Джерело: Збруч
Ігор Набитович
80 років тому німецькі нацисти проводили один із етапів Голокосту – «остаточного вирішення» єврейського питання. Професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської у Любліні Ігор Набитович у книжці «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький». (Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с. Серія «Постаті культури») намагається повернутися до тієї трагедії й показати роль, яку відіграли митрополит Андрей Шептицький та клір УГКЦ у подіях того часу.
IІІ. ШЕПТИЦЬКИЙ І ПОГРОМИ В ГАЛИЧИНІ
Курт Лєвін, син львівського рабина синагоги проґресистів «Темпль», залишив надзвичайно важливі спогади-свідчення про події тих страшних часів. Він писав про те, як відбулося знайомство його батька Єзекіїля Лєвіна із кир Андреєм: коли владика святкував сімдесятилітній ювілей, «польське духовенство, керуючись національною ненавистю і шовінізмом, проіґнорувало цю урочистість. Мій батько, намагаючись запротестувати проти цього, відвідав Митрополита разом зі своїм колегою. Таким чином зав’язалася ниточка приязні між людьми, які змогли піднятися понад усім і, попри пропасть, що їх розділяла, знайти спільну мову. Обоє були філософами, а також людьми глибокої віри, хоча й кожен – на свій кшталт. Мій батько познайомив Митрополита з єврейськими духовими і культурними скарбами, що пізніше принесли добрий скуток. Митрополит Шептицький під час німецької окупації врятував багатьох євреїв, з нечуваною посвятою і шляхетністю, й насамперед – безкорисливо. Він був приятелем євреїв» [1].
Рабин Єзекіїль Лєвін, який народився в Рогатині, був внуком і сином знаменитих рабинів-ортодоксів, але його надихали ідеї Гаскали. Перед ним стояли ті ж завдання, що й перед митрополитом Шептицьким: душпастирство, боротьба з поширенням моровиці комуністичної ідеології, з асиміляцією та відходом від релігійного світобачення, потреба релігійного, національного й культурного виховання громади, насамперед – молоді, поєднання навчання та виховання наступних поколінь. Митрополит Шептицький викладав у малярській школі Новаківського та у Богословській академії; рабин Лєвін читав лекції в Єврейському педагогічному інституті (Педаґоґіумі). Братів Шептицьких – митрополита та отця Климентія з рабином Лєвіним і з рабином Кагане лучила й alma mater: усі вони були випускниками Яґеллонського університету.
Коли митрополит здійснював візитації, інколи його вітали й місцеві рабини. Тоді із чемности владика відповідав на ці привітання на івриті: «Коли Митрополит відвідував містечка і села, де поруч жили євреї та українці, євреї вітали його, тримаючи сувої Тори» [2]. Зберігся лист 1930 року від Берлінського єврейського агентства, яке пропонувало Шептицькому новий переклад Лазаря Ґольдшмідта Вавилонського Талмуду [3]. Очевидно, що митрополит цікавився найновішими виданнями з юдаїки й біблеїстики.
Рабин Давид Кагане, один із багатьох євреїв, кого митрополит Шептицький врятував від смерти, а дружину й доньку якого врятували українські черниці, писав у своїх спогадах: «Він ніколи не забував надати бідним євреям матеріяльну допомогу перед святом Песах, щоб вони могли купити собі мацу. Це було пасхальним пожертвуванням. До чеку він завжди докладав записку зі словами дружби на адресу єврейського народу. Один лист був написаний ним особисто на піднесеному біблійному івриті. Його вчителем івриту був усім відомий у Львові антиквар і збирач книг Нафталі Зіґель» [4].
Курт Лєвін у своїх спогадах не щадить ні українців, ні поляків. «Поляки й українці невимовно тішилися з надходу німців. Українці, бо були певні, що отримають від них Україну, а поляки, бо були певні, що просто зможуть бити євреїв. Й одні, й інші готувалися до погромів…» [5].
Після втечі 30 червня росіян із Львова німецька армія увійшла до міста. Почалися погроми. Коли рабин Єзекіїль Лєвін прийшов до митрополита, вбраний у чорний орнат і рукавички, яких уживають на похоронах, із проханням допомоги, владика просив рабина залишитися у нього в палаці. Лєвін відмовився – з огляду на інших, які залишалися у небезпеці. «Митрополит прийняв його негайно. Батько згадав про те, що Митрополит багато разів виявляв приязнь до єврейської громади». Довідавшись про погроми, митрополит пообіцяв одразу звернутися до німецьких властей, а також послати на вулиці священників та монахів, щоб зупинити погром»; «…під впливом священників і монахів, присланих митрополитом Шептицьким, натовп угамувався…» [6].
У резиденції митрополита вже тоді переховувався рабин Лілієнфельд із Підгайців – «старий друг родини Шептицьких» [7]. Дещо пізніше – восени 1942 року – рабин Іцхак Бартфельд віддав під митрополитову опіку свого небожа Одеда Амаранта [8].
Патріярх Йосиф Сліпий через роки згадував: «Почалися тоді переслідування жидів […]. Тоді я запровадив був до Митрополита рабина Лєвіна, а він, виходячи з палати, стрінув мене, був дуже вдоволений і сказав, що буде дякувати Богові, якщо діти будуть спасенні, а він хоче ділити долю із своїм народом. Я зі свого боку робив те, що міг, щоб їм помогти. В пивницях семінарії переховувалися жиди, а також і в сестер жидівські діти. У бібліотеці Митрополита був один аптекар. Більше було жидів у монастирі студитів в Уневі. Рабина Лєвіна, здається, зловили німці на вулиці і розстріляли. Вони створили жидівське ґетто, а за якусь там неправильність повісили адвоката-жида на бальконі, для постраху. То були жахливі сцени і переживання, так що їх годі описати…» [9].
Старший син рабина Лєвіна до 1942 року переховувався то у Львові, то в Раві-Руській, поки остаточно не вирішив витягнути мачуху та братів із ґетто.
Він вирушив питатися поради до митрополита і коли прийшов до митрополичих палат на горі Святого Юрія, «без перешкод його впустили до почекальні». Він очікував, що йому не будуть тут раді. «Разом зі мною чекали священники, черниці і ченці». І одна з важливих мікродеталей: усі бачили, що він – єврей, оскільки на руці в нього була опаска. Але «ніхто цілком не звертав уваги на мою опаску. Я сів на кріслі, очікуючи своєї черги».
Врешті двері кабінету відчинилися і покликано його до середини. «Я увійшов до великої кімнати, яка була від підлоги по стелю заповнена книжками. У кутку при б’юрку сидів, напівлежачи у фотелі на колесиках, сивий старець. Він мав би бути дуже високого зросту, що було видно навіть попри те, що він сидів. Спаралізовані ноги прикривав плед. Біле, як молоко, волосся обрамляло одуховлене обличчя з випуклим чолом. Глибокі блакитні лагідні очі вдивлялися в людину, ніби хотіли побачити, що там діється в душі. Він був одягнутий у простий витертий чернечий габіт, перев’язаний шкіряним поясом. Це був митрополит львівський і галицький, архиєпископ Андрей, ґраф Шептицький».
Привітавшись, «я стояв випростаний, вичікуючи. Я, попри традицію, не поцілував його в руку, щоб не принижуватися. Я був переконаний, що за хвилю мене викинуть геть з кабінету. Однак старець легким порухом спаралізованої руки прикликав мене і попросив сісти обіч себе. Спитав мене, як мене звуть. Я відповів, що я син рабина, доктора Єзекіїля Лєвіна.
І тоді Митрополит обійняв мене здоровою рукою, притулив до могутніх грудей і почав гладити по голові. Він повторював слова “armes Kind” [10]. Ми розмовляли німецькою мовою, оскільки я не знав [ще тоді] добре української, а польською, з огляду на антагонізм між тими двома народами, я говорити не хотів.
Такої теплої зустрічі я аж ніяк не сподівався». Син рабина почав оповідати про те, що він бачив за останні місяці, про ті обставини, в яких перебувають євреї. «Я описав єврейську трагедію. Митрополит мало про це знав, оскільки його оточення намагалося не оповідати йому всього, знаючи, що такі новини ранять його. Коли я про це розповідав, дві важкі сльози розлилися по його вирізьбленому зморшками обличчі…» [11].
Митрополит Шептицький переховував не тільки знайомих йому євреїв. Свідок Едвард Гарвіт описує, як Шептицький прийняв у себе його матір, із якою він зовсім не був знайомий. Кир Андрей урятував їй життя, запропонувавши на вибір два шляхи переховування від нацистів – притулок у монастирі або фальшиві документи [12].
Із розуміння загальної тогочасної украй складної, мутної й непрозорої ситуації, початкові «вітання» митрополитом нових окупантів бачаться «пробним та умовним пристосуванням до нової ситуації, а не щирою підтримкою нацистської Німеччини, й [її] ідеології та політики». Вони були «провізоричною й умовною заявою про християнську цивільну лояльність до держави, наявну при будь-якому режимі» [13].
Вже першим зверненням Митрополита до німецького уряду в Берліні був спільний його з Українською національною радою протест проти долучення Східної Галичини до Ґенерал-ґубернаторства. Коли ж таке приєднання відбулося 1 серпня 1941 року, Рада надіслала телеграму-протест у Берлін. 29 січня 1942-го райхсканцелярія у Берліні отримала лист, адресований Адольфові Гітлєрові, підписаний митрополитом Шептицьким, Андрієм Лівицьким, президентом в екзилі УНР, і ще трьома українськими діячами. У листі оскаржувалася політика нацистів у Галичині: йшлося зокрема й про те, що українці позбавлені будь-яких можливостей розвивати своє національне та культурне життя, українська преса має постійні труднощі. Адресанти вимагали поваги до українців і надання можливості національного, культурного та економічного розвитку, права України «на незалежне існування» [14].
______________________