Клара ҐУДЗИК. - "День", № 231, 19 грудня 2003 року
У грудні в Львові відбулася велика важлива і дуже представницька наукова конференція, присвячена сучасним релігійним проблемам на посткомуністичному просторі взагалі та в України зокрема. Виявилося, що наші релігійні справи неабияк турбують міжнародну спільноту — так багато вчених із різних країн приїхало до Львова. Серед них — знані серйозні дослідники, автори грубих наукових книг, знавці всіх тонкощів релігійного життя в багатьох країнах і регіонах світу. Побувати в такому товаристві, послухати доповіді — то неабиякий привілей. Але зараз мова йтиме не про серйозні наукові речі чи болючі проблеми, а тільки про деякі звичаї та зовнішню поведінку гостей з-за кордону. (Розмова буде саме про гостей, хоча в конференції брало участь багато дослідників з різних міст України. Приємно було слухати доповіді наших молодих вчених, які демонстрували знання актуальних проблем, оригінальні думки, системне мислення, а також пристойну англійську мову — мову конференції.) Як швидко з’ясувалося, західні науковці зовні вельми відрізняються від наших, тих, із якими я спілкувалася протягом багатьох років ще в радянські часи. Згадую, наприклад, як блискавично перевтілювалася скромна тиха аспірантка після захисту дисертації та затвердження вченого ступеню. Тоді існував — попри достопам’ятні радянські дефіцити — неписаний «джентльменський набір» екіпіровки людини, яка почала отримувати «вчену надбавку» до зарплати. Як відомо, в наших краях, на сході Європи одежа завжди мала неабиякий соціальний — навіть сакральний — статус, більше того — впливала на поведінку, так би мовити, носія, надавала людині самовпевненості й самоповаги, а в багатьох випадках могла підмінити будь-що — освіченість, гарні манери тощо. Коли я вперше побачила перед входом до Національного Львівського університету невеликий натовп західних науковців, які прибули на згадану вище конференцію, то аж ніяк не сприйняла їх, як іноземців чи «членів вищого світу». Ніякого шику, жодної шуби або розкішного саквояжу; багато хто приїхав зі спортивними рюкзаками; на ногах — добротне взуття для походів; більшість жінок і чоловіків — у звичайних куртках спортивного типу та в’язаних шапочках. Один вже немолодий джентльмен прибув без головного убору і, щоб трохи зігрітися, зав’язав по-жіночому на голові свій шарф. Так і ходив протягом всієї екскурсії по Львову. Ніхто на це не звертав уваги. Науковці, звичайно, — не найбагатший прошарок західного суспільства. Але все ж таки! (До речі, стосовно багатства — чимало західних науковців їздять за кордон на подібні конференції за власні гроші, а також роблять неабиякі внески в різні міжнародні асоціації, пов’язані з відродженням демократії в Східній Європі.) Така сама простота і натуральність властива й манерам, стосункам як між приїжджими іноземцями, так і українцями. Від повного панібратства рятує тільки англійська мова, де, як відомо, особові займенники не мають однини. Звертаються одне до одного на ім’я — незалежно від наукових чинів чи віку. На це навіть нiхто не питає дозволу. Не знаю, кому як, мені це вельми до вподоби. Міжнародна конференція, про яку йдеться, збирається періодично один раз на два роки в різних країнах. Тому більшість учасників знайома між собою і при зустрічі всі вітають один одного, як близьких родичів — радісними вигуками і навіть поцілунками, які я колись вважала притаманними тільки членам Політбюро (Царство йому небесне). «Новенькими», як, наприклад, мною, спеціально опікуються, намагаються допомогти розслабитися, ввійти в товариство, вiдчути себе «своєю». Невдовзі виявилося, що в цьому товаристві вельми цінується жарт, навіть і не дуже вишуканий. Але у будь-якому разі жартівника підтримають якщо не сміхом, то посмішкою. Іноді вдаються навіть до гри. Був такий випадок. На пленарному засіданні мав робити доповідь д-р Річардсон (до речі, тонкий і авторитетний дослідник проблем, пов’язаних iз ставленням суспільства до новітніх релігійних рухів у різних країнах). Із певних причин він був відсутній і його доповідь прочитала професор із Великої Британії. Вона вийшла на трибуну і сказала: «Аби мені краще ввійти в роль, щоб вам було легше сприймати заміну я...» і вона наділа на своє густе кучеряве сиве волосся... чоловічу шляпу! Зал весело засміявся, а потім почав уважно слухати доповідь Річардсона, не звертаючи більше уваги на шляпу. Конференція, як це майже завжди буває, завершилася скромною спільною трапезою в ресторані готелю, де проживали учасники — звичайною вечерею без спиртних напоїв. Було нас у залі десь 60—70 осіб. І ось піднімається одна іноземна дама, просить всіх зачекати з їжею, а потім йде від столу до столу з пляшкою якогось там віскі і кожному наливає в стандартно сервіровані на столах чарки по чайній ложці спиртного. Обійти всі столи й налити в усі чарки — то не така швидка процедура. Але жінка з успіхом закінчила взяту на себе місію і під веселі вдячні вигуки повернулася на своє місце; потім хтось виголосив промову, хтось — протест про того, що його роблять алкоголіком і всі ми випили за наступну конференцію.
http://www.day.kiev.ua/41395/