називають того, чий прах покоїться в ньому, тоді як добре відомо, що під храмом була не одна домовина. Тому не один із краєзнавців висловлює припущення: «Чи не останки гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького покояться там?» Документи свідчать, що за невідомих обставин прах Івана Брюховецького було перенесено з гадяцької Богоявленської церкви в Лютеньку. Вірогідно, це сталося тому, що гетьман в останні дні свого правління розірвав союз із Москвою і був оголошений зрадником. Тому, можливо, труну й було встановлено у склепі Успенської церкви (не могли ж її ховати на сільському кладовищі).
Цікавими є відомості про будівництво цього храму. Легенда донесла до наших днів історію про те, що в час будівництва було виявлено нетлінне тіло. Борохович повідомив про це Чернігівському архієрею, на що отримав відповідь, що «звычай есть мощи хранить под фундаментом церкви». Що й було зроблено. Відомий дослідник історичних пам’яток Г.Н. Логвин у своїй праці «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки» повідомляє, що в час будівництва лютенського храму був великий голод. Тож Борохович наказав варити на будівництві у великих казанах галушки. Їх видавали по одній на день голодуючим, що приходили до церкви й допомагали будувати її. За спогадами старожилів села, ці голодні люди стояли ланцюжком від Зінькова до Лютеньки і передавали з рук у руки цеглу на будівництво.
Таким чином, Борохович не лише побудував храм, а й порятував від голодної смерті сотні людей. Тому не випадково завжди на храмове свято, аж до радянських часів, вдячне населення коло церкви у казанах варило галушки і борщ для всіх, хто приходив на храм. А під час хресного ходу навколо церкви попереду несли великий портрет полковника Бороховича — фундатора Запорозької Успенської церкви і трохи позаду його червоний шовковий персидський пояс.
Майже сто п’ятдесят років покрівля лютенського храму була з дубового гонту — маленьких дощечок, виконана надзвичайно майстерно й фігурно. Пізніше поступово дерев’яний дах було перекрито листовим залізом і пофарбовано мідянкою. 1834 року за єпископа Нефаніїла, а 1846 року за архієпископа Гедеона як всередині, так і зовні її стіни були знову облицьовані вапном.
Лютенська Успенська церква, що була збудована всередині стародавньої фортеці містечка Лютенька на масивному фундаменті, завжди стояла непорушно і вірно служила людям. Її майже двометрової товщини стіни не могли здолати ні руйнівна сила вогню, ні руки хижих завойовників-чужоземців, які кілька разів окуповували Лютеньку. І важко повірити в те, що головним ворогом визначного храму стала власна влада — більшовицький режим. Так, вже 1933 року Успенську церкву було закрито, з дзвіниці зняли дзвони і величний храм перетворився на пустку. Мало того, 1937 року було зроблено перші спроби зруйнувати церкву.
Стурбовані жителі села, які чотири роки тому пережили Голодомор і найбрутальніші репресії під час занесення Лютеньки на республіканську чорну дошку, не побоялися звернутися з листом до голови РНК СРСР В.Молотова про необхідність охорони Успенської церкви.
15 вересня 1937 року вони писали Молотову: «Фашистські варвари Франко знищують культурні і історичні пам’ятки іспанського народу.
В селі Лютенька Гадяцького району Харківської області вороги хочуть знищити історичну пам’ятку — колишню Успенську церкву. Їй 300 років. Такої немає на всій території Харківської і Полтавської губернії. Вона кам’яна, має велику красу. Вона витримала облогу шведів. На протязі трьохсот років її жаліли. Ми не церковники, але знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голова, не з варварами дикими, то припиніть це дике і сумне явище.
Накажіть взяти під охорону цю історичну пам’ятку, б. Успенську церкву, і відновити частково збиток, щоб не раділи вороги народу, щоб не ширили незадоволення серед народу.
Багато громадян, та горе, що підписатись не можна, бо поламають і понівечать за це. Дайте негайно по телеграфу розпорядження».
Жителі Лютеньки не знали, що В. Молотов як член Політбюро ЦК ВКП(б) і тривалий час голова Раднаркому СРСР мав пряме вiдношення до антицерковної політики держави. Більше того, він та його дружина П. Жемчужна час від часу дарували іноземним дипломатам унікальні пам’ятки церковної старовини. Американський посол в СРСР Девіс та його дружина, наприклад, отримали від подружжя Молотових 20 ікон ХVI—ХVIII століть, серед них вісім — з Києво-Печерської лаври. Тому «зухвальства» лютенчанам, що скаржилися В. Молотову, радянська влада вибачити не могла. В 1937—1938 рр. за наказом № 00147 Єжова — керівника каральних органів НКВС деяких жителів Лютеньки було відправлено в райони Крайньої Півночі СРСР. А в 1939— 1940 рр. ще кілька жителів села за те, що таємно збиралися в одній із хат села й відправляли церковну службу, були ув’язнені на три роки в Кустанайську тюрму.
Старожили згадують: «В Успенській церкві, що стояла пусткою і була закрита на замок, відбувалося щось дивне. З храму вдень і вночі долинали незвичайні звуки — якесь дивне голосіння. Так тривало не день і не два. І тоді один iз учителів- активістів зібрав сміливих хлопців і вирішив налякати того, хто кричав і плакав. Вони підставили драбину й полізли по ній до вікна. Та коли вже хотіли заглянути всередину церкви — у вікні з’явилася кістлява, чорна рука мерця. Хлопці з жаху кинулись донизу і впали з драбини, а потім кинулись навтьоки. Саме в ці дні в приміщенні церковно-приходської школи, що була поруч із церквою, на одній з відвологлих стін виступили два хрести, які видно було кілька днів».
Розправу ж над Успенською церквою вчинили 1974 року. Про це розповідають спогади жителів села, зібрані юними краєзнавцями місцевої школи. Якось Лютеньку відвідали високопоставлені партійні особи з Полтави і Гадяча. Їм місцеві керівники показали щойно встановлений Монумент воїнам 373 стрілецької дивізії, що визволяла село. Після огляду задоволений полтавський обкомовець раптом повернувся в бік церкви і підозріло запитав підлеглих: «А це що за пам’ятник?». Це був зрозумілий для всіх сигнал. Боротьба за руйнацію храму розгорнулася негайно і швидко сягнула республіканського рівня. На захист лютенського храму в Києві виступили відомі науковці. Вони намагалися врятувати одну з небагатьох історико-архітектурних пам’яток православної церкви, що вціліли на той час. Але сили були нерівні. ЦК Компартії України зламав опір вчених.
Проте, щоб знищити храм, потрібний був дозвіл Ради Міністрів СРСР. Для цього місцеві органи повинні були переконати уряд СРСР, що Успенська церква в Лютеньці аварійна. Тому районні керівники змушені були вдатися до злочинної фальсифікації фактів. Було зфотографовано церкву здалеку, а потім в усьому районі знайшли будівлі з тріщинами і розломами, і ці фрагменти зафіксували фотографи та приклали до фото лютенської церкви як свідчення її аварійності. Справу було зроблено «чисто» і отримано очікуваний дозвіл із Москви.
Після сотень маленьких вибухів у стінах утворилися пустоти і розломи, але вона не впала. Церква помирала повільно. Сторожі магазинів, що стояли неподалік, вночі чули, як усе виразніше тріщали її стіни. Підривники і всі, хто був свідком трагедії, боялися підходити близько до храму. І тільки вранці зі сходом сонця чотири куполи Успенської церкви повільно опустилися на землю на очах занімілих від жаху мешканців села. Вцілів тільки один купол, стіна якого витримала навіть натиск підривників. Як німий свідок злочину, він здіймався над руїнами ще 12 років.
Рештки храму та дзвіницю підірвали у квітні 1985 року.
Майже 300 років служила людям Лютенська Запорозька Успенська церква. Багато подій бачила вона на своєму поважному віку. Зустрічала вона поважних гетьманів, козацьких полковників, сотників та отаманів. Бували тут високоповажні, а часом і непрохані гості. Можливо, сам шведський король Карл ХII чи хтось із його воєначальників відвідував свій гарнізон у фортеці Лютеньці, на чолі якого був комендант Спарре, у січні—березні 1709 р. Як свідчить легенда, це загадкове, оточене лісами, болотами і ріками містечко, вчинило шведам запеклий опір. «Проклятый Лютень еле сдался», — говорили вони полегшено, коли нарешті оволоділи Лютенькою.
Успенську церкву недарма називали Запорозькою, бо вона збудована була у великому козацькому містечку, яке пізніше мати Лесі Українки — Олена Пчілка назвала «старим козацьким гніздом». Не випадково саме тут, у сім’ї головного гармаша Запорозької Січі, народився Олександр Дмитрович Засядько, ім’я якого сягнуло космічних висот і сьогодні викарбуване на карті Місяця поряд з іменами Коперніка, Ньютона, Ейнштейна та інших видатних учених-винахідників. 1779 року його, майбутнього винахідника і конструктора перших вітчизняних бойових ракет, було охрещено в Успенській церкві.
Трохи пізніше 1706 року в містечку Лютенька народився відомий іконописець Феоктист Павловський, який розписував храми Києво-Печерської лаври і навіть Софійський собор. 1857 року тут народився відомий етнограф, археолог, збирач старовини, засновник Опішнянської гончарної майстерні, член Московського товариства любителів природи, антропології та етнографії, а також член Московського археологічного товариства Іван Антонович Зарецький.
Храми — як люди: у кожного своя доля, свій короткий чи поважний вік. Лютенській церкві випало прожити багато визначних і трагічних років. Є надія, життя її продовжуватиметься в майбутньому. Запорукою цьому є надання їй урядом України статусу пам’ятки історії та архітектури, що підлягає відродженню. Запорукою цьому є те, що Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико- архітектурної спадщини ім. О. Гончара вже надає скромну матеріальну підтримку з виготовлення проектно-кошторисної документації на відбудову Успенської церкви в с. Лютенька. Але найголовнішою запорукою відродження цього храму є те, що у близьких і далеких краях є багато земляків і просто небайдужих українців, людей, готових прийти на допомогу в цій справі, пожертвувати свої бодай скромні кошти для того, щоб знову звелася до небес і озвалася мелодійними дзвонами Запорозька Успенська церква села Лютенька. До цього нас спонукає сьогодні приклад славного сина Полтавщини і України гадяцького полковника Михайла Бороховича.
Церковна громада Лютенської Свято-Успенської церкви відкрила рахунок, на який всі бажаючі можуть робити свої благодійні внески. № рахунку 26009060173744 релігійна громада Успенського молитовного будинку УПЦ с. Лютенька МФО банку 331401 код ЕГРПОУ банку 35293820 у Гадяцькому відділенні Приватбанку.