З часу незалежності вітчизняними політиками і ЗМІ, як аксіома, сприймається легенда про відвідини апостолом Андрієм київських пагорбів у І-му столітті. Проте будь-який допитливий школяр, зазирнувши до Вікіпедії, може прочитати, що перші згадки про це з’явилися в руських літописах лише у ХІІ—ХІІІ століттях. З другого боку, результати досліджень вітчизняних і зарубіжних істориків свідчать про те, що холодна Скіфія була зігріта вогнями віри задовго до Володимирового хрещення.
Згідно з візантійськими джерелами, на світанку 18 червня 860 року руський флот у кількості 360-ти лодій, очолюваний Аскольдом, непомітно прослизнув до бухти Константинополя Золотий Ріг. Напад був настільки несподіваним, що берегова сторожа не встигла натягнути над поверхнею води велетенський ланцюг, яким у разі небезпеки перегороджували вхід до бухти. Як пише Іоанн Диякон у своїй Венеціанській хроніці: «Русичі понищили околицю, скільки змогли, і перебили скільки могли народу». Тому було терміново зібрано і сплачено чималий відкуп. Ось як про це лаконічно згадує життєпис імператора Михайла ІІІ: «Встановив дружбу і згоду (з Руссю), умовив прийняти хрещення». На думку Михайла Брайчевського, хрещення Аскольда і його війська було проведено відразу після досягнення згоди. Реально обряд міг бути здійснений в храмі Святої Софії в кінці червня — на початку липня 860 року. При цьому Аскольд одержав церковне ім’я Миколай. З часом його було канонізовано і визнано Святителем. Тому у всіх святцях Аскольд фігурує як Святитель Миколай.
Невдовзі патріарх Фотій надіслав до Києва митрополита Михайла та шість священиків (єпископів). За Ніконовським літописом, перші три роки вони будували храми (переважно на обійстях заможних людей) та готували пресвітерів і лише після цього почали хрестити Русь. Сьогодні важко сказати, скільки люду було охрещено до підступного вбивства Аскольда правителем Ладоги — варягом Олегом 882 року. В усякому випадку, арабський хронікер Ібн-Хордадбег з Багдада писав в кінці ІХ століття, що руські купці називають себе християнами. Про популярність нової релігії свідчить і той факт, що незадовго до своєї загибелі Аскольд запросив до Києва візантійських зодчих для зведення соборного кам’яного храму. Тим паче християнською країною вважали Русь усі її європейські сусіди і Ватикан. Ось як про це розповідає Гусинський літопис: «Третее крестишася славяне (тобто після болгар і моравських слов’ян), си есть наша Русь, при патриіарсе Фотіи, по смерти патріарха Игнатія, при Василіи Македоне царе». Сам патріарх Фотій у своїй енцикліці № 35 був значно красномовнішим: «І не лише цей народ (болгари) спокутували своє безчестя тим, що повірили в Христа, але й той народ, про який часто і багато говорять, який переважає інші грубістю та звірством, який запишався й зазіхнув на державу Ромеїв, тобто так звані русичі» (Phot.Ep., p. 178).
Навернення до нової віри відбувалося цілком добровільно. Якби це було не так, то після вбивства Аскольда розлючений натовп позбавив би життя митрополита, єпископів і пресвітерів. Проте митрополію, про всяк випадок, було перенесено з Києва до Переяслава (Хмельницького). Отже, християнство, крім столиці, вже пустило глибокі корені і в інших містах Русі. Це пояснюється тим, що світло Божої благодаті почало зігрівати душі наших пращурів задовго до Аскольдова хрещення. Загальновідомо, що в перші століття після Різдва в усіх великих містах Криму вже існували християнські громади; є дані, що саме у каменоломнях Херсонесу закінчив своє земне життя й четвертий Папа Римський Климент І (очолював церкву з 89-го по 97-й рік). 988 року Володимир Великий привіз із Херсонеса до Києва у спеціальній раці його голову та тіло його учня Фіва. З тих часів на теренах України з’явилися населені пункти: Климентове, Климентовичі, Климентіївка, Климівка, Климани, Клименки та набуло популярності прізвище Клименко.
Отже, за часів Аскольда Русь вже давно дозріла до масового сприйняття нової віри. Саме тому найдавніші списки руських літописів ведуть нове літочислення — Руську еру з 860 року — часу Аскольдового хрещення Русі. Адже навернення до Христа вважалося у ті часи приєднанням до благодаті, початком нового, справжнього життя. Ці списки ще бачив і описав відомий російський історик Василь Татищев. Усі вони згадували Аскольдове (перше) і Володимирове хрещення. Майже через 300 років висновки Татищева повністю підтвердив академік Борис Рибаков у своєму дослідженні «Древняя Русь. Сказания, былины, летописи (Москва, 1963 г.)». Природно, це не додало йому прихильників серед партійного керівництва та багатьох колег, які зробили наукову кар’єру на традиційному тлумаченні історії. Тому наприкінці життя знаний у всьому світі академік неохоче і обережно торкався цієї теми. Без сумніву, про Аскольдове хрещення з численними подробицями розповідала й «Повість минулих літ». Проте є всі підстави вважати, що близько 1118 року вона була відповідно переписана, а усі фрагменти про це хрещення вилучені. У зв’язку з цим Борис Рибаков ще півстоліття тому із сумом відзначив: «Важнейшие для средневекового историка вопросы — как и когда сложилось то или иное государство, когда и как там появились християнство и письменность, — эти вопросы остались без ответа... Чья-то рука изъяла из «Повести временних лет» наиболее интересные страницы». Вчений називає й ім’я фальсифікатора — київського князя Мстислава Володимировича. Так, за рахунок знеславлення і приниження власного народу князь спробував штучно возвеличити роль варягів Рюриковичів взагалі та свого батька Володимира Мономаха і прадіда Володимира Великого зокрема. Вказаний міф активно підтримувала й династія Романових.
Насправді ж правитель Ладоги і конунг Рюрика Олег починав у Києві невдало. Шляхом перевороту він підступно вбив законного володаря і нащадка Кия — Аскольда, ізолював Київ від християнського світу і тим самим на ціле століття призупинив цивілізаційний розвиток Русі. Невипадково його жодного разу не згадують візантійські та європейські джерела. Це при тому, що ім’я його попередника Аскольда можна знайти в багатьох європейських хроніках. Тому Русь Олега — темний період нашої історії. Лише одне візантійське джерело — «Житіє св. Стефана Сурозького» розповідає про новгородського князя Бравліна, який близько 900 року пограбував храм у Сурожі (сучасний Судак). Після цього він сильно захворів. Повернувши награбоване, князь відразу одужав і прийняв хрещення. Проте жодний руський літопис про такого князя не згадує. Крім того, арабський автор аль-Масуді повідомляє, що 912 року русичі на 500-х лодіях напали на перське узбережжя Каспійського моря. На думку ряду істориків, саме у цьому поході Олег наклав головою. Отже, є вагомі підстави піддати сумніву «великі діяння» самозваного князя, з таким захватом описані в «Повісті минулих літ». У першу чергу це стосується відомого зі шкільних підручників походу на Візантію 907 року, про який жодним словом не згадують візантійські джерела. Насамперед викликає подив така велика (аж дві тисячі!) кількість лодій. Як ми знаємо, у Аскольда у поході 860 року їх було 360, а на Каспії 912 року — лише 500.
Ще більш невірогідним видається повідомлення про те, як русичі за наказом Олега поставили ці кораблі на колеса (котки) й під повними парусами помчали до стін Константинополя. Хто бачив тогочасні малюнки околиць цього міста, знає, що вони являли собою напівпустелю, де було важко назбирати навіть оберемок хмизу. Тому будівельний ліс і дрова до нього зазвичай завозилися за десятки і сотні кілометрів. Це було зручно з військової точки зору, бо вдень підкрастися до стін міста непоміченим було неможливо. Тому є незрозумілим, яким чином під його стінами раптом виріс цілий ліс, що був вирізаний на котки? Чи їх, про всяк випадок, везли із собою? Схоже, чернець, який вигадав усю цю історію, бачив перед собою густі київські бори і ніколи не подорожував південніше Василькова. Це ж саме можна сказати й про гігантську контрибуцію та особливі пільги руським купцям і послам. Адже у реальному договорі князя Ігоря з візантійським імператором за 944 рік ні про що таке не йдеться. Проте найбільше дивує те, що на цих очевидних вигадках сьогодні, як і триста років тому, намагаються виховувати у школярів патріотизм та любов до своєї батьківщини. Реальний результат, звичайно, протилежний. Адже кому приємно дізнаватися про те, що його пращури були нікчемами й слізно просили зайду варяга Рюріка прийти та правити ними. Між тим Борис Рибаков лаконічно характеризує воєводу і праву руку Рюріка — Олега як «безвестного конунга, разбойнически овладевшего Киевом и умершего неизвестно где». Фактом є й те, що він незаконно узурпував владу на довгі 30 років. Тому син Рюріка Ігор, оголошений київським князем в дев’ятирічному віці, зміг приступити до реального управління державою лише після смерті Олега 912 року. На той час йому виповнилося вже 39 років. Олег також особисто підшукав йому дружину Ольгу. Цілком закономірним є і те, що за легендою узурпатор Олег помер від «коня своєго». За народним повір’ям кінь, амулет у вигляді коня, чи його череп завжди охороняють хороших людей від біди, а лихих — карають. Схоже, протягом свого довгого, але нерозважливого правління «віщий» Олег добряче упікся усім верствам населення, й насамперед простолюдинам. Саме тому міфічну смерть від власного коня йому напророчили волхви, а церковники відзначили це у літописах.
Неприємності законного правителя Ігоря не закінчилися й по смерті ненависного опікуна. Після вбивства Аскольда деревляни не визнали Олега і перестали платити данину Києву. Самозваний князь так і не зміг дати їм раду. Ігор був вимушений виправляти його бездіяльність і 945 року наклав за це головою. Правда, на думку Михайла Брайчевського, до загибелі Ігоря могли докласти руку й варяги-язичники з його дружини. На це теж були вагомі причини. Схоже, дружинники дізналися, що головною умовою (на цей раз усною) підписання договору з Візантією 944 року було хрещення князя. Під час першого невдалого походу Ігоря на Константинополь 941 року руську флотилію спалили грецьким вогнем. 944 року справа до битви не дійшла взагалі. Отже, сподіватися на вагомі поступки на переговорах з імператором Романом Лакапіном Ігор не міг. Між тим, укладений договір був вигідний для Русі, він був практично повністю скопійований з Аскольдового договору 874 року. Єдина різниця між ними полягала в тому, що договір Аскольда представляв Русь як християнську державу, а 944 року — як різновірну. Реальною «платою» за вигідний договір могла бути лише обіцянка повернути Русь до християнства й охреститися самому. Тим паче, що до цього залишався лише один крок. Адже за імператора Лева VI (886—918 рр.) Київська єпархія вважалася шостою за кількістю вірних поза межами Візантії. Про існування церковного життя в Києві свідчить й епізод «Повісті минулих літ» з текстом вищезгаданого договору з Візантією за 944 рік: «Мы же, елико насъ хрестилися есмы, кляхомся церковью святаго Ильи въ соборней церкви, и предлежащи[мъ] крестомъ... А оже преступить се от страны нашей... или крещенъ, или некрещенъ...» (ПВЛ, 76/77). На думку Михайла Брайчевського, після повернення з Візантії Ігор разом із дружиною Ольгою таємно охрестився в Києві у вересні-грудні 944 року. Наступного року князь гине. Змінюється влада і в Константинополі. Романа Лакапіна ізолюють в монастирі і звинувачують у зраді державних інтересів імперії, зокрема в підписанні договору з Руссю. Щоб підтвердити умови договору, княгиня Ольга 946 року терміново відпливає до Візантії. Новий імператор Костянтин Багрянородний не квапиться її приймати. Ольга, у свою чергу, відвідує місцеві храми у супроводі особистого пресвітера (священика). Це не залишається непоміченим, і врешті-решт вона досягає свого. Як данина цій мужній жінці з чоловічим характером з плином часу народжується красива легенда про хрещення княгині самим імператором. Православна церква також не забула про її благі справи і оголосила рівноапостольною святою.
На превеликий жаль Ольги, її син Святослав повністю вдався в Олега. Літописи, як можуть, прославляють його численні грабіжницькі походи на багатших сусідів і одночасно картають за те, що князь зовсім забув про охорону руських земель і стольного граду Києва від набігів кочовиків. У свою чергу, сучасні російські та вітчизняні історики закидають Святославу нерозважливе знищення Хазарського каганату 965 року. На той час він значно підупав і не являв собою жодної військової загрози для Русі. В перспективі використання потужної торгової інфраструктури каганату забезпечувало руським купцям надійний вихід на Поволжя, Північний Кавказ, Персію та Середню Азію. Крім того, сталий союз цих двох наймогутніших у Східній Європі держав міг забезпечити стабільність від Уралу до Карпат. Якби це сталося, то татаро-монголи не мали б жодних шансів навіть перейти Волгу. Адже більшість у їхньому війську при поході на Русь складали представники кочових племен Поволжя, Північного Кавказу та Приазов’я. Саме тому ставка Золотої Орди — Сарай розташувалася у Нижньому Поволжі. Крім того, необачний розгром хозар одразу відкрив дорогу печенігам до південних руських земель. Археологи констатують масове знищення землеробських поселень у цьому регіоні. Навіть верхнє Подністров’я згідно з європейськими джерелами перетворюється в цей час на Silva Pieczyngarum (Ліс печенігів). У свою чергу невдалі походи Святослава в Болгарію перетворили Візантію з формального союзника на непримиренного ворога Русі.
Після загибелі князя в сутичці з печенігами на Дніпровських порогах 972 року київський стіл зайняв його старший син Ярополк. Він був людиною нової генерації, бо православні матір (дочка угорського короля) та бабуся Ольга змалечку виховували його у християнському дусі. Але за вісім років свого правління Ярополк так і не спромігся дати відсіч печенігам, орди яких стояли за Стугною, в тридцяти кілометрах від Києва. З цього погляду його підступне вбивство за наказом зведеного брата і правителя Новгорода Володимира було вимушеним кроком. Новий князь повторив шлях Олега і на чолі вярягів-найманців захопив Київ. Проте за короткий час Володимир зумів зробити те, чого не змогли досягнути усі Рюриковичі разом узяті.
Шлях язичника Володимира до Христа був надзвичайно звивистим і драматичним. З літопису ми знаємо, що в перші роки свого правління він ініціював гоніння проти руських християн і кліру. Імовірно, київський митрополит в одній із своїх проповідей в Святоіллінській церкві привселюдно осудив вбивство Ярополка — законного князя-християнина. Це викликало у Володимира шалений напад гніву. Тому митрополит був вимушений терміново тікати з Києва до Переяслава від гріха подалі. Князь на цьому не заспокоївся і звелів відновити язичеське капище на Старокиївській горі з новгородським Перуном на чолі, яке було зруйноване за Аскольда. В перші роки свого правління Володимир несподівано для всіх приймає іслам у посланців Хорезмшаха. Ось як це описує арабський письменник аль-Марвазі: «І таким чином виховувалися вони, поки не стали християнами в місяці трьохсотого року. І коли вони прийняли християнство, релігія притупила їхні мечі і віра позбавила звичних занять, і повернулися вони до важкого життя та бідності...
Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволено їм було набіг і священна війна і повернення до того, що було раніше». Це повідомлення цікаве для нас тим, що підтверджує хрещення Русі ще за Аскольда. Тому іслам не мав жодних шансів стати пануючою релігією в Подніпров’ї.
Про конфлікт між князем і митрополитом, природно, знали усі, зокрема сини і онуки Володимира. Схоже, саме вони в ХІ столітті вилучили ім’я опального митрополита з усіх руських літописів. Проте Михайло Брайчевський відшукав його в «Церковній історії» візантійського автора Никифора Севастійського. Звали митрополита Феофілакт.
Між тим, у Візантії 986 року повсталі болгари вщент розгромили війська імператора Василя ІІ. Сам імператор залишився живим лише дивом. Рятуючись від братовбивчої різні, північно-східні болгарські провінції попросилися під протекторат київського князя. Хоч як це дивно, але Василь ІІ не заперечував проти цього. Він добре розумів, що лише військова підтримка Русі може врятувати його від неминучого краху. Чудово знав про це і сам Володимир. Тому він погодився надати військову допомогу лише в обмін на руку грецької принцеси. Адже лише за допомогою цього шлюбу Володимир міг покласти край міжнародній ізоляції Русі та численним чуткам про своє сумнівне походження. Природно, що Василь ІІ завагався. Між тим його головнокомандувач Варда Склір підняв в Малій Азії заколот, який вдалося вгамувати дуже великими зусиллями. Проте 15 серпня 987 року новий головнокомандувач Варда Фока проголосив себе імператором і захопив місто Хрисопіль, розташований на азійській стороні Босфору навпроти Константинополя. Ось як описує ці події відомий візантійський хроніст Лев Диякон: «Страшные мятежи, нашествия народов, междуособные брани, переселение городов и стран, голод и моровые язвы, ужасные землетрясения и почти совершенная гибель Ромейской империи». Дізнавшись про бунт Фоки, Володимир терміново вирушає до Криму. Осінню 987 року він зі своїм військом вже під стінами Херсонеса. Облога міста тривала шість місяців і закінчилася в кінці березня 988 року його падінням. Після цього Володимир висунув Василю ІІ ультиматум: або принцеса, або штурм Константинополя. Припертий до стіни, імператор здався й висунув зустрічну вимогу — прийняти перед вінчанням хрещення. Згідно з переважною більшістю джерел, обидві ці події відбулися в квітні 988 року в храмі св. Якова в Херсонесі. Лише після цього Володимир направив до Константинополя шеститисячний загін русичів. Незабаром війська самозванця Варди Фоки були вщент розбиті і Візантія швидко оговталася від потрясінь. Про це ми знаємо з повідомлень кількох візантійських авторів. Зокрема, Скілиця відзначає, що імператор Василь ІІ ще до битви русичів із бунтівниками під Хрисополем «встиг... зробити їхнього князя Володимира своїм зятем, одруживши його на своїй сестрі Анні». Отже, загальновідоме літописне повідомлення про обман греками Володимира є пізнішою вигадкою переписувачів.
Тепер залишається з’ясувати, а хто ж конкретно хрестив київський люд після повернення Володимира додому? Як повідомляє «Повість минулих літ» під 988 роком: «Володимеръ же поим царицу, и Настаса, и попы Корсуньскыя, мощи святого Климента, и Фива, ученика его... а сам прииде Кыеву». На думку Михайла Брайчевського, херсонеський священик Анастас послав стрілу з запискою, в якій радив Володимиру перекрити водопостачання міста. Не дивно, що саме Анастас відразу стає особистим духівником князя. Схоже, саме він на чолі херсонеських священиків і хрестив киян. Адже в «Повісті минулих літ» про участь у вказаному дійстві київського митрополита і його єпархій — Новгородської і Ростовської, а також імовірно — Білгородської, Чернігівської і Володимир-Волинської, не згадується жодним словом. При цьому не варто піддавати сумніву літописний ентузіазм киян: «И бяше видити радость велика на небеси и на земли». Вагомі причини для цього мали усі жителі міста. Вперше за сто років бездарного правління Рюриковичів у них з’явився реальний шанс відчути себе громадянами могутньої і впливової країни. Адже на її чолі стоїть великий правитель, який захистив їх від печенігів і за якого віддав свою сестру сам грецький імператор. Щодо християн, то відтепер їм вже не треба критися зі своєю вірою і, дякуючи князю-одновірцю, вони незабаром будуть прославлять Господа у величному кам’яному храмі. Й справді, досить швидко (996 року) Володимир збудував кафедральну Богородицьку (Десятинну) церкву. Правити службу в ній було довірено Анастасу. Конфлікт між князем і митрополитом Феофілактом вичерпався лише смертю останнього 990 року та призначенням його наступника Іоанна І.
15 липня (28 липня за новим стилем) 1015 року Володимир несподівано для всіх помирає. На цей час у Києві вже налічувалося близько чотирьохсот храмів, серед них кілька римо-католицьких та ірландський. Це є доказом того, що Володимирова Русь була широко відкрита усій Європі. За упокой його душі молилися священики усіх християнських конфесій міста. Адже за 27 років свого правління у якості християнина Володимир здійснив чудо — перетворив Київ з варварського кубла розбійників-варягів на християнську столицю Східної Європи. Схоже, саме це не на жарт стурбувало Константинополь. Крім того, там добре пам’ятали про переслідування митрополита Феофілакта та безпідставне возвеличення зрадливого попа Анастаса. Останній під час захоплення Києва військами короля Болеслава Хороброго 1018 року переметнувся до нього на службу і втік із ним до Польщі. Тому неодноразові прохання Ярослава Мудрого і його синів до Константинопольської патріархії канонізувати Володимира ні до чого не привели. Врешті-решт він був визнаний рівноапостольним святим Московською митрополією. Власне судження про добрі та гріховні справи Володимира зробив і руський люд, назвавши його в народних билинах Красним Сонечком.
Які висновки можна зробити зі вказаного? Як виявляється, серця наших пращурів були зігріті вогнями нової віри не останніми (як про це з гордістю розповідають нашим дітям у школі учителі), а одночасно з більшістю народів Європи. Про це добре пам’ятають ієрархи православної церкви, які в святцях знайшли місце для всіх святих хрестителів Русі — князя Аскольда, княгині Ольги та Володимира Великого. Другий висновок не менш очевидний. Лише за правління власних правителів — Аскольда і Володимира, а не зайд — Рюриковичів, Київська Русь стала християнською й таким чином приєдналася до інших європейських країн. Сьогодні її величність Історія вже вкотре поставила нашу країну перед вибором: залишатися в сірій зоні невизначеності чи врешті-решт стати членом об’єднаної Європи. Переважна більшість українців хоче останнього. Отже, справа лише за лідером, який би втілив цю споконвічну мрію в життя.