Східна та Західна Церкви після розколу розвинули дві відмінні моделі церковного устрою, відтак синодальні інституції у них зазнали різного розвитку: вони більше розвинулися на християнському Сході, тоді як на Заході вони поступово зникали. Українська Церква розвинула свої синодальні інституції на основі східнохристиянської традиції. У ХVI ст. Київська митрополія поділилася на унійну та неунійну, що стало причиною розрізнення історичного шляху кожної: унійна Церква, зберігаючи певний ступінь автономії, була вписана в пірамідальну структуру Католицької Церкви; а її православна частина, ставши частиною РПЦ, пережила період синодального правління.
Кожна частина колишньої Київської митрополії розвинула свою систему синодальних структур. Що спільного та відмінного в цих структурах УГКЦ та УПЦ, як вони розвинулися/еволюціонували — розглядали під час другого семінару Українського християнського академічного товариства “Розвиток синодального устрою в Греко-Католицькій та Православних Церквах України: порівняння” (про перший мова тут). Захід відбувся 9 жовтня в межах XVIII Екуменічного соціального тижня.
— Цей захід задуманий у лінії з процесами, які зараз тривають у Католицькій Церкві, починаючи ще від ІІ Ватиканського собору. Відтоді КЦ почала наново відкривати такий вимір церковного життя як синодальність? — задав ключовий напрям розмові модератор заходу Тарас Курилець, науковий співробітник Інституту екуменічних студій УКУ, вчений секретар УХАТ. — Цей процес відбувався дуже повільно, етапами, не відразу, втім, засновано єпископські конференції, які існують до сьогодні, але вони є тільки певним консультативним органом. Найбільші зрушення в цьому напрямі трапилися за Папи Франциска: організовано синод про синодальність, і КЦ забурлила знову в своїх думках щодо питання синодальності.
Для східного християнства синодальність не є чимось дуже новим. Церкви Київської традиції в Україні жили цим синодальним життям: кожна по-різному. Тому нам цікаво порівняти досвід греко-католицької, православних Церков: як вони розвинули синодальність у своїх структурах, зокрема як УГКЦ це зробила в діаспорі, поки на території України була під забороною. Нам цікаво, які тенденції є в кожної Церкви; як вона розвинулася; чим задоволені, а чим ні; що б хотіли змінити; які перспективи та плани на майбутнє.
У своїй доповіді “Еволюція соборності” о. Кирил Говорун, директор Екуменічного інституту Гаффінґтона в Університеті Лойола Мерімаунт у Лос-Анджелесі, США, закцентував на самому понятті соборності та його історичному розвитку.
— Соборність – як мозаїка. Якщо зблизька придивлятися до її деталей, то помітно лише нерівності форми та кольору, гострі краї, інші недосконалості тесер – камінчиків, з яких вона складається. Красу мозаїки можна оцінити лише на відстані, задерши голову. Так і зі соборністю. Майже в кожному соборі окремо, враховуючи Нікею, можна знайти безліч приводів для критики. Але разом вони складають захопливу картину, від якої перехоплює подих.
Вважають, що першу форму соборності створили апостоли завдяки християнським осередкам, які засновувалися після проповіді їм Євангелії. Про це знаємо з біблійних листів Павла до різних Церков. У I ст. постало питання: чи залишатися послідовникам Ісуса в юдействі, чи виходити за його межі? Цей виклик став причиною першого зібрання, які пізніше відомі як “собори”.
— Ранньохристиянські Писання ще не називали зібрання в Єрусалимі “собором”. Християнська Церква почала використовувати грецьке слово σύνοδος і латинське concilium для позначення своїх зібрань пізніше, в III ст. У класичній дохристиянській традиції значення σύνοδος і ἐκκλησία були близькими одне до одного. Обидва позначали зібрання. Ἐκκλησία означало збори вільних громадян грецького поліса, які вирішували політику свого міста. Σύνοδος означало будь-яке зібрання. Корінь грецького слова σύνοδος – “дорога” (ὁδός). Щоб взяти участь у соборі, єпископ повинен був залишити свою кафедру і вирушити в подорож, часто довгу і небезпечну, аби дістатися до місця призначення, де мав відбутися собор. Римські дороги, таким чином, відіграли вирішальну роль у розвитку соборних інституцій.
Християнська Церква використовувала не лише грецькі слова та римські дороги для організації своїх зібрань, але й політичні структури імперії. Дебати виглядали подібно, як у сенаті, а юридичні процедури – як у римських судах. Перед ухваленням відповідних рішень щодо проблем Церкви, єпископи спочатку обговорювали їх. Щоб забезпечити справедливість і легітимність роботи, крім Святого Духа, вони покликалися на римські юридичні процедури.
– Якщо ці процедури не були дотримані належно, існував ризик, що такий собор буде оголошений позбавленим Святого Духа і “розбійницьким”. Дивно, що християнські собори прийняли і зберегли демократичні процедури в епоху, коли ті самі процедури занепадали в політичній і суспільній сферах по всій Римській імперії: сенат усе більше ставав декорацією, а політичні посади заповнювалися не через вибори, а через призначення чиновників зверху. До того ж церковні собори залишалися єдиною демократичною інституцією, коли інші демократичні процедури були відкинуті під тиском римської імперської культури. Навіть коли єпископів перестали обирати, вони однаково брали участь у соборах від імені свого народу.
Перші собори не були регулярними, без чіткого регламенту, тому такі собори можна охарактеризувати як зібрання ad hoc. Непередбачуваністю вирізнялися навіть найретельніше організовані імперські собори. Кирило Говорун теж додав, що за “соборними темними віками” зазвичай наставали “соборні ренесанси”. Особливо ХІХ і ХХ ст. стали періодами відродження соборності як на християнському Сході, так і на Заході. Ідея соборності відновила звʼязок з ідеєю народу Божого – відповідно до принципів соборності у ранньохристиянську добу.
– “Помісний собор” досі вважається найвищим органом влади в Російській Православній Церкві. Згідно зі статутом цієї Церкви влада помісного собору, делегатами якого є також миряни і духовенство, є вищою за владу архиєрейського собору. Можливо, саме тому у добу Патріарха Кирила ця форма соборності практично перестала практикуватися. Усі православні собори в період соборного відродження ХІХ і ХХ ст. були локальними.
І яким би неповноцінним не був Всеправославний Собор, він став автентичним голосом соборності в Православній Церкві наших днів. Цей голос не є тріумфальним. Він намагається артикулювати симптоми кризи. Серед них зменшення участі мирян у прийнятті церковних рішень. Таку тенденцію можна спостерігати, наприклад, у Російській Церкві, де поправки до її статуту мають на меті знищити авторитет помісних соборів і відновити архиєрейські собори як найвищу інстанцію у прийнятті рішень. Чітко простежуємо тенденції до підміни повноцінної синодальності її урізаними версіями або навіть симулякрами. Проте, незважаючи на тиск обставин та антисинодальні тенденції, соборність на християнському Сході продовжує еволюціонувати.
На питанні розвитку синодальних інституцій УГКЦ у діаспорі зосередився у виступі о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ. Він зазначив, що спочатку визначальною щодо синодальності була настанова Римської Церкви. Після Берестейського синоду 1596 року майже 130 р. Рим не дозволяв скликати собори чи синоди. Навіть Кобринський собор за ініціативи митр. Йосипа Велямина Рутського не був скликаний, бо Рим не дозволив. Наступні собори відбулися щойно 1720 року в Замості і 1891 р. у Львові.
— У ХХ ст. митрополитові Андреєві Шептицькому не дозволили назвати з’їзди, які він ініціював, з’їздами, а вважали їх конференціями. Йдеться про з’їзд у Львові 1927 р. і в Римі 1929 р. На тих синодах розглядали питання обрядові, літургій, однообразності та юридичні. Особливістю з’їздів чи конференцій, бо синодами не могли їх називати, була присутність не тільки єпископів Галицької митрополії. Тоді єпископи постановили, що такі з’їзди чи конференції скликуватимуться щоп’ять років, але практично вони цього не сповнили.
Як тоді писав журнал “Нива”: “Найтяжча рана унії є розсипаність і нескоординованість Церков”. Отець Іван Дацько пригадав, що давнє право Київських митрополитів видавати літургікони владики віддали Римові, тому що вони не могли погодитися, який літургікон чи устав прийняти, і те, що від 1963 р. перебрав представництво у Другому Ватиканському Соборі митрополит Йосиф Сліпий. Він від початку наголошував єпископам УГКЦ, що конференція не є чимось сталим і має перейти в синодальний порядок.
— Головною темою нарад 1978 року було започаткування десятилітньої підготовки до 1000-літнього ювілею хрещення Русі. Вже 24 березня 1980 року Папа Іван-Павло ІІ, розуміючи виняткові обставини з-під комуністичного режиму, погодився, щоб Львівський архиєпископ-митрополит скликав за папським благословенням синод майже тільки з єпископів з-поза України. Щобільше, цей перший Синод скликав сам Римський архиєрей.
І щодо останнього періоду УГКЦ у діаспорі, то в 1985–1987 роках теми соборів стосувалися події виходу з підпілля, а з 1991 року собори вже відбувалися у Львові.
Отець Олег Хортик, доктор канонічного права, викладач Тернопільської духовної семінарії висвітлив питання розвитку і перспективи синодального устрою УГКЦ. Він пригадав, що у Східних Церквах константинопольської традиції синод був і є найвищим органом управління Церкви. Синод складався з єпископів та мав законодавчу владу. Впродовж І тис. відомі синоди вселенські та помісні. Їх рішення у вигляді правил стали основою для церковних збірників законів, кодексів та сучасного канонічного права. Зрештою у Візантії не було іншої лексеми, окрім синод.
— Продовжуючи східну синодальну практику Церква Київської Русі ввела власний термін для окреслення зібрання єпископів та духовенства – “съборъ” або “сборъ”, на які натрапляємо в давньоруських літописах. У старослов’янській мові це слово мало декілька значень: зібрання групи осіб, рада, місце зібрання, церква. Ним іменували зібрання єпископів та іншого духовенства, що зійшлись на раду, з метою вирішити ті чи інші питання церковного життя.
Натомість у середовищі католицької країни, якою була Річ Посполита, зважаючи на вищу світську та церковну влади, раціональнішим було застосування понять, які не потребували додаткових пояснень та аргументів щодо трактування. Тому в офіційній переписці, яка велась, звісно, латинською, а зрідка польською, мовами, бачимо слово “синод” (synodus), зокрема “провінційний синод”. Натомість самі постанови укладалися староукраїнською, а в назві вписувано “собор”, що бачимо на актах Кобринського та Львівського соборів. Такого роду підхід стосується усіх соборів Української унійної Церкви, які мали статус провінційних: Кобринського, Замойського, Львівського. Тому на заміну властивому для Української Церкви термінові “собор” прийшло поняття “синод”.
Отець Олег Хортик наголосив, що єпископи УГКЦ у діаспорі, звісно, мають власну владу управління як єпархіальні єпископи, однак, у межах, передбачених правом. Утім, постанови і закони Синоду Єпископів УГКЦ не можуть прямо діяти та зобов’язувати поза межами України.
— Парадокс у тому, що греко-католицькі єпископи діаспори належать до Синоду Єпископів, беруть участь у прийнятті постанов і законів, але ці постанови і закони у повному обсязі їх не зобов’язують. Однак, церковне законодавство передбачає імплементацію цих постанов і законів поза межами України двома способами: 1) єпархіальний єпископ у діаспорі власною владою може увести прийняті Синодом Єпископів УГКЦ постанови і закони для своїх вірних; 2) Синод Єпископів УГКЦ може подати прийняті постанови і закони на затвердження Римському Архиєреєві, і якщо він їх схвалить, тоді вони автоматично починають зобов’язувати в усіх адміністративних одиницях УГКЦ у світі, — зауважив доповідач.
У 2021 р. Папа Франциск оголосив нову концепцію “синодальності”, за словами о.-д-ра Олега Хортика, “нав’язуючи до етимології лексеми “синод”, яка означає прямувати разом, тобто, спільний шлях, у нашому випадку спільний шлях Церкви, усіх вірних. Провідним ідеями цієї концепції є бачення Церкви як однієї спільноти вірних, де немає формальностей і поділів, зокрема інституціоналізму; де кожний вірний є повноправним і важливим членом спільноти, і його думка та роль у Церкві важливі. Відтак Папа розпорядився розпочати приготування до Синоду єпископів Католицької Церкви від базових ланок церковних спільнот: з обговорення актуальних викликів і проблем Церкви в малих групах у єпархіях, потім на етапі помісної Церкви (країни), на континентальній асамблеї, а відтак – на форумі Синоду Єпископів Католицької Церкви (всецерковному католицькому). Цим Папа Франциск прагнув почути голос вірних усієї Церкви, усіх станів: на що звернути увагу, що потрібно вирішити та як вирішити”, — сказав доповідач.
– Загалом концепція “синодальності” містить ідею не лише перших століть Христової Церкви: усі рівні та мають важливе значення (миряни, духовенство), дієва участь мирян у житті Церкви, але також зміщення акцентів з влади та інститутів, певну форму децентралізації, де кожний вірний повинен бути свідомим свого покликання Христом, слухати Святого Духа та іти за його проводом. Це також те, що кожний вірний на парохії, в єпархії, Церкві, повинен долучатися до життя Церкви, бути свідомим відповідальності за неї, виконуючи різні церковні уряди (посади), завдання.
Підсумовуючи, о. д-р Олег Хортик, зазначив: “Складно стверджувати про розвиток Синоду Єпископів УГКЦ як інституту. Хіба кількісний і якісний: зараз, порівняно з минулим століттям, у складі Синоду набагато більше єрархів, які представляють усі країни поселень вірних УГКЦ. Зміна і розвиток стосується хіба що Архиєрейського синоду, який не передбачений східним католицьким законодавством, і був створений рішенням Синоду Єпископів УГКЦ, та характерний тільки для УГКЦ”.
Проф. Володимир Бурега, проректор Київської духовної академії та семінарії УПЦ з науково-богословської роботи, у доповіді “Синодальність/соборність у Православній Церкві в Україні від XVII до ХХІ ст.” звернув увагу на головні історичні віхи щодо зазначеного питання.
Він пригадав, що від давньоруської доби собори скликалися з різних приводів. З ХV ст. на соборах обирають митрополитів. Уже зі ХVІІ ст. виникає традиція скликання соборів з різних питань більш-менш регулярно. Зокрема, розглядали питання щодо можливої чи неможливої унії з Римською Церквою. І вже тоді це вже були собори не тільки за участю єпископів, але і ченців, представників духовенства та мирян.
— Ця традиція переривається після 1686 р., хоча документи про підпорядкування Київської митрополії не передбачали жодних змін: митрополит і надалі мав вибиратися в Києві вільними голосами, тобто собором. Однак тільки двох митрополитів після 1686 р. обирали в Києві, а затверджували в Москві чи потім у Санкт-Петербурзі. Після створення у Санкт-Петербурзі Святішого синоду 1721 р. соборів у Київській митрополії більше не відбувалося: мипрополитів просто призначали указами імператорів за поданням Святішого синоду. Саме після 1721 року відбувся значний зсув у самій термінології. До 1721 року є термін “собор”, що по суті є еквівалентом грецького “синод”. Після цього часу синод є окремим органом і собор – більшим зібранням. Ці два терміни починають розходитися в лексиці російській, а потім і в інших слов’янських мовах.
Святіший собор був, з одного боку, постійним собором, а з іншого, вважалося, що це колективний замінник патріарха, рівнопатріарший орган. Насправді Святіший собор становив вузьке коло єрархів, яким влада дозволила брати участь у цьому правлінні, а решта була від цього відлучені. Після цього протиставляється синод і собор: синод – це вузький орган, який постійно діє в Санкт-Петербурзі і приймає рішення, а собор має бути великим зібранням усіх єрархів. І цих соборів не скликали до 1917 року. 200 р. в традиції Російської Церкви не було соборів, що відобразилося і на Київській митрополії, яку у ХVIII ст. перетворили на одну з рядових єпархій.
Можливість відродити соборність, як згадано на семінарі, з’явилася тільки у ХХ ст., після того, як припинила існувати Російська імперія. За цією системою соборовий устрій представляв патріарх, при ньому діяв синод, а, крім нього, ще і помісний собор, який збирали раз на три роки. Але синод контролювала імперська влада, а потім радянська. Після 1918 р. соборів більше не скликали. Це історія Російської Православної Церкви.
– В Україні 1917–1918 р. теж вдалося відродити інститут соборів – практику, яка була до 1686 р., що раз на три роки збирається собор, а в проміжках між соборами вищу владу здійснює синод, до складу якого входять усі правлячі єпископи України на чолі з Київським митрополитом. Але так само ця схема не працювала в Україні після 1918 р., влада не дозволяла скликати собори. У 1920–1930 роки система знову звузилася з автономної частини до вигляду екзархату, і так проіснувала до 1990 року, тоді знову повернулися до схеми, яка була 1918 р. задумана.
Проф. Володимир Бурега звернув увагу, що “Сьогодні є сенс розрізняти “синодальність” і “соборність”, оскільки Собор і Синод тут фактично не є синонімами. Тим не менше, регулярне скликання Соборів і широке залучення усіх єпископів до вирішення церковних справ сьогодні передбачається статутними документами усіх Православних Церков в Україні, хоча і реалізується тут соборність дещо по-різному”.
На завершення другої сесії семінарів УХАТу модератор Тарас Курилець сформував практичне питання щодо того, як зрештою грамотно перекладати англійське “conciliarity” і “synodality” в контексті УГКЦ? Про що о. Іван Дацько зазначив, що соборність – це вище за синодальність, а о. д-р Олег Хортик, що в цьому питанні потрібно зважати, як саме в цьому часі це поняття звучало: якщо собор – то conciliarity, якщо синод – то synodality. І навів приклад, що була дискусія щодо перекладу документів Замойського зібрання – це синод чи собор? Тут важливо триматися термінології того часу. У нас єрархи і традиція була така, що це називали собором. Тому Замойський собор. Хоча юридично, на основі римо-католицької термінології – синод.
Переглянути повний запис панелі можна на YouTube-каналі Інституту екуменічних студій.
Більше про події Екуменічного соціального тижня на Фейсбук-сторінці.