Головною метою цієї поїздки стало село Скорики, що неподалік Підволочиська на Тернопільщині. Давно кортіло подивитися на знамениту дерев’яну церкву Івана Богослова.
Вона настільки цікава, що у багатьох публікаціях її відносять не лише до пам’яток національного значення (щира правда), але й до якогось там списку ЮНЕСКО. Про останнє навіть йдеться в українській Вікіпедії. Насправді, в жодному зі списків цієї поважної організації храм не фігурує, але то аж ніяк не впливає на його привабливість.
Церква є еталонним зразком класичного подільського дерев’яного храму. Вона тридільна, трибанна та складається з квадратних зрубів накритих досить широким дашком, що захищає її нижню частину від опадів. Визначення «еталонна» ні на краплю не применшує її унікальності. Старих дерев’яних храмів на Поділлі, що «східному», що «галицькому», практично не залишилося. Крім того, що взагалі диво-дивне, тут зберігся давній шестиярусний бароковий іконостас, який датується межею XVII-XVIIІ століть.
Заради такого варто прокататися й світ за очі, а тут йшлося усього про якусь сотню кілометрів.
Що порадувало та здивувало у цій поїздці – так це дороги. Частина заслуговувала на визначення «ідеальна», частина на «дуже хороша» і лише дещиця на «просто хороша». Хто мандрував глибинкою, зрозуміє захват автора і акцентування на цьому аспекті.
Крім того, самі Скорики вразили яскраво видимим достатком та доглянутістю. Навіть газони тут облаштовано з системою автоматичного поливу, чого й в Києві не всюди побачиш! Ще б пак, адже це центр володінь відомого на Тернопільщині агропідприємства «Україна». Місцевим у буремні 90-ті вдалося втримати своє господарства на плаву і наразі вони непогано себе почувають, на відміну від селян, які віддали свою землю агрохолдингам і тепер скніють без роботи та хоч яких перспектив в оточені залитих хімією плантацій.
Храм стоїть попри дорозі і оминути його неможливо. Вкрита ґонтом та стилізована під давнину дзвінничка виявилася абсолютно сучасною. Про це сповіщає золотими літерами чимала таблиця на її стіні: «Фундатор дзвіниці… — Герой України, директор ТОВ «Україна» Крижовачук О.П. 2011».
Чомусь згадався невеличкий, розміром з дитячу долоньку, герб «Абданк», загублений серед багатого декору різьбленого порталу грандіозного храму Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Язловці. Цим ледь помітним гербиком, фундатор костелу Георгій Язловецьких увічнив свою участь в зведенні святині. Очевидно великий гетьман коронний та знаний аристократ намагався не впадати в гріх марнославства…
Храм в Скориках можна сміливо називати ще й «легендарним», бо з ним пов’язано дві гонорові легенди.
Якщо вірити першій, то 1649 року, перед тим як йти під Збараж та Зборів, тут сповідався ясновельможний гетьман Богдан Хмельницький, а його козаки біля церкви влаштувало великий молебень про дарування перемоги.
Зборівська битва завершилася розгромом коронного війська і лише зрада хана Іслам-Ґірея III не дала скористатися усіма плодами перемоги. Попри це, на знак подяки за Божу допомогу, Хмельницький, буцімто, подарував храму виготовлений аж у Печерському монастирі величезний іконостас, який на Поділля привезла ціла валка волів.
Легенда має ряд «нестиковок» з реальністю.
Зокрема, найвірогідніше храм звели 1700 року, тобто від описаних вище подій його відділяє понад півстоліття. За іншими даними, церква постала взагалі 1744 року (тобто неповне століття після Зборівської битви).
Правда існує компромісний варіант. Мовляв все було саме так, як одповідається, але то сталося в храмі-попереднику, що стояв на цьому ж самому місці.
У будь-якому випадку, храм давній, а іконостас – пречудовий та високохудожній. Його прикрашає різьблений рослинний декор з листя аканту, виноградних грон та квітів. Давній художник використав листя аканту не лише тому, що воно надзвичайно декоративне, але й з причини, що у європейській середньовічно-ренесансній традиції ця рослина асоціювалася з терновим вінцем — символом страждань Христа і символізувала життя, біль, співчуття до ближнього.
Іконостас можна розглядати годинами. Кожен з його образів – справжній шедевр. Особливо зворушує велика ікона Божої Матері, з якої приязно просміхається Діва Марія та маленький Ісусик, вбраний в суто українську сорочечку з вишитим комірцем. Та й обличчя у них суто подільські а не близькосхідні.
Друга легенда (можливо цілком реальна) пов’язана з іконостасом. Мовляв, у 1999 р. президент Леонід Кучма відвідував Тернопільщину. Звісно, що високого гостя повезли до Скориків – показати взірцеве господарство «Україна». Тодішній очільник держави завітав і до знаменитої церкви. Панотець вирішив скористатися нагодою і, буцімто, прозоро натякнув високому гостю, — мовляв, сам Богдан Хмельницький щедро на цей храм офірував, ну й вам, шановний Леоніду Даниловичу, як спадкоємцю його булави, – не завадило би… Президент, нібито, до тих слів прислухався і наказав виділити чималі кошти на реставрацію іконостасу.
Якщо в середині храм затишний і приємний, аж не хочеться звідти йти, то церковне подвір’я тим похвалитися не може. Ніби й гарно все. І клумби з південноамериканськими юками, і бетонна плиточка, і газончики. Але все то аж ніяк не гармоніює з давнім храмом. Отієї неймовірної атмосфери, як в Зінькові, про який ми розповідали раніше, тут й близько не спостерігається.
З незрозумілої причини вирізано й старі дерева, що донедавна оточували церкву та радували людей густою тінню. Тут, однак, займатися критиканством не будемо, — цілком можливо, що дерева зрізали через їхній кепський стан, а не через недолугість, — кому хочеться, аби таке впало на давній храм чи на людей?
А от навіщо посеред оцієї старовини та автентики втулили неоковирну та позбавлена найменшого художнього смаку та цінності капличку-акваріум під синеньким пластиковим куполом, — ні логікою, ні здоровим глуздом пояснити неможна.
Майже поруч з дерев’яною церквою можна побачити невеличкий мурований храм, що належить УГКЦ. Він теж присвячений Івану Богослову.
Чому храми є «тезками», маємо абсолютно логічне пояснення.
Парафія і дерев’яний храм до 1946 року належали греко-католикам, а після насильницької ліквідації УГКЦ відійшли до РПЦ. На початку 1960-х років храм закрили. Коли його повернули вірним — церква і парафія відійшли до УАПЦ, а по тому до ПЦУ.
Греко-католицька парафія Івана Богослова відродилася у липні 1991 року. Богослужіння від початку проводили на цвинтарі, а потім — у будинках парафіян. Пізніше постав храм.
Упритул до греко-католицької церкви розкинувся старий цвинтар. Тут, чимало надгробків у вигляді цікавих сакральних фігур. Основна ж його «родзинка» — капличка-гробівець шляхтичів Тучинських, які раніше володіли Скориками.
Більшість подібних споруд на Тернопільщині, зазвичай, виконані в неоготичному стилі. Натомість гробівець Тучинських зведено у формах чи то античного храму, чи то ранньохристиянської базиліки. По фасаду його прикрашає вирізьблений з каменю родинний герб Тучинських. Не зважаючи на майже сучасну «індустріальність» цей герб зі зубчастим колесом відомий ще від XIV ст.
Потрапивши на Підволочищину, неможливо було проігнорувати село Богданівку. Як з’ясував історик і краєзнавець з Волочиська Андрій Майхер, на місцевому некрополі там можна побачити досить цікаві та оригінальні сакральні фігури.
Нагадаємо, що сакральні фігури у вигляді надгробків для Тернопільщини річ досить поширена. Але, зазвичай, усі ті фігури стилістично одноманітні. Скульптури з Богданівки відрізняться як власною стилістикою, так й оригінальними сюжетами. Особливо тут популярний сюжет «Св. Архангел Михаїл попирає ногами Сатану».
Крім того цвинтар цікавий інтернаціональністю та поліконфесійністю. Могили поляків-римо-католиків, українців-латинників та українців греко-католиків знаходяться «уперемішку».
Цвинтар той розкинувся біля храму Святого Миколая, зведеного 1846 року, як греко-католицький храм. Тобто на формально «уніатському» кладовищі своїх небіжчиків ховали й римо-католики.
Церква Св. Миколая є пам’яткою місцевого значення.
На жаль, сучасною конфесійною приналежністю храму автор, не поцікавився. Мовляв – греко-католики, хто ж ще…
Насправді, якщо вірити «вікі», ситуація там досить цікава. Процитуємо: «До 1946 року церква належала греко-католицькій громаді. Після виходу УГКЦ з підпілля, з 1990 року в селі точилася запекла міжконфесійна боротьба між віруючими УГКЦ і УАПЦ (тепер віруючі цієї православної конфесії належать до ПЦУ) за використання храму. Лише у 2004 році греко-католицькій громаді православні віряни дозволили відправляти богослужіння у храмі (до того богослужіння проводили у пристосованих приміщеннях). З того часу в храмі проходять почергові відправи двох громад».