Нещодавно православну спільноту сколихнуло досить відверте інтерв'ю опального та опозиційного диякона РПЦ Андрія Кураєва, де він, серед усього іншого, говорить про необхідність примусового дарування автокефалії УПЦ.
Мовляв, РПЦ слід поквапитися і добровільно позбутися українського активу, який стрімко перетворюється на репутаційний пасив, для утримання якого у своїй сфері впливу доводиться приносити невиправдані жертви. При цьому поспіх пояснюється найрізноманітнішими аргументами. Чи так це неймовірно і неможливо, як може здатися збоку, особливо після стількох років внутрішніх коливань як в УПЦ, так і в РПЦ? У час, коли політична карта перекроюється за примхою політтехнологів і реконструкторів, можливо все. Але озвучені протодияконом аргументи, як і все, що носить лейбу «Зроблено в РПЦ», потребують коментарів.
Насамперед, це незмінна звичка РПЦ виходити сухою з води незалежно від того, скільки було «наламано дров» перед тим. Загроза ганебного вигнання МП з України не без участі Константинопольського патріархату через 23 роки після, здавалося б, тріумфу «операції з утримання УПЦ», бюрократія РПЦ почала відчувати дуже болісно. Це ніяк не вписується в останній російський тренд «Церкви-переможниці» як невід'ємного додатку до «країни-переможниці». Моспатріархія, з усією її політикою замикання на собі всіх контактів та рішень УПЦ, виявилася абсолютно безпорадною в українській ситуації, заодно зв'язавши по руках і ногах УПЦ, та ще й примотавши до її ніг цар-камінь. Більше того, тактика «верхів» РПЦ на підтримку української цілісності на словах і майже повна свобода дій протилежного характеру «знизу» крок за кроком загрожує дефрагментацією самої РПЦ. Рано чи пізно це призведе до найпотужнішої внутрішньої суперечності, коли найбільш радикальні прихильники знищення України всередині РПЦ забудуться до такої міри, що не побояться вступити в організований конфлікт зі своїм «недостатньо принциповим» священноначалієм. Більш того, ці радикали готові взяти на себе роль своєрідних «церковних загороджувальних загонів», що не дозволять священноначалію давати слабину і скочуватися до «компрадорської миротворчості». Занадто багато чого в цій війні було поставлено на кін. У нинішній Росії немає нічого страшнішого за слово «зрадник». У церковному контексті додавання епітета «зрадник» до священнослужителя виправдовує будь-який канонічний непослух йому.
Першою ластівкою можна вважати досить брутальну реакцію дуже православного громадянина Кирила Фролова на інтерв'ю митрополита Єкатеринбурзького і Верхотурського Кирила, в якому єпископ закликав священство і мирян припинити агресивну риторику щодо України і не підливати олії у вогонь. Це той самий архиєрей, що наклав заборону на священика, який благословив уральських «добровольців» на святу справу — «бити фашистську нечисть». Дай, Боже, владиці Кирилові здоров'я в прямому розумінні цього слова. Тим більше, що більшість ополченців, які отримали «благословення», вже повернулися додому з найнегативнішими відгуками про цю «священну війну».
Розуміючи, що без російської олії український вогонь має всі шанси на згасання, пан Фролов заявив, що митрополит таким чином «всадив ножа у спину Новоросії» (вибачте, це з оригіналу). А ще трохи згодом пан Фролов почав скаржитися на те, що на адресу ще одного дуже православного громадянина і прихильника Новоросії — диякона Орловської єпархії — почали надходити погрози накласти заборону служіння за надто бурхливу діяльність стосовно України. І таких прогалин у чітко вибудуваній картині «антифашистського православ'я» стає все більше, особливо на тлі відвертого зливу тої самої Новоросії, у якої, як відомо, є безодня сакральних смислів. Необхідність одночасно молитися за мир в Україні і підтримувати проросійських бойовиків призводить до якнайсильнішого когнітивного дисонансу. У таких обставинах Україну дешевше відпустити на вільні хліба: ризики від утримання значно переважують вигоди від єдності. І о. Андрій Кураєв чудово розуміє це тільки тому, що шапкозакидання ніколи не було його слабким місцем.
По-друге, ініціатива РПЦ в питанні української автокефалії манить можливістю виторгувати серйозний набір «печеньок». Головним чином, це цілковита лояльність єпископату новоявленої УПЦ без МП. Лояльність саме до МП. Красива багатоходівка під назвою «піти, щоб залишитися». За допомогою «контрольованої» автокефалії УПЦ передбачається вибити ґрунт з-під ніг всіх норовистих православних віруючих, які за жодних обставин не бажають бути під омофором РПЦ. Не хочете в УПЦ МП? Ось вам ваша автокефальна УПЦ. Зрештою, на тому й усе. До об'єднання українського православ'я на умовах Москви ця багатоходівка не призведе — з тієї самої причини, що якісно це не змінить промосковськість УПЦ (а може, й посилить її). Хоч о. Андрій і вважає, що українці будуть згодні на будь-яку канонічну альтернативу, яка не дозволить їм бути вигнанцями у православному світі. Навряд чи варто так лінійно сприймати українців, їх менталітет і українське православ'я. УПЦ, яка механічно отримає автокефалію, втратить усі мотивації до коректного інкорпорування «братів і сестер, які тимчасово перебувають поза церковним сопричастям» (а це не тільки миряни і священики, а й єпископат). Знову переможе формула «хочете об'єднуватися — повертайтеся всі до Церкви звичайними мирянами, а не як колишні церковні організації зі своєю ієрархією».
Відповідно, в УПЦ не виникне жодних стимулів змінюватися зсередини. Зрештою, у зв'язку з участю в гібридній війні в Україні УПЦ володіє критично низьким рівнем довіри суспільства, щоб бути ініціатором і модератором об'єднання під своїм крилом. Це означає, що всім неканонічним віруючим при переході в промосковську автокефальну УПЦ доведеться прийняти всі її «цінності», негаразди і псевдоправославні течії альтернативно обдарованих віруючих. Чи слід пояснювати, що Моспатріархія знайде аргументи, щоб ці навколоправославні таланти не вимагали для себе утворення екзархату РПЦ в Україні, а залишалися п'ятою колоною в автокефальній УПЦ як гаранти її ментальної відданості «Матері-Церкві»? Надання деяким парафіям статусу ставропігійних підсилить ефект. Причому, швидше за все, РПЦ в якості ставропігій може зажадати всі лаври України з відповідним юридичним статусом майна відповідно до статуту РПЦ. Це буде дзеркальним відображенням політичного цуґцванґа на Донбасі. УПЦ матиме свій Донбас без жодних шансів його позбутися. Відмова від шантажу "розколом" на УПЦ і екзархат РПЦ буде представлена як велика послуга щодо УПЦ і зробить її на віки вічні заручником почуття провини перед ревнителями, які наступили собі на горло і не стали «розривати нешитий хітон Христовий». І якщо три якісь єпископи знову захочуть дуже нетривіальним способом висловити свій протест проти «міжусобної брані в Україні» — обуреним православним українцям вже нікуди буде тікати. Владі ж вигідніше буде не втручатися в ситуацію.
До речі, стосовно тих трьох єпископів, які не встали. Тут дуже важливе місце сидіння. Зазвичай протестують під вікнами осіб, що підпадають під громадську обструкцію. Якщо місцем протесту була обрана Верховна Рада України, значить, протестувальники вважають саме Україну винною в розпалюванні і підтримці війни на Донбасі. І ці єпископи нікуди з автокефальної УПЦ не подінуться. Вони продовжуватимуть здійснювати свої «подвиги ісповідництва в лігві ворога». І вже не буде жодних механізмів впливу на їхній світогляд. І жодних три інших єпископи, які виступлять з підтримкою України, АТО, її воїнів, не зуміють компенсувати перший демарш. Як результат — катастрофічна втрата довіри суспільства до Церкви в цілому. УПЦ стане автокефальною і навіть — в ідеалі — єдиною. Але храми порожнітимуть з кожним роком.
Третє «печенько», яке може спробувати виторгувати Моспатріархія у зв'язку з автокефалією УПЦ — це створення повноцінної антигрецької коаліції з розколом самої грецької. Заради цього РПЦ може піти навіть на лобіювання для УПЦ пристойного місця в диптиху. Не будемо тут моралізувати на тему «як недобре чинити такі владні змови». Моспатріархія невиліковно хворіє на російське месіанство і давно не стримує своїх геополітичних амбіцій моральними рамками.
Зрештою, в РПЦ можуть понадіятися на те, що Вселенська патріархія з автокефальною УПЦ вчинить аналогічно як з Православною Церквою в Америці. Тобто — не визнає її автокефалії. Для УПЦ це загрожує безглуздим становищем «солом'яної вдови» — і не вільна, і не чиясь. Проблеми українського розколу такий статус не вирішує, навіть заганяє в глухий кут з наступним ієрархічним і управлінським хаосом. Хоча формально ситуація в США і України різна, але причини для канонічної впертості у Константинополя все ж є. Адже патріарх Варфоломій неодноразово заявляв, що однією з ключових передумов для створення та визнання єдиної помісної Церкви в Україні є досягнення принципового внутрішнього консенсусу між православними віруючими.
Як бачимо, для Моспатріархії в такому «благородному жесті» набагато більше плюсів, а для українського православ'я, яке зараз намагається впоратися з непростими викликами і примусити себе до внутрішнього діалогу, — набагато більше мінусів. Шанси, що Моспатріархія спробує реанімувати УПЦ таким чином — 50/50. Для цього їй доведеться певною мірою наступити на горло власній пісні і переглянути так трепетно культивоване поняття церковної єдності, яке нібито неможливе поза єдністю адміністративною.
Чи піде на це сама УПЦ, та, що МП? Теж 50/50. Як показало життя, її єпископат насилу орієнтується в будь-яких реаліях, що виникають за стінами його затишного маленького світу. Готовність до прийняття адекватних рішень з управління Церквою в такий непростий час вкрай низька, а звалити всю провину за провали на РПЦ вже не вийде. Відповідно, і до відповідальності за вибудовування якісних відносин як з народом України, так і з державою, а також за вирішення проблеми розділення православ'я в Україні на євангельських принципах єпископат УПЦ не рветься. Уже накатав маршрут гастролей міжнародними інстанціями з програмою «Церква-мучениця», від якого дуже нелегко відмовитися. Про стратегію існування УПЦ ніхто не думає, крім зневірених одинаків, справедливо іменованих голосом волаючого в пустелі. Так що, якщо Моспатріархія і вирішить, що доцільніше УПЦ автокефалізувати, то з боку УПЦ це буде швидше «актом послуху», ніж внутрішньо вистражданим і узгодженим рішенням. А значить, слухняність буде запотребована не тільки в момент «відбрунькування», а й надалі. Це якщо говорити про єпископат. Що ж до тих, кого прийнято називати народом Божим, то вони, звичайно, в перший момент прийняли б таку автокефалію з великими надіями і натхненням, рік за роком поступово втрачаючи весь ентузіазм, що раптом спалахне. Нинішня УПЦ КП, безсумнівно, залишиться, але матиме настільки слабкі канонічні позиції, що відлякає новоспечених автокефалів, незадоволених «тим самим видом, тільки збоку» своєї старої-нової Церкви. З цих же міркувань (повна дискредитація переходів в КП з автокефальної УПЦ у разі конфліктів зі своїм священноначалієм) кліру УПЦ немає сенсу підтримувати московську автокефалію.
Що ж у сухому залишку? Сумний висновок: ситуація настільки перезріла і забродила, що краще всім зберегти статус кво. Що вийде з цього винограду — вино чи оцет — побачимо з часом.