Клара ГУДЗИК. — "День", № 49, 19 березня 2004 року
Народна прикмета: «Якщо Петро Симоненко клянеться в любові до канонічного православ’я — отже, сонце повернуло на вибори».
Минулого тижня газета «Киевский телеграф» опублікувала статтю першого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КПУ) Петра Симоненка «Держава, релігія, народ і комуністи. Православні українці ніколи не стануть цілувати папську туфлю». Написану з метою, мабуть, переконати читача в тому, що тільки Комуністична партія стоїть на варті інтересів істинного православ’я. І що тільки прихід до влади комуністів може забезпечити розвиток і процвітання православної церкви в Україні. Починається стаття словами: «Головною метою держави у сфері віросповідної політики має стати створення сприятливих умов для неконфліктного розвитку релігійного життя». Тут неможливо не погодитись з автором, цим сьогодні енергійно займається весь цивілізований світ. Однак усі подальші міркування автора далеко вiдiйшли від цього положення: на його думку, «неконфліктного розвитку релігійного життя» можна досягнути за однієї умови, а саме, за повного панування в суспільстві однієї церкви і, відповідно, дискримінації всіх інших. Йдеться, як усім зрозуміло, про Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ МП). Постає природне запитання — чому ЦК КПУ і «особисто» товариш Симоненко з такою незмінністю і завзяттям вже не перший рік обстоює права й інтереси УПЦ МП (яких, до речі, ніхто не порушує)? Адже він перед кожними виборами вибухає великою статтею, в якій з партiйним пафосом клянеться цій церкві у своїй вірності, любові та повазі? Причини, звісно, є, вони вагомі й абсолютно очевидні. Почнемо з того, що комуністи, принаймні радянські, звикли спиратися «на маси», великі «контингенти». У першій половині 1990-х таким контингентом в Україні були старі комуністи, ветерани війни та праці, скривджені новою владою робітники, люмпен-пролетарі. Сьогодні ці «лави» з різних причин зріділи, а на молодь особливих надій немає. Це означає одне — трагічний дефіцит виборців. З цієї причини кілька років тому, одного чудового дня ЦК КПУ прийняв геніальне стратегічне рішення — спиратися у своїй політичній боротьбі за владу на УПЦ МП. Напевно, ми ніколи не дізнаємося, чи довгими були атеїстичні коливання ЦК Компартії України і острах думки рядових членів своєї партії — атеїстів (невже їх так мало, що вже й соромитися нікого?) Адже сьогоднішня політика КПУ і тов. Симоненка щодо церков (точніше сказати — однієї єдиної церкви) цілком суперечить заповідям і вченням «усіх вождів», теорії наукового комунізму. Фактично ЦК КПУ та її перший секретар відкинули «послідовно- наукову атеїстичну філософію марксизму-ленінізму, яка розкрила класове коріння релігії, показала зв’язок класових інтересів буржуазії з релігійними установами». Володимир Ленін писав про це, зокрема, у статті «Про значення войовничого матеріалізму», закликав «вести невтомну атеїстичну пропаганду і боротьбу». Від цієї лінії комуністи раніше ніколи не відступали. І ось — «новий курс». Цей безпрецедентний сальто-мортале Компартії України нагадує відому євангельську розповідь про тридцять срібників. Тільки вивернену навиворіт. Але чому, запитає допитливий читач, КПУ обрала собі в союзники саме УПЦ Московського патріархату? Тому й тільки тому, що, згідно зі статистичними даними, це найбільша за кількістю віруючих (читай — виборців) релігійна організація у країні (на 1 січня 2004 року у складі УПЦ МП зареєстровано близько 10400 громад). І немає жодного сумніву в тому, що якби сьогодні в Україні найчисленнішою була, скажімо, мусульманська або лютеранська громада, то комуністи, як люди прагматичні, обрали б у союзники безумовно її (їм це фактично байдуже). Деякі старомодні люди — як комуністи, так і православні — називають це відвертим цинізмом. Існує, однак, ще одна — принциповіша — причина союзу КПУ з УПЦ Московського патріархату. Річ у тому, що ці дві, здавалося б, несумісні, організації об’єднує одна спільна ідея. Йдеться про відновлення країни, яка розпалася наприкінці ХХ століття. Комуністи мріють про відновлення СРСР (Симоненко не оминув нагоди і в цій статті пригадати про «злочинне руйнування Радянського Союзу та духовну дезинтеграцію пострадянського суспільства»), а частина ієрархів Російської православної церкви (і Київської митрополії) — про воскресіння Російської імперії. Недарма українські «істинно-канонічні» православні так старанно поклоняються «царю- мученику» — нещодавно канонізованому Миколі II. Кожна із сторін, очевидно, вважає іншу тільки «тимчасовим попутником», знаряддям, яке відкинуть одразу після досягнення мети. А та легкість, з якою відкинули атеїзм, вкотре засвідчила, що від КПУ можна очікувати чого завгодно — залежно від обставин. Принагідно зазначимо, що союз комуністів і канонічного православ’я здається ще бiльш неприроднім, якщо дивитися на нього з православної сторони. Адже скільки гонінь, репресій, конфіскацій випало на долю церков у роки Радянської влади! Скільки духовенства загинуло мученицькою смертю у в’язницях і таборах! Скільки церков зруйновано, спалено, спаплюжено! А тепер КПУ — кращий друг канонічного православ’я (нагороди, візити, цілування при зустрічах, взаємна підтримка, спільні вороги). Чи можливо уявити собі, що в післявоєнній Німеччині, наприклад, відновилася націонал-соціалістична партія і почала дружньо співробітничати з єврейською громадою? У своїй статті тов. Симоненко вже не вперше гордо нагадує про те, що комуністи попросили у церкви вибачення за минуле, у той час як інші партії та організації цього не зробили. Очевидно, перший секретар ЦК Компартії України забув, що за все те, що відбувалося у СРСР iз народом і церквою, відповідали і відповідають саме комуністи, їхнє вчення, їхня політика, їхні обожнювані вожді. Кому ж просити вибачення, як не їм? Сьогодні, напередодні виборів, КПУ і товариш Симоненко перебувають, як завжди, в опозиції; тому недивно, що стаття, про яку йдеться, сповнена критикою політики влади у сфері державно-церковних і міжцерковних відносин. Цю політику справді важко назвати ідеальною; однак, несправедливо не визнати, що на пройденому етапі досягнуто головного, а саме: мирного вирішення всіх, іноді досить складних, церковних конфліктів. На відміну від ситуації в деяких інших європейських країнах, у тому числі в нашого східного сусіда. Адже в нас законодавці не поділили церкви (отже — й віруючих громадян) на «чистих» і «нечистих». Не ганяються з переляку за кожним католицьким єпископом по всій країні; не ведуть три роки суд без будь-яких доказів над купкою безпорадних свідків Ієгови; не закривають двері країни перед носом шанованого всім світом Далай-Лами, а також перед такою небезпечною persona non grata як Римський папа Іван Павло II. (До речі, папам давно вже цілують не туфлю, як пише через зрозуміле невігластво тов. Симоненко, а руку — так само як Московським патріархам.) І коли у нас приймають високих іноземних гостей, то їх не відчитують публічно, як хлопчиськ, подібно до того, як нещодавно відчитував Московський патріарх посла Папи кардинала Вальтера Каспера. Багато що ще можна сказати на цю тему (зокрема, про «не наші» чечено-мусульманські проблеми або про узурпацію православних храмів в Абхазії), але газетного простору може не вистачити. Переконана, що саме порівняння особливостей церковного життя у нас і в Росії — у минулому й сьогодні — дає найяскравіші докази того, що «Україна — не Росія». Це зрозуміло — адже ми не сиділи століттями за різного роду залізними завісами, а так чи інакше і постійно — іноді саме через знайомство з «іновірцями» та «інославними» — спілкувалися зі світом, були відкриті його віянням. Чи то через схильність узагальнювати, чи то через незнання фактів, тов. Симоненко про все говорить узагалі, а основною його полемічною зброєю є демагогія, розрахована, очевидно, на те, що його читачі обізнані ще менше, ніж він сам. Ось, наприклад, автор висуває українському істеблішменту дуже серйозне звинувачення: «У країні перманентно спалахують міжконфесійні конфлікти. Люди побоюються, що зіткнення на релігійно-національному грунті можуть призвести до розвалу нашої унітарної держави». Якщо не знати контексту цієї фрази, можна подумати, що йдеться про Пенджаб, Ізраїль або таке інше. Конкретного нічого не сказано, а звинувачення висунуто серйозне. Подібними голослівними твердженнями — де немає жодного посилання на статистику, на конкретні соціологічні дослідження або кількісні параметри — сповнена вся стаття. (Єдина наведена там цитата — гостра насмішка над сучасною мораллю і релігією французького письменника-атеїста Анатоля Франса; глузування з подвійним значенням, яку автор статті наївно сприйняв з дитячою серйозністю.) Зневага (скажемо так) автора до історії приводить його до досить дивних тверджень. Ось один «історичний» приклад, пов’язаний iз церковною автокефалією. Симоненко категорично засуджує президента Леоніда Кучму за зроблену ним заяву, де говориться, що «створення Помісної Православної Церкви» є одним із головних напрямків його діяльності. Автор статті вважає це грубим втручанням у справи церкви і посилається на «багатовікову традицію» вирішення церковних проблем виключно усередині та силами церкви. А що стосується автокефалії, то, за його словами, це є випадкова, непотрібна проблема, привнесена в суспільство ворогами українського православ’я. «Багатовікова традиція» насправді така: кожна православна країна світу на певному етапі свого історичного розвитку незмінно починала здобувати незалежність, тобто автокефалію своєї православної помісної церкви («помісна» — на території, в кордонах держави). Як правило, цей процес розпочинався одразу після здобуття країною політичної незалежності. Іноді на отримання автокефалії витрачали десятиріччя, іноді — сторіччя. Оскільки зазвичай «Мати-церква» активно чинить опір відокремленню її «кровних» і «канонічних» територій. Так було в Болгарії, Сербії, Греції та ін. Сьогодні у світі є помісні православні церкви навіть у тих країнах, де православні в меншості, як, приміром, у Польщі. Так було і в Москві. Зі зміцненням Московського князівства спочатку сталося «самодіяльне» утворення незалежної від Києва Московської митрополії (ХV ст.), а потім — також «силове» — затвердження Московського патріархату (кінець ХVI ст.). Газета «День» писала про те, які не зовсім «чисті» методи застосовувало духовенство і царський двір Москви для досягнення цих цілей. Особливо відзначимо ще одну важливу обставину. Не було в історії помісних церков такого випадку, щоб у становленні автокефалії не брала активної участі світська влада. Одним із найяскравіших прикладів втручання мирської влади у справи церкви є та сама Москва. Патріаршество для росіян фактично забезпечив Борис Годунов, тоді могутній «временщик» за царя Федора Іоановича. А цар Петро I раптом вирішив обійтися без патріархів взагалі та замінив їх Синодом під наглядом світського Оберпрокурора. Патріаршество знову «воскресло» тільки 1918 року, але лише на кілька років — радянська влада також обходилася без нього. І тiльки під час Вітчизняної війни Сталін своєю волею відновив інститут патріаршества в Росії, бажаючи залучити на свiй бiк віруючих людей. Тим часом тов. Симоненко розповідає нам про невтручання, традиції та ін., не підозрюючи, що православ’я ще за часів Костянтина Великого характеризувалося так званим «цезарепапізмом» — повним підпорядкуванням церкви світській владі. Сьогодні мало що змінилося. Так, Московська церква є незалежною від світської влади тільки остільки, оскільки вона не протистоїть їй в істотних питаннях. В Україні ж принцип «цезарепапізму», очевидно, порушений. Що свідчить, на жаль, тільки про одне — про слабкість світської влади. Інакше ми вже давно мали б Помісну автокефальну церкву. Влада зміцнювала б церкву, церква — владу. Можливо, і дочекаємося. Цікаво трактує Симоненко також генезис ідеї української автокефалії. Він пише, «що основи цієї програми були викладені ще 1912 року в доповідній записці західноукраїнського уніатського митрополита Андрія Шептицького», не знаючи, очевидно, про те, що перша історична церква України — Київська митрополія була de facto незалежною й навіть поставляла своїх митрополитів. Після Переяславської ради київське духовенство робило усе можливе, аби не поступитися наполяганням Москви і не приєднатися до Московського патріархату. Київських книжників лякало неуцтво московського духовенства, його несвобода, замкненість і водночас — авторитарність. Кияни навіть загрожували закрити ворота своїх монастирів, якщо їх примусять підкоритися Московській патріархії. «Тільки якщо нас з монастирів за шиї та за ноги повитягають, тоді московський митрополит у Києві буде… Нам краще смерть прийняти, ніж влада Москви», — сказав митрополит Сильвестр Косів. Багато тверджень лiдера комунiстiв не мають під собою жодних реальних підстав і межують із провокацією, що має на меті посіяти серед віруючих неспокій та ненависть. Такою є, приміром, «здогадка» тов. Симоненка щодо можливого «поперемінного використання» Києво-Печерської лаври ворогуючими православними церквами. Це явний заклик до протестів, образ, побоювань, а також бажання переконати, що єдиний захист церкви — це Компартія України i Андрiй Деркач. У статті постійно, як гіпнотичне навіювання, повторюється думка «про консолідацію комуністів та істинних православних», про «подальше зближення партії комуністів із православними християнами» і таке інше. А скільки там сарказму у бік тих, хто «ще вчора був войовничим атеїстом, а сьогодні нібито опікується духовним відродженням нації». Як сказано в мудрій книзі, «Пробач їх, Господи, бо не відають, що творять!» і що кажуть. Адже більшого цинізму, самоприниження, відмови від фундаментальних переконань і уявити собі неможливо! Виникає навіть думка: «А чи не сміється над читачами товариш Симоненко?» Хоча навряд чи — надто вже дотепно. Узяти хоча б такий пасаж: «Деякі наші політичні опоненти вважають позицію Компартії (стосовно православ’я) суто кон’юнктурною. Але це ті люди, в яких за душею немає нічого святого». Не можу не відзначити ще одну цікаву рису статті тов. Симоненка. У багатьох місцях він, патетично засуджуючи своїх політичних противників, повідомляє читачу багато цікавого й вірного про тактику своєї партії: «Хибна практика лобіювання певних інтересів тих або інших конфесій може призвести до небезпечних міжрелігійних конфліктів». «Деякі депутати, як і певна частина суспільства, у своєму сліпому незнанні не відають, що творять. Вони незнайомі з істинними цілями, які переслідують ідеологи української автокефалії». «У нас на очах Церкву перетворюють на заручницю політичних сил». «Політичні сили, прикриваючись псевдорелігійною риторикою, цинічно намагаються постати перед народом, а точніше перед електоратом, у ролі «богообраних месій», спасителів». І багато іншого подібного. Насамкінець хочемо висловити першому секретарю ЦК КПУ співчуття. Дарма він так старається, бо його розрахунки і прогнози не зовсім вірні. По-перше, соціальні опитування останніх років неодноразово свідчили, що громадяни, які прираховують себе до Української православної церкви Московського патріархату, не становлять більшості серед православних. Напевно можна розраховувати тільки на підтримку «контингенту» Православних братств. Другий прорахунок ще очевидніший — попередні вибори як в Україні, так і в Росії переконливо показали, що найглибші реверанси у бік церкви не забезпечують політичній партії очікуваного масового електорату. Навіть за помітної підтримки окремими владиками і церковними ЗМІ комуністів. «Наші козаки ще з розуму не впали, щоби вовка від біди сховали!
http://www.day.kiev.ua/28201/