Шляхи до церковної єдності очима архиєпископа Всеволода Майданського

Доповідь протоєрея УПЦ Андрія Дудченка на міжнародній науково-практичній конференції на тему: «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє», Київ, 10 червня 2016 р.

Владика Всеволод Майданський (1927-2007) з 1987 по 1996 роки був першоєрархом Української Православної Церкви в Америці в юрисдикції Константинопольського Патріархату. У 1997 року він сприяв об’єднанню УПЦА та УПЦ в США в одну юрисдикцію. Заради об’єднання він відмовився від предстоятельства та очолив Західну єпархію об’єднаної УПЦ в США в єдності з Константинополем.

Про своє служіння владика писав так: “Єпископ є лише простим episcopis, наглядачем над паствою християн, ввірених йому. Єпископ нічого не вартий без віруючих і духовенства — пресвітерів, дияконів, ченців і черниць — в окремій Христовій церкві, єпархії”[1].

Як завдання свого служіння він сприйняв слова архиєпископа Якова Кукузіса, які він промовив нововисвяченому єпископу Всеволоду одразу після хіротонії: “Твій обов’язок — усіма засобами сприяти єдності розділеної Української Церкви під святим омофором Константинопольського Вселенського Патріархату”[2].

Підґрунтя для діалогу: визнання того, що не може і не має бути різних Церков, що проголошують Ісуса Христа своїм Спасителем. Є лише одне Тіло Христове, якого причащаємось за Євхаристією, і тому всі християни мають перебувати в єдиній Церкві.

Але з часом розділені християни стали сприймати своє положення як “нормальне”, не відчуваючи від цього жодного болю. “Є лише одна підстава, яка не дає нам вшановувати одного Христа в одному Причасті: ми сприймаємо нашу роз’єднаність як належне, вона перестала хвилювати нас!”[3]

“Найважливішим чинником нашого поділу є страх. Перш за все українці як нація є невпевненими... Ми боїмося брати відповідальність, боїмося всіх тих, хто діє відповідально, і завжди боїмося, що хтось хоче позбавити нас того малого, чим ми, на нашу думку, володіємо”[4].

Інертність в питаннях церковного діалогу і пошуків єдності владика називав “найпершим гріхом”[5].

Ще у 1993 році владика визнавав, що в Україні “об’єднавчий процес має велику підтримку народу”[6].

Для того щоб сприяти зближенню церков, владика прийняв рішення не приймати до своєї єпархії парафії чи священиків інших американських юрисдикцій, мріючи не про переходи окремих осіб чи груп, але про зближення саме церков як корпорацій.

Моделі для відновлення єдності. “Заради добра Церкви ми у православній практиці часто терпляче ставимося до структурних, організаційних відхилень. Іноді це вимагає надання групі незвичайного юридичного статусу, з тим щоб церковне євхаристійне єднання могло бути відтворене без попереднього необхідного розв’язання всіх організаційних проблем. Впродовж століть маємо багато прикладів таких домовленостей; зазвичай вони розв’язуються самі по собі за декілька поколінь, коли забуваються умови, котрі їх спричинили. Іноді вони зберігаються і стають цікавими випадками для канонічних правознавців і церковних істориків, стають нагадуванням, що Церква є містилищем віри, Містичного Тіла Христового, і як кожне гарне містилище, як гарна сім’я, Церква, за необхідності, може робити певні поступки”[7].

Приклад з історії сербської діаспори в США. “Існували дві паралельні сербські юрисдикції, які зусиллями Вселенського Трону змогли відновити євхаристійне єднання. Обидві групи визнають і приймають Патрірха Сербії Павла, але оскільки обов’язково слід залагодити всі конфлікти, які були такими болючими під час розколу (що тривав близько тридцяти років), дві паралельні юрисдикції продовжуватимуть існувати до тих пір, коли будуть готові стати єдиною об’єднаною структурою”[8].

Владика свідчив про спочатку незрозумілий багатьом, але, як виявилося, мудрий підхід Константинополя до приєднання греко-католицької Карпаторуської єпархії у США в 1938 році. Тоді “з невідомих причин жодне православне керівництво не звертало особливої уваги на вчення і діяльність цієї єпархії, а впродовж кількох десятиліть інші юрисдикції з підозрою дивилися на карпато-русів, називаючи їх “криптоуніатами”. Мали місце як літургійні, так і догматичні розбіжності. Але коли минуло понад 50 років, стало зрозуміло, що Константинополь (патріарх Атенагор) вчинив правильно: “оскільки ті відмінні вчення і практики зникли, безболісно і природно, без чиїхось наказів”. Це приклад ікономії “без завдання подальшого духовного болю вже пораненій Церкві”[9].

Має виникнути рух молитви для відновлення єдності. Часто пропозиція “молитися” сприймається як виправдання бездіяльності. Але й без молитви про це справжня єдність неможлива. “Молитва має бути конкретною, частою, проголошуватиметься публічно і приватно та продовжуватиметься доти, поки милість всемогутнього Бога... не буде отримана. Така молитва не порушує нічиєї свідомості та не вимагає в тих, хто її читає, приймати чи відкидати певну конкретну ідею стосовно способу відновлення бажаного повного єднання. [...] У цій молитві ми самі навчимося любити та пізнавати одні одних глибше і серйозніше. Така любов і взаємне знання можуть допомогти позбутися страхів і непорозумінь... і можуть вивести нас на новий рівень, де міфи і непорозуміння зовсім зникнуть”. Мета — “пробудити серця віруючих з обох сторін до бажання такого відновленого повного єднання”[10].

Про Київську Церкву. Архиєп. Всеволод часто звертався до історії та аналізу положення Церкви в Україні. З часів святого Володимира, писав він, Київська Церква посідала особливе місце у Вселенському православ’ї. Про це свідчить виняткове право Київського митрополита освячувати миро. Такого права не мають сьогодні навіть деякі з предстоятелів автокефальних Церков, які отримують миро від Вселенського патріарха.

Константинопольська Церква, зауважує вл. Всеволод, підтримувала відновлення Української Православної Церкви після падіння Російської імперії 1917 року. Томос Вселенського патріарха 1924 року, яким було визнано автокефалію Польської Церкви, зауважує, що “насильницьке відокремлення від нашого [Вселенського] престолу і приєднання до Московської Церкви Київської Митрополії разом із підпорядкованими ній Польською і Литовською єпархіями відбулося всупереч кодексам канонічного права”[11].

Владика говорив і про питання богослужбової мови в Українскій Церкві. Він висловлювався про власну симпатію до церковнослов’янської мови, але визнавав, що ця мова є незрозумілою для тих, хто виріс у радянській (треба додати: і у піст-радянській) Україні, і тому немає іншого шляху, ніж відправляти богослужіння сучасною українською мовою.

Кілька особистих думок. Перш ніж прагнути адміністративної єдності, потрібне примирення церковного суспільства — вірян та духовенства. За роки розділення українського православ’я виросло та прийшло в церкву нове покоління вірян, які не уходили — вони просто знайшли Бога та приєдналися до церкви в одній з розділених юрисдикцій. Нам треба знайомитися та відкривати одне в одному братів та сестер. Адміністративна єдність — вторинна, головне — примирення народу Божого. Єднання вірян є запорука справжньої єдності.

Церква має бути:

Єдиною — найперше, єдиною по духу, єдиною у Христі, єдиною навколо Чаші Господньої. Нас не мають розділяти ідеології та прагнення влади.

Святою — кожен християнин має жити за Божими заповідями, пам’ятаючи, що вірянин — це передусім той, хто вірний Богові. В першу чергу це стосується служителів Церкви, які мають самі жити так, як проповідують.

Соборною — єпископи мають бути не над церквою, а в церкві; не панувати над народом Божим, а подавати приклад. Усі важливі рішення на рівні парафії, єпархії, та усієї української Церкви мають прийматися соборно — в єдності єпископату, духовенства та всього народу Божого.

Що для цього варто робити вже сьогодні?

• Молитися за єдність українського православ’я.
• Вітати проповідь, читання Слова Божого та відправу богослужінь українською.
• Відмовитися від риторики розділення — не називати один одного “розкольниками”. Розкол — це стан Православ’я в Україні, а не ознака якоїсь тільки однієї з його частин!
• Не звинувачувати братів та сестер з інших церковних юрисдикцій у “безблагодатності”. Віримо, що “Дух дихає там, де хоче”, та, за словами святителя Філарета (Дроздова), “жодну церкву, яка сповідує, що Ісус є Христос, не наважуємось назвати хибною”.
• У проповіді ухилятися від пропагування будь-якої ідеології. Церква має бути вільною від політизованості.
• Бути відкритими до спільної участі у благодійних та соціальних проектах, громадських заходах, до спільної праці над виданням літератури, біблійними та богослужбовими перекладами, до спільної участі у теле- та радіо програмах тощо.
• Поширювати інформацію про ідею церковного примирення — через усі можливі засоби інформації та спілкування.

Часто ми, православні, самі не знаємо, чого очікувати від діалогу. “Чи усвідомлюють потребу в діалозі більшість ієрархів, священиків, монахів і вірян? Чи відчувається біль відсутності повної єдності на звичайній парафії, у звичайній школі, у релігійній пресі?” - питав владика Всеволод[12].

Але примирення є можливим, і архієпископ Всеволод був свідком і проповідником такої надії. Треба тільки бажати його всім серцем і робити певні кроки назустріч один одному, долучаючи до цього найширші кола вірян. Молитва про єдність має стати молитвою всього народу Божого, а не поодиноких діячів екуменічного руху чи учасників офіційного церковного діалогу. І якщо ми прагнемо примирення, то маємо бути готовими прийняти один одного та примиритися з багатством нашого розмаїття.

[1] Всеволод Скопельський, архієп. Усі ми брати: Збірка праць. / Пер. з англ. О. Грабовецького. Львів: Свічадо, 2006. С. 9.

[2] “Розрив чи відновлення” / Усі ми брати. С. 73.

[3] “Вселенський патріархат і УГКЦ” / Усі ми брати. С. 29.

[4] “Розрив чи відновлення” / Усі ми брати. С. 73.

[5] “Церква в Україні” / Усі ми брати. С. 42.

[6] “Церква в Україні” / Усі ми брати. С. 45.

[7] “Розрив чи відновлення” / Усі ми брати. С. 74-75.

[8] “Розрив чи відновлення” / Усі ми брати. С. 75.

[9] “Розрив чи відновлення” / Усі ми брати. С. 87.

[10] “Католицько-православні стосунки: “Новий шлях діалогу”?” / Усі ми брати. С. 303.

[11] Томос патр. Григорія VII від 13.11.1924. Цит. за: Усі ми брати. С. 18

[12] “Роздуми про Баламанд” / Усі ми брати. С. 279.