«Сим знаком переможеш»: ікона як спосіб поєднання минулого й сьогодення

Авторка ідеї, голова громадської організації «Екологія. Культура. Мистецтво», співробітниця Львівського музею історії релігії, Софія Каськун ділиться, що ідея створити новий мистецький осередок зародилася ще 2015-го року, коли в селі Стара Скварява відкрили музей «Староскварявський іконостас ХVI-XVIII століття» (це філія Львівського музею історії релігії).

― Я слідкувала за групою іконописців, які регулярно їздили в село Новицю у Польщі на іконописні пленери. Тоді я подумала, що було б гарно такий осередок сучасного іконопису створити у Жовкві. Жовква ― це ж не лише замок, родинне гніздо магнатерії, але й місто української культурної традиції і, насамперед, українського іконопису. Жовківський іконостас Івана Рутковича став революцією в сакральному мистецтві України і є одним з найцінніших експонатів Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. У церквах Жовкви, Волі Висоцької, Крехова, Потелича, Старої Скваряви досі є взірці Жовківської іконописної школи, тому іконописна резиденція в цьому місті є логічним продовженням української культурної традиції в сакральному мистецтві.

Раніше у Жовкві організовували краєзнавчу резиденцію для молодих фотографів. Захід вдався, приїхало багато людей. Це дозволило сподіватися на успіх інших ініціатив.

Невдовзі ідея резиденції для іконописців втілилася. Кураторкою стала історикиня мистецтва, завідувачка відділу графіки Національного музею імені Андрея Шептицького, викладачка УКУ Марія Цимбаліста. Ідею підтримав Український культурний фонд.

― Громадська організація «Екологія. Культура. Мистецтво», яку я очолюю, вже отримувала кілька грантів. Ми реалізовували резиденцію для фотографів на території історико-культурного заповідника «Стільське городище» у 2021-му році. Потім за підтримки Міністерства молоді і спорту ― резиденцію для фотографів у Жовкві.

У 2023-му році ми з командою Львівського музею історії релігії отримали грант УКФ в програмі «Культурна спадщина» і реалізували проєкт «Музей «Староскварявський іконостас», 3D-візуалізація і створення інклюзивної експозиції». Вирішили подавати заявку в програмі «Культура. Регіони» ― це проєкт якраз про локальну культуру.

Жовква і її околиці зараз не настільки популярний туристичний об’єкт, як вони цього заслуговують. Тому серед цілей проєкту «Сим знаком переможеш» актуалізація культурної спадщини через сучасні мистецькі практики, знайомство з культурною спадщиною міста й околиць, пожвавлення уваги до нього.

― Через цей проєкт спадщина Жовкви житиме далі. Виставка ікон розповідатиме про цю землю, її пам’ятки та той потенціал, який вона має. Важливо закладати розуміння цього всього майбутнім поколінням, показати місцевим мешканцям, у якому крутому місті вони живуть, як можуть у ньому реалізовуватися. А поза тим хотілося актуалізувати те давнє, що творить нашу історію, актуалізувати традицію й саму віру, показати, що давні теми й мотиви можуть нам дати сьогодні. Традиція, яка, з одного боку, розповідає про вічність, а з іншого ― є живою та відгукується на виклики часу. Вона є відповіддю на те, що людина відчуває та переживає, ― пояснює Марія Цимбаліста.

Окрім резиденції для художників-іконописців, вдалося організувати також літню іконописну школу для дітей. Важливо працювати з новим поколінням, адже лише за цієї умови можна розвинути місцевий мистецький осередок. Торік діти вчилися відтворювати сюжети, характерні для ікон ХVI століття. Цього року вони вже вивчали техніки: що таке левкас, як його наносять, як золотять, як робити фарби з натуральних компонентів, як вимірювати пропорції, переносити рисунок.

― Увесь процес був таким, як і в ХVI столітті. Було цікаво й маємо добрі результати. Діти, які були на нашій школі, вже ділилися зі мною думками про те, що колись хотіли б серйозно займатися іконописом. Наразі вони ще малі, але це процес, який має довгострокові перспективи. Думаю, хтось з тих дітей буде займатися іконописом. А навіть якщо ні, то вони вже знають як ікони створювали колись, знають про іконописний культурний осередок у Жовкві, про давні техніки й матеріали, ― розповідає пані Софія.

Тему артрезиденції запропонувала кураторка Марія Цимбаліста: «IN HOC SIGNO VINCES» у перекладі з латинської ― «Сим знаком переможеш». Це фраза, яку, за легендою, побачив володар Східної Римської імперії Костянтин на небі поряд зі знаком хреста. Цей знак приніс йому перемогу у битві з поганським імператором Максенцієм. Хрест став найвпізнаванішим образом християн ― основою віри. Хрест є знаком перемоги, до якої йдемо через жертву, знаком Божої сили, любові, жертовності.

― Для нас було важливо не лише наголосити на історичній спадщині Жовківщини, на основі якої ми працювали, але також те, щоб тема проєкту була актуальною в наш час. Хотіли, щоб написані ікони засвідчували процес творення української культури навіть у часі війни. Разом з тим, спостерігаємо як багато сучасних мистецьких проєктів фокусуються на стражданні, фіксують переживання полону, тортур, смерті, втрати всього. У світлі іконописної традиції хотілося поглянути на ці випробування з переможної християнської перспективи. Відшукати сенс. Згадалися ранні християни. Вони також потерпали від тортур і переслідувань. І, попри все, дочекалися своєї перемоги. Адже саме на їхній жертві постала й надалі зростає Церква. Це дає надію на розквіт і нам. Хотілося надихнути на розуміння, що добро та справедливість завжди перемагають, і ми теж переможемо, ― пояснює Марія Цимбаліста.

Учасниками резиденції стали чотирнадцятеро іконописців ― саме такою є мінімальна кількість робіт, з якої можна зробити виставку. Серед майстрів: Роман Зілінко, Катерина Кузів, Уляна Нищук, Наталя Сацик, Уляна Томкевич та інші.

― Виставка ікон, створених під час резиденції, експонується в музеї «Староскварявський іконостас» і як цілісна збірка буде передана до Львівського музею історії релігії. Хотілося б повозити її різними містами України ― шкода, щоб такі роботи були сховані в запасниках і їх ніхто не побачив, ― каже Софія Каськун.

Ці митці вміють працювати разом ― це було важливо, зважаючи на короткий час проведення резиденції. В іконописців було не так багато часу для екскурсій, зустрічей і роботи над іконами. Попри те, художники швидко заглибилися в тему.

― Дуже важко думати про перемогу в часі війни. Відтак, попри переможну візію проєкту, все ж основною його темою залишився хрест. Символ перемоги, але також і страждання. Лейтмотивом практично усіх образів, які з’явилися під час резиденції, була думка про те, що без жертви немає перемоги, вона дається великою ціною, ― ділиться Марія Цимбаліста.

Тема «Цим знаком переможеш» була мотивом. Кожен художник зумів витворити щось унікальне. Кураторка резиденції розповідає, що з митцями розглядали різні варіанти. Говорили про ранніх християн на зображеннях найдавніших храмів, про їхні складні історії, які, попри все, мають добрий результат. Символом перемоги можуть бути і хрест, і корабель, і квіти ― що завгодно.

― Митці отримали певний підготовчий матеріал, різні теми, образи та історії минулих віків для роздумів. Та коли я приїхала, то побачила, що більшість з художників, не змовляючись, обрали розп'яття. Це видалося цікавим, немов така спільна думка, але разом з тим реалізована кожним по-своєму. Митці немов сфокусувалися на різних сторонах цього найважливішого образу християн. Для когось це був образ минулого чи майбутнього дерева з райського саду, для когось ― образ пня Єссея, який пустив новий паросток; для когось ― образ ран, а також крові, яку жертвують заради перемоги. Тобто хрест став наскрізною лінією резиденції, в різних стилях, з різними акцентами.

Були й роботи, які, крім символу хреста, мали й інші, важливі та впізнавані саме в українській традиції. Наприклад, образ Покрови. Спадщина представників жовківського іконописного осередку ХVII століття, Івана Рутковича, Юліана Буцманюк та інших іконописців знайшла свій відгук у роботах майстрів теперішніх.

― Покрова ― особливий образ для українців. Він представлений роботами Уляни Нищук і Наталії Сацик. Виконані в різному стилі, але поєднані силою української пам’яті, історії вояків, які під Покровом Богородиці вирушали в бій колись і вирушають тепер. Цю ідею підсумовує робота Андрія Винничка ― образ воїна небесного та земного в оточенні ангельських сил як візія єдиної боротьби світу земного та небесного за добро та справедливість. Знак перемоги незмінний. Він актуальний для перших християн і теперішніх, для українців минулого, для козаків, січових стрільців, для нас сьогодні. Це те, що тримає нас разом, ― додає пані Марія.

Роботи іконописців свідчать про те, що наше бачення перемоги є єдиним упродовж століть. За словами Марії Цимбалісти, в сучасному іконописі ми можемо бачити зріле усвідомлення того, що перемога потребує зусиль, а відтак віддзеркалює погляди громадянського суспільства на минулі події, а також розуміння того, що відбувається сьогодні. Видається, що іконопис ― це про теми вічності, про пошук Бога, чи мистецтво. Але ми бачимо в сучасній іконі реалізм і відповіді на виклики та питання, що хвилюють нас сьогодні. Мова іконопису є давньою, але разом з тим ― універсальною. Вона залишається актуальною й дозволяє нам відчитати важливі сенси у контексті нашого життя та часу.

Переважно іконописці працювали в класичній техніці жовткової темпери на дошці. Так робили ще за часів Візантії. Також митці використовують сучасні техніки для золочення та лакування ікон, акрилові фарби. Оксана Андрущенко намалювала ікону на полотні. А Роман Зілінко у своїй роботі використав справжню землю Жовківщини. В основі роботи Альбіни Ялози графічна техніка лінориту.

Головне в часі резиденції ― дати художникам можливість творити тоді, коли вони відчувають до цього поклик. Тому розпорядок дня кожен вибудовував свій. Спільними були екскурсії Жовквою, Волею Висоцькою, Потеличем, Скварявою, Креховом.

― Вже у процесі творення у художників виникали нові думки, ідеї, мотиви. І це дуже добре, адже коли іконописець бачить потенціал символу, теми, то зможе розгорнути його в наступних роботах. У тому ростиме й пам’ять про Жовківський іконописний осередок. Мені здається, ми маємо думати не лише про ті ікони, які були створені як результат, а також і про самих художників, які також потребують опіки, уваги, натхнення, енергії, щоб працювати далі та продовжувати нашу традицію, ― додає Марія Цимбаліста.

Кураторка додає, що від початку повномасштабної війни не брала участі в подібних мистецьких подіях. Ця резиденція для пані Марії відчувалася особливо, адже ані під час роботи, ані під час екскурсій не покидало усвідомлення того, що відбувається в нашій країні, як важко на фронті, як бомблять міста, як люди втрачають домівки. Це збільшує відчуття відповідальності.

― Ця резиденція була просякнута відчуттям відповідальної місії, яку маємо виконати. Можливо, тому так швидко та якісно вдається робити ті чи інші речі. Кожен на своєму місці розуміє важливість своєї праці й те, що треба старатися робити все якнайкраще задля перемоги. Це про відповідальність.

Я знайома з митцями, які були на резиденції, давно. Бракувало багатьох людей. Тих, хто міг би бути тут, але зараз у війську, як Олександр Бриндіков. Тих, кого з нами вже немає, як Остапа Лозинського. Разом з радістю та наповненістю від нового творення у спільноті близьких людей нас не покидало відчуття суму, втрати й відчуття, що маємо старатися та працювати максимально також і за тих, і для тих, кого з нами нема.

Мистецтво допомагає нам зрозуміти самих себе, побачити відмінність від інших.

― Чому цей проєкт такий важливий зараз, в час війни, коли всі сили і ресурси необхідно скеровувати на перемогу на полі бою? Ми можемо не здаватися в битві фізичній, але ми як народ дуже вразливі в битві сенсів. Наші вороги, насамперед Росія, вправно користуються цим. Те, що художники творять у Жовкві в час, коли українці, навіть ті, які раніше були невіруючими, спільно моляться за перемогу, шукають переможних знаків, матиме декілька цінностей: цінність як твір мистецтва; цінність як символічна форма тяглості української традиції, цінність надії на відродження, безсмертя Української держави; сакральну цінність. Реалізація проєкту «Сим знаком переможеш» ― маленьке зернятко великої справи повернення українцями своєї ідентичності. Це спосіб використати силу культури, її інтелектуальний капітал, щоб забезпечити не лише перемогу на полі бою, але й у поєдинку визначення майбутнього, ― каже Софія Каськун.

За її словами, проєкт також має протидіяти агресивній експансії «русского міра» в духовній сфері. Він може стати важливим у контексті розвитку нових, сучасних форм українського сакрального мистецтва та сприяти виходу з-під впливу російської іконописної традиції та явищ масової культури в сакральному просторі.

― Уявіть собі, що на одинадцятому році війни в українських храмах досі повно виробів російської фірми «Софріно» (це підприємство з виготовлення предметів релігійного культу для потреб Російської Православної Церкви, одне з основних джерел її доходів). Росія влізає людям в душі через свої ікони, мистецтво, масову сакральну культуру.

Українське сакральне мистецтво в радянський час було загнане в підпілля і лише повторювало взірці давніших часів. Зараз воно розвивається в цілком самобутньому руслі, зовсім інакше, аніж сакральне мистецтво наших сусідів, наших ворогів. Це інше мистецтво ― мистецтво символів, яке тримається на давній традиції, але витворює нові сучасні форми. Воно складне, але дуже цікаве й унікальне. Це мистецтво треба розвивати. Якраз ті іконописці, які були в нас на резиденції, дуже добре тримаються української традиції й уміють з нею працювати, не даючи жодного шансу російському впливу.

Проєкт певною мірою можна вважати продовженням справи митрополита Андрея Шептицького. На початку ХХ століття він так само організовував іконописну школу, посилав митців на навчання за кордон ― і все це для того, щоб українське мистецтво було самобутнім.

В Україні зараз підвищена цікавість до минувшини. На основі цього виникають дискусії про те, чи варто нам незмінно оберігати старе, а чи трасформувати його, витворювати нове. За словами Марії Цимбалісти, у кожну епоху, і це стосується не лише України, співіснують різні течії, а інколи й крайнощі: є люди, які дуже шанують традицію й намагаються всіляко її берегти від змін; і є люди, які хочуть творити щось абсолютно нове, нібито цілком відкидаючи традицію. Але за якийсь час стає очевидним, що традиція проявляється й у нових і цілком сучасних роботах. Давні образи стають ґрунтом для нової історії, поєднуються зі сучасністю завдяки використанню спільних символів, чи через наслідування, а згодом і переосмислення. Тому процеси, які відбуваються в українському суспільстві зараз, цілком природні. Сьогодні Україні важливо як зберігати давнє, так і творити нове. Це намагаються робити й у межах проєкту «Сим знаком переможеш».

― Коли дивимося з перспективи, то бачимо, що всі ці процеси є фрагментами одного ланцюжка, який не переривається. Раніше теж виникали суперечки про те, чи робити ікони сучасними, а чи триматися старих традицій. А зараз ці дискусії вщухли, потрозу віднаходимо рівновагу й ікона нині природно вплітається в сучасне мистецьке середовище і потрохи в церковне. Я дуже сподіваюся, що невдовзі настане той час, коли ми в церковних крамничках будемо бачити не Богородицю Казанську чи Смоленську, а роботи наших давніх і сучасних майстрів: Богородицю Красівську, Львівську, Холмську, а також роботи Йова Кондзелевича, Івана Рутковича, Юліана Буцманюка, Модеста Сосенка, Карла Звіринського, Тараса Лозинського, Уляни Томкевич, Романа Зілінка, Ореста Рабика, Олі Кравченко та інших. Важливо повністю відірватися від російського православ’я. І тому дуже добре, що ми не лише бережемо власну традицію, але не боїмося її трансформувати, оновлювати. Це означає, що наша віра й наше розуміння ікони є живими.

У часі війни мистецтво, хоча й отримує нові напрямки роботи, залишається на останніх позиціях. Люди насамперед намагаються забезпечити базові потреби: житло, харчі, тепло. Але Марія Цимбаліста каже, що, насправді, це теж база, яка нам дуже потрібна. Адже ми будуємо свій світогляд на культурі, історії, мистецтві. Це часто не дуже помітний, та все ж фундамент нашого життя теперішнього та майбутнього.

― Нехай ми, дослідники, мистецтвознавці, художники, зараз не завжди можемо організувати масштабні події в Україні, але такі невеликі проєкти дуже потрібні.

Пригадую, як ми на початку повномасштабної війни перебували з виставковим проєктом сучасних ікон у Німеччині. Бували в різних містах, де українські жінки, що втікали від війни, намагалися знайти для дітей школи, садочки, добре житло, безпеку. Здавалося б, зовсім не до мистецтва. Але вечорами ми співали пісень, говорили про українське мистецтво, про ікони і про наші виставки. На відкриття однієї з них прийшли ці наші жінки. А потім вони дякували нам, бо саме такі події враз повернули їм відчуття дому, уваги та поваги до себе. Вони відчули себе не прохачами, а людьми, які мають щось дуже цінне та важливе, можуть ділитися цим з іншими, зі світом. І це, власне, культура та мистецтво. Ми ніколи не знаємо, коли мистецтво промовить до людини. Але це може статися дуже несподівано.

Мистецтво ― це те, що повертає нас до нормального життя. Коли дитина виростає, оточена творами мистецтва, то вже матиме більше цікавості, досліджуватиме, пізнаватиме, розумітиме. Часом ця дитина ― кожен з нас.

Кураторка іконописної резиденції Марія Цимбаліста ділиться підсумками:

― Я побачила, що людям цікавий цей проєкт. Свою спадщину вони переосмислюють через нові мистецькі підходи. В людей виникають питання, а це вже крок до більшого розуміння мистецтва й іконопису зокрема.

Для художників це була можливість перезавантажитись і замислитися над новими темами, можливість творення. Вони почали більше помічати, ці відчуття загострені й війною. Звісно, відомо, що довкола Львова багато старих церков, гарних сіл з давньою історією. Але не завжди є можливість чи потреба туди поїхати, подивитися наживо. Жовквівська резиденція простимулювала потребу постійно шукати зразки нашої давньої спадщини, надихатися ними і творити нове в ширшій часовій і культурній перспективі.

Одним з підсумків стане також друкований каталог, у якому розмістять зображення ікон учасників пленеру, розповіді авторів про ці роботи, інформацію про проєкт та світлини робочих моментів.

Організатори створили фільм про Жовкву як місто української культурної спадщини, його мистецький осередок, іконопис ХVII століття. Окрім розмов про пам’ятки сакрального мистецтва доби бароко, Івана Рутковича, Йова Кондзелевича, Василя Петрановича, почуєте також про те, як мислять про ікону та її значення відомі сучасники. Переглянути фільм можна за посиланням.