Криза міжнародних екуменічних інституцій у контексті війни в Україні: чи можливо відновити довіру
Про це говорили 8–9 жовтня у форматі семінару на двох сесіях Українського християнського академічного товариства (УХАТ). Заходи цього товариства традиційно відбуваються в межах Екуменічного соціального тижня, який цієї осені вже увісімнадцяте організовано у Львові, в приміщенні Українського католицького університету.
Для багатьох міжнародних екуменічних інституцій ситуація війни в Україні та активна її підтримка з боку РПЦ стали викликом. Передусім це виклик для традиційних екуменічних схем. Дотепер Москву вважали центром діалогу з християнським Сходом. Утім, сьогодні саме Україна стає місцем, де формується нове розуміння екуменізму – екуменізму, заснованого на правді, справедливості та захисті гідності людини.
Чи можливо відновити довіру? – це ключове питання. Події в Україні доводять, що без чіткої моральної позиції щодо війни, екуменізм втрачає свій сенс – так зазначили головні напрямні семінару “Криза міжнародних екуменічних інституцій у контексті війни в Україні” Українського християнського академічного товариства, який проведено 8 жовтня.
Модерував семінар д-р Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ.
Спільнота Конференції європейських Церков і її шлях до миру
Першим на семінарі розглянули приклад Церков, зібраних у спільноті Конференції європейських Церков: як вони зрозуміли та висловили свою відповідальність за Божий мир у контексті російської війни проти України? Які шляхи до мирної ініціативи на основі заклику та свідчення Церков у часи війни в Європі? На цих питаннях під час семінару УХАТ зосередила увагу Катерина Пекріду, докторантка Університету Лювену, програмна координаторка з питань богослов’я та досліджень у Конференції європейських Церков, координаторка ініціативи “Шляхи до миру”.
Насамперед спільнота Конференції європейських Церков визначила основні цілі “Шляхів до миру”:
1) розвиток мережі церковних лідерів, інтелектуалів та науковців, які присвятили свою роботу підготовці до миру в Україні. Ця мета спрямована на зміцнення відносин між українцями та партнерами, сприяння діалогу щодо поточних подій та визначення ролі Церков у підготовці до миру;
2) захист та реконструкція релігійних об’єктів. Ця мета підтримує українські Церкви у відбудові їхньої релігійної інфраструктури, сприяючи досягненню ширшої мети забезпечення свободи релігії чи переконань. Вона досягає цього через допомогу Церквам у доступі до європейського фінансування реконструкції;
3) поглибити екуменічне бачення справедливого миру. Мета полягає в тому, щоб сприяти богословським роздумам про справедливий мир серед європейських Церков, зміцнити їхню здатність розглядати наративи винятковості та верховенства, а також критично дослідити богословські виправдання війни.
І сьогодні спільнота Конференції європейських Церков впроваджує конкретні заходи за кожною з цих цілей.
Комісія Єпископських конференцій Європейського Союзу, євроінтеграція та правда про Україну
Далі учасники семінару обговорили, як з таким самим викликом співпраці міжнародних екуменічних інституцій, спричинених війною в Україні, дає раду Комісія Єпископських конференцій Європейського Союзу. Отець д-р Мануель Енріке Барріос Прієто, генеральний секретар згаданої комісії, розповів про місію і роль інституції, яку представляє.
— Базова позиція секретаря Комісії єпископських конференцій Європейського Союзу – підтримувати євроінтеграцію – те, що розпочалося після Другої світової війни у Європі, коли вона стала об’єднаною. Спочатку кілька країн, потім це об’єднання розширилося. 2004 р. відбулося велике розширення Європейського Союзу. Знаємо, що батьки-засновники ЄС, багато з них були християнами, зокрема Шуман і Де Гаспері будуть проголошені святими. Такий процес повинен охоплювати всі країни ЄС, разом з Україною. Тобто ми підтримуємо сильну Європу, яка може себе захищати і базові фундаментальні цінності: права людини, демократію, солідарність, цінність людської особистості – те, що бере початок у християнській традиції. Але, щоб це було можливо, ЄС мусить стати сильнішим, зокрема у сфері оборони та конкурентоспроможності.
До обговорення про діяльність Комісії єпископських конференцій ЄС долучився Марек Місак, секретар цієї інституції з питань зовнішніх справ ЄС. Він роз’яснив, як саме Комісія, в якій він працює, допомагає Україні щодо війни в екуменічній перспективі.
— У документах Комісії єпископських конференцій ЄС подано чітке розмежування між агресором (Росією) і жертвою (Україною), що є дуже важливо для помісних Церков в Україні. Скерували також вимогу до агресора припинити ворожі дії, поважати територіальну цілісність України, вивести війська з України. Ще одну вимогу скеровано до ЄС, до міжнародної спільноти – надати конкретну допомогу солідарності із жертвою: фінансовим, економічним, гуманітарним, політичним, дипломатичним, а також військовим чином.
Ми підтримували право України на самозахист, доносячи правду, що Україна не лише захищає своїх людей і територію, а також Європу і європейські цінності. У контексті нашої адвокації дуже чітко говорили про справедливий і тривалий мир, який би відповідав міжнародному праву і дав би змогу українським сім’ям жити мирно та безпечно в суверенній державі. Маємо підтримати Україну на шляху до членства ЄС, адже вважаємо, що вона є частиною європейської сім’ї. Важливим кроком до такого членства є підтримка відбудови зруйнованої інфраструктури, але також є чітка вимога, що агресор має зробити свій внесок щодо відновлення.
Заяви європейських єпископів сформовані дуже чітко: хто жертва і хто агресор, що необхідно... Натомість заяви та дії Московського патріархату в контексті війни в Україні кинули сумнів про щирість, довіру до їхніх намірів і загалом про їхнє християнське свідчення. Попри воєнну трагедію бачимо покращення стосунків з Католицькою Церквою в Україні і загалом із Церквами з часів повномасштабного вторгнення.
Єдність понад істину…
Ціна “єдності понад істину”: відносини Ватикану та Москви на тлі її війни проти України – так схарактеризував д-р Анатолій Бабинський, викладач та науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ, екуменічні стосунки Апостольського Престолу та РПЦ. Він продовжив семінар аналізом ситуації.
— З одного боку, відносини між Римом та Вселенським Патріархатом Константинополя залишаються активними – і, власне, в останні роки вони навіть посилилися. Це пов’язано як з тим, що Константинополь протягом останніх десятиліть виявляв чи не найбільший екуменічний інтерес серед усіх помісних Церков і готовий зробити конкретні кроки для відновлення християнської єдності. Це також пов’язано з внутрішньою православною динамікою. Період після Критського собору, який викрив головну кризу православного світу – його внутрішні розбіжності та втрату навіть видимої єдності Православної Церкви “в єдиному” – спонукав Фанар до активнішого лідерства.
Однак ситуація з Московським Патріархатом сьогодні зовсім інша. Діалог Ватикану з МП був одним із ключових напрямів екуменічної діяльності, але зараз він зведений до мінімуму. У Східній Європі Московський Патріархат раніше був головним посередником Ватикану, натомість створення Православної Церкви України додало новий чинник – з’явився новий актор в міжнародній співпраці. І це докорінно вплинуло на теперішній баланс церковного ландшафту.
— Стратегія Ватикану передбачала, що Російська Православна Церква діятиме за логікою, подібною до логіки інших християнських інституцій, – що вона може бути інтегрована в європейські рамки міжхристиянської співпраці, спрямованої на мирне співіснування, і що постійна взаємодія посилить голоси в МП, віддані спільним християнським цінностям, над націоналістичними та шовіністичними тенденціями. Це припущення виявилося катастрофічно хибним. Ця стратегія ґрунтувалася на категоричній помилці щодо того, чого насправді може досягти екуменічний діалог. Ватикан, принаймні офіційно, ставився до Московського Патріархату так, ніби це була Церква, яка щиро прагне християнської єдності; Москва, навпаки, ставилася до Ватикану як до геополітичного актора з власними інтересами – як до співрозмовника, з яким потрібно вести переговори, а не як до партнера в прагненні до істини та справедливості.
Ці принципово несумісні розуміння означали, що “діалог” насправді ніколи не відбувся; він складався з паралельних монологів, що служили різним стратегічним цілям. Тому криза, яку окреслив у заголовку – криза “єдності понад істиною” – виявила провал діалогу між Римом і Москвою. Протягом десятиліть метою стало збереження самого діалогу, а теологічна ясність і моральне свідчення були підпорядковані підтримці видимості екуменічного прогресу. Взаємодія Ватикану з Москвою ґрунтувалася на припущенні, що діалог може тривати навіть за відсутності спільних базових зобов’язань щодо правдивості, доброї віри та взаємної трансформації. Війна виявила, що це ілюзія.
Стара та нова архітектура міжнародних екуменічних відносин
На потребі перебудови старої архітектури міжнародних екуменічних відносин через призму війни в Україні наголосив ліц. маг. Тарас Курилець, науковий співробітник Інституту екуменічних студій УКУ, вчений секретар УХАТ. Він обґрунтував модель старої архітектури міжнародних екуменічних відносин і запропонував критерії для нової.
— У довоєнній архітектурі екуменічних стосунків Москва була одним із центрів тяжіння для світового екуменічного руху і діалог із християнським Сходом будувався через неї: з Москвою і через Москву, адже вона є найбільшою Православною Церквою – 70 млн вірних. Але значно цю звичну ситуацію змінив вибух повномасштабної війни Росії проти України. Тепер постало питання, чи можна/варто продовжувати на старих засадах діалог з РПЦ, яка себе настільки скомпрометувала, відкрито підтримує війну навіть, не ховаючись за нейтральною риторикою? Говорю про РПЦ як про адміністративну інституцію, а не як про сакральну структуру.
Доповідач пригадав, що знаковою подією міжнародних екуменічних відносин стали події 11-тої Генеральної асамблеї в м. Карлсруе. Тоді почули заклики позбавити Російську Православну Церкву членства у Всесвітній Раді Церков через те, що церковні лідери відкрито підтримують війну Путіна.
— Без покаяння, без визнання своїх помилок, діалог з РПЦ продовжувати неможливо. Якщо продовжувати діалог з тими ж людьми, які освячували і духовно виправдовували війну, навіть називаючи “святою”, тоді екуменічний діалог у такому своєму форматі себе вижив, вихолостив, втратив духовну складову, перетворившись на дипломатичні маневри та реверанси. Тоді це складно назвати екуменізмом.
Екуменізм, який не є заснований на істині, на цінностях, є порожнім і безплідним. Якщо ВРЦ та інші організації будуть продовжувати в тому самому дусі, то їх чекає доля ООН – імпотентна організація, від якої залишилися лише декорації. Екуменізм заради екуменізму чи діалог заради діалогу більше не мають сенсу. Новий екуменізм має бути заснований на істині, – зазначив Тарас Курилець.
Він продовжив доповідь описом старої та нової архітектур міжнародних екуменічних відносин, метафорично назвавши їх, як:
1) кінець “звичного” екуменізму:
- до 2022 р. міжконфесійний діалог часто був рутинним, дипломатичним: конференції, спільні декларації, зустрічі;
- війна в Україні оголила кризу цього формату: він виявився безсилим у відповідь на агресію та моральні виклики;
- “Ecumenism as usual” виявився непридатним, бо нейтралітет перетворився на мовчазне схвалення несправедливості;
2) виклик правди й справедливості:
- екуменізм не може більше базуватися лише на дипломатії, він потребує етичного виміру;
- мовчання чи виправдання агресії підриває сам сенс християнської єдності;
- питання правди й відповідальності стають критеріями автентичності екуменічного руху.
Переглянути повний запис панелі можна на YouTube-каналі Інституту екуменічних студій.
Більше про події Екуменічного соціального тижня на Фейсбук-сторінці.
