До 200-ліття Кобзаря. Мозаїчна релігійна модель Тараса Шевченка очима релігієзнавця
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось… (Т. Г. Шевченко)
Україна святкує 200 річницю від дня народження визначного поета, письменника, художника Тараса Григоровича Шевченка. Не можемо не згадати про визначну релігійну складову його творів, його слово як християнина, який не міг не жити та дихати Україною. Про його віру, ставлення та розуміння Бога РІСУ розповів професор, відомий релігієзнавець та доктор філософських наук Анатолій Колодний.
Навіть у звичайному житті поет самовизначався як християнин. Зокрема у листі до А. Толстої від січня 1857 року Шевченко пише, що принаймні він є «бездоганним християнином». В переписці з княжною В. Рєпніною він зазначає, що найбільшою відрадою у засланні для нього лишалось читання Євангелія: «Я читаю її без вивчення, щоденно і щогодинно». В інших листах до друзів він підкреслює, що щоранку молиться Богові, регулярно відвідує богослужіння у церкві, говіє, сповідується, дотримується інших таїнств. «Свята велика справа релігія для людини, тим більше для такої, як я, грішної», — дописує Шевченко.
Всі герої творів Шевченка були християнами, борцями за волю та правду своєї нації. Він вважав, що віра без дії є мертвою, що вона буде справжньою тільки в тому випадку, коли буде чинною та діяльною. Ці слова та цитати аналізував Слюзар (Слюзар В. Тарас Шевченко переміг з вірою. / «Голос України». – 1999, 22 травня).
У науковій спільноті існує думка, що Шевченко вживав слово «Бог» в символічному сенсі, яке не мало релігійного змісту. Нерідко вони спираються на твердження І. Франка про те, що Тарас Григорович використовував слово «Бог» як поетичну фразу. Ці думки мають певне підґрунтя, оскільки поет згадував слово «Бог» в дуже різних значеннях, однак сам Бог лишався для нього чимось всесильним, всемилостивим, всезнаючим, невідомим та незбагненним явищем, без втручання якого нічого не може відбутися. Бог для нього був Духом Правди Христової, але лише певною мірою.
Багатогранність подібних тлумачень митця можна пояснити тим, що в ті часи релігійне світобачення панувало абсолютно в усіх сферах духовного життя. Сам поет виріс на ньому, воно формувало його життєві орієнтири ще тоді, коли він був «у науці» у дяка. Але повернемось до визначення самого поняття Бог для Шевченка. Він вважав його ідеалом добра, найвищої справедливості, правди, як уособлення людської совісті, моралі, світлого майбутнього. Тарас Григорович тісно поєднує Бога та Правду, кажучи, що «Там, де немає Бога – там немає Правди». Тому і відродження країни він пов’язував з утвердженням Правди.
Я так її люблю, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Особливо варто відзначити те, що молитви Шевченка були зовсім не егоїстичними, а були спрямовані на Україну, вона була домінантною темою усіх творів. Поетичні твори його були пронизані вірою в щасливе майбутнє народу. Письменник постійно шукає Божого благословення на всі дії, пов’язані з боротьбою України за її свободу та незалежність. Без сумнівів, думка про країну, її долю та соціальне призначення домінує у творах Т.Г. Шевченка. Україна має для нього абсолютну вартість. Навіть своїми прокльонами Бога у віршах про «безталанну країну», що деякі називають богохульством, а інші – вільнодумством, є тільки привернення уваги Бога до своєї землі.
Для поета Україна існує не в історичному континуумі, а в міфологічному. Вона не підлягає законам історичної необхідності. За його переконаннями, країна уособлена в церкві-домовині, що стоїть у селі Суботові, але з часом їй судилось розвалитись, тоді ж постане вільна Україна, і, розвіявши тьму неволі, запалить світло Правди.
Шевченко боровся проти тих сил, що поневолювало українство, ставили його на коліна та заганяли в історичну сплячку. Однією з подібних сил стала для метра Московська Церква, яка служила і служить російському колонізатору способом духовного поневолення українців, проголошуючи загальнолюдськість та слов’янскість.
Найбільший гнів Шевченка припадає на «своїх чужинців» — змосковщених дворян і духовенство українського походження, які запродали себе ворогам рідного народу. Тому поет докоряє тим «рабам незрячим», які благають милості у земних богів-ідолів, «попів і царів». Натомість Тарас Григорович закликає молитись лише Богові і Правді, а «більше на землі нікому».
Шевченко постійно наголошує на тих збитках, що завдала національному буттю українців «присяга Москві». Провину за «національне осміяння», загибель «слави України» він переносить в тому ж числі на Російську православну церкву, яку вважає «головним вузлом московської внутрішньої політики», яка, зрадивши чисту святу віру, благословляла розбійництво та гноблення Росії щодо інших народів. Завдяки ній, пише він, Українська Церква перетворилась на «церкву-домовину».
Чимало дослідників, сприймаючи буквально певні твердження поета, вважали його атеїстом. Певну роль у формуванні таких поглядів відіграло те, що Шевченко показував свою релігійність не в умоглядних категоріях філософії, а на рівні конкретно-індивідуального синтезу почувань та вражень особистого життя.
При цьому можна казати, що письменнику був притаманний антирелігійний скептицизм, який так само не є єдиною рисою світогляду Тарас Григоровича. Через свої вільнодумко-скептичні ідеї він завжди ставив перед собою проблему істинності релігійного вчення у цілому. Поет докоряє Богові за його байдужість, за примирення із соціальним злом, висловлює невіру у всемилість і всеблагість його. Погляди поета, безперечно, мають у собі великі релігійні нашарування, однак він не переростає на вихідні релігійні позиції, тобто догмати, які залишають в думках поета на завжди «слід релігії».
Шевченка можна також умовно назвати анти теїстом (таким, що ще не знайшов самого себе, своє Я, той, хто зберігає в своїй уяві образ відображення дійсності як таке, що виконує своє призначення стосовно людини). Заперечуючи Бога як ілюзорно-фантастичне відображення дійсності, анти теїст доходить до усвідомлення своєї гідності. Такий тип мислення був притаманний і Тарасу Григоровичу. Пізніше його анти теїзм переростає у вільнодумчий скептицизм. Загалом світогляд письменника мав надто складну мозаїчну структуру, але висновок можна зробити один – він був релігійною людиною, інші ж творіння говорять про те, що він мав чітку іррелігійність в її антропоутверджувальній зорієнтованості.
Визнаючи Бога, Шевченко як і всі антитеїсти вільно поводився з ним. Бог для нього виступає захисником інтересів панівних класів через те, що «спить», тобто він не є носієм загальнолюдського, а виступає скоріше в ролі караючої сили. Шевченко доводить необхідність для Бога прокинутись, умовляє згледітись на нещастя народу.