Безцінні скарби ховаються за стінами церкви святого архістратига Михаїла у Волі-Висоцькій на Львівщині. Серед найбільших – іконостас, до роботи на яким доклався Іван Руткович, та ікона, старша за сам храм, зведений 1598 року.
Воля-Висоцька – невелике село з населенням приблизно у 1700 осіб, розташоване за 35 кілометрів від Львова у бік польського кордону на трасі Львів-Рава-Руська. Перша згадка про село Воля датується 1556 роком, коли бездітний Буський полковник Андрій Висоцький передав свій маєток (Винники, Сопошин, Мацошин, Волю, Глинськ, Мисьменицю) Белзькому воєводі Станіславу Жолкевському з умовою його довічного утримання. Полковник помер 1560 року, а на його честь Станіслав Жолкевський до назви Воля додав ще й Висоцька.
Під час Першої світової війни на цій території точилися запеклі бої, а 8 вересня 1914 року льотчик російської царської армії Петро Нестеров здійснив біля Волі-Висоцької перший повітряний таран. 1979 року на честь цієї події біля села звели меморіал – музей і 45-метрову стелу у вигляді мертвої петлі, натомість сусідня Жовква з 1951 по 1991 рік носила назву Нестеров.
За радянських часів Воля-Висоцька мала стратегічне значення – тут знаходилася важлива військова база, яка включала військове містечко, три частини, вузол відділення зв’язку, а особовий склад налічував приблизно три тисячі військовослужбовців. Та 2007 року військову базу розформували.
Усі ці події у той чи інший спосіб залишали свої відбитки як в історії села, так і позначалися на його архітектурі – важко не помітити два десятки типових будинків, збудованих для військових, і занедбаної військової частини. Але посеред цього усього ховається справжня перлина – церква святого архангела Михаїла, а ще більші скарби – за її стінами. Утім в описах та каталогах часто можна натрапити на такий запис: «Стандартний для ХVІ ст. храм в силу дати народження у ХХІ ст. записали до архітектурних шедеврів». Та і справді на галицьких землях не важко знайти схожі дерев’яні церкви – тризрубні, одноверхі, вкриті пірамідальним чотирисхилим наметом і за периметром оточені піддашшям.
Якщо обійти церкву за периметром, то навіть недосвідчене око помітить, що храм добудовували. Про це зокрема свідчить деревина – дуб і модрина, а також спосіб обробки і укладання брусів.
«Перша церква була дуже невеликого розміру і складалася з двох частин – вівтарної і нави. А бабинець добудували згодом. Села ставали більшими, громади розросталися і виникала потреба у більших церквах. Помітно, що добудована досить велика частина – десь 9 метрів і ширина майже така сама, – розповідає наукового співробітника Державного історико-архітектурного заповідника у Жовкві Руслан Звір. – Найдавніша частина церкви датується 1598 рік. Дата вказана на надпоріжжі, бо коли храм добудовували, дату будівництва дублювали. Новіша прибудова зведена 1891 року».
Головною окрасою церкви є іконостас, частина ікон якого належать пензлю одного з найвизначніших представників епохи «українського бароко» Івана Рутковича.
«Іконостас із загадкою. Тут є Дияконські та Царські ворота, а воріт, які мали б бути справа, нема. Чому так? Виходить, що частина іконостасу не з цієї церкви. Очевидно, його купили деінде і підігнали під розміри цього храму», – розповідає Руслан Звір.
Під час реставрації Царських воріт 1992 року на східній стіні нави виявили мальований іконостас, датований 1611 роком. Цей стінопис вважаються одними із найдавніших у дерев’яних храмах України.
«Очевидно, коли громада стала багатшою, вирішили виготовити новий іконостас, не настінний, а різьблений з дерева. Іконостас має 5 рядів – старозавітний, намісний, празничковий, апостольський та пророки. Вся композиція увінчана зображенням розп’яття. Цікаво, що старозавітний, намісний і празничковий ряди не є авторства Івана Рутковича. Ці зображення давніші і мальовані невідомими майстрами. А Рутковичу належать Дияконські ворота, апостольський ряд, пророки і розп’яття», – пояснює науковець.
Давніша частина іконостасу, яка була виготовлена і розмальована невідомими майстрами, датується 1655 роком, а частина доробленого жовківськими сніцирями та розмальована Іваном Рутковичем – 1688-1689 роками.
«Другий цікавий момент – стара частина іконостасу має п’ятидесятні вставки. Це дуже рідкісна річ. Очевидно, йдеться про старі традиції. А на Дияконських воротах – підпис самого Івана Рутковича», – веде далі Руслан Звір.
Ще один підпис маляра можна розгледіти з протилежного боку іконостасу.
«На Галичині здавна з-поміж усіх святих дуже шанували святого Миколая та архангела Михаїла. Останній був уособленням захисту та безпеки. Тому багато церков 1500-1600-их років, у часи нападів татарів, війн з турками, присвячували саме архангелу Михаїлу як захиснику. Натомість святому Миколаю – як обдарувателю благодаті, ласки і безпеки. Відтак в іконостасах дуже часто в намісному ряді ліва ікона є двох типів – або Ісус Христос маленький, або святий Миколай. А на Дияконських воротах здебільшого зображали архангела Михаїла, дуже рідко Гавриїла. Зазвичай Гавриїл був справа. А якщо був лише один ряд, то це обов’язково зображала Михаїла», – пояснює науковець.
Крім іконостасу, у церкві багато унікальних і рідкісних ікон.
«Житіє святого Миколая» – дуже рідкісний образ. І хоча багато пам’яток з церкви зберігаються сьогодні у різних музеях, зокрема в Олеському замку та Національному музеї імені Андрея Шептицького, все ж тут і досі залишається чимало безцінних витворів мистецтва. А у вівтарній частині є образ, написаний у візантійському стилі, дата на якому свідчить, що він старший за саму церкву. Було два таких образи – Матір Божа та Ісус Христос. Де поділася Богородиця – невідомо. Сьогодні в Україні таких ікон збереглося дуже мало – близько двох десятків», – розповідає пан Руслан.
Щодо того, звідки взявся образ, старший за сам храм, науковець припускає, що, ймовірно, раніше на цьому місці могла бути старша церква, яка згоріла. Щоби остаточно це з’ясувати, потрібно провести археологічні дослідження – прокопати кілька шурфів бодай на метрову глибину. Якщо буде виявлений шар попелу, то це підтвердить теорію про давнішу церкву.
Вівтар церкви був виготовлений 1888 року, а 1889-1892 роках храм реставрували і тоді ж, 1891 року, з нього зняли гонт і вперше накрили бляхою. Останнє Богослужнні відбулося 1949 року (за іншими даними – на свято Благовіщення 1948 року), а греко-католицьких священників заарештували за відмову перейти у московське православ’я. Якимсь дивом церкву не чіпали і все те, що було всередині.
«24 серпня 1963 року церкві було надано статус пам’ятки архітектури і планувалося з неї зробити музей. 1970-их її реставрували і накрили гонтом, але дуже невдало – дах церкви почав протікала. Коли 1989 року церкву для вірян відкрив отець Софрон Попадюк, гонт зняли і накрили знову бляхою. Згодом стіни ззовні пофарбили ще й у жовтий колір. Тому сьогодні стоїть питання, щоби повернути церкві автентичний вигляд», – каже Руслан Звір.
Навколо церкви знаходиться ще й старий цвинтар з похиленими надгробками, крізь сірі кам’яні пори яких пробивається темно-зелений мох. Подекуди ще можна бодай частково прочитати написи. Збереглася і дзвіниця XVIII сторіччя – дерев’яна, двоярусна, вкрита наметовим дахом. Нижній ярус удвічі вищий за верхній.
«У дзвіниці багато брусів трухлявих, на одному з них є дата – 1817 рік. Очевидно, це дата виготовлення дзвону. Є один великий дзвін і два менших – 1923, 1926 року виготовлення, а новий – копія того, що був», – розповів Руслан Звір.
Практично повністю збереглися усі церковні книги з Волі-Висоцької і сьогодні вони знаходяться у Львівському архіві.