Ще зовсім недавно ніхто з цих людей не думав, що стане біженцем і втратить дім, на який працював усе життя. Літні люди із Бучанського району на Київщині змушені були втікати від російських бомб та обстрілів лісами і полями, без будь-яких речей. Домівки більшості з них вже розтрощені дощенту.
Частина їх знайшла прихисток в одному з будинків «Карітас Коломия» в cелі Ковалівка. Дехто з цих зболених людей погодився розказати, як довелося тікати з рідного дому і як зрадив їх місцевий священник УПЦ МП, який зараз розказує російському ТБ, що якби росіяни прийшли до нас у 2014-му, ми б зустрічали їх з квітами.
Вадим Мазниченко з села Горенка Бучанського району, яке межує із Гостомелем. Його дім – за півтора кілометра від ірпінського мосту, який був одним з тих, що наші військові підірвали, аби не допустити рашистів до Києва. Пану Вадиму 64 роки, йому важко рухатися – він інвалід і учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1-шої категорії.
«Все це почалося 24 лютого. Російські літаки літали метрів 40-30 над головою. Вони скидали бомби. Три хати було і ось їх вже нема. В мене на хаті шифер побило, вікна – на друзки. Хата вся дрижала. Жодної миті не можна було склепити очі. Дружина поїхала до матері в Житомир. Я залишився сам із собакою. Далі вже неможливо було терпіти і я рушив до бомбосховища, яке було в нас у школі. Всі, хто міг, став до нього добиратися.
Як бачите, я з ціпком. Ледве ходжу. Тому люди допомогли мені дістатися до укриття. Потім волонтери підігнали автобуси, щоб нас евакуювати. Так ми дісталися до дитячого садка, де просиділи три доби. За тим нас посадили в автобус, щоб завезти сюди, на Івано-Франківщину. Ми їхали в холодному автобусі з інієм на вікнах. Всі тісно притиснуті один до одного, аби більше людей вмістилося. Люди сиділи на торбах у проході. Біля мене була мати з маленькою дитиною. Дорога тривала 20 годин. За цей час ми робили лише дві маленькі перерви по 5 хв. Водій гнав щосили. Лісами-полями. Вночі»
Пан Вадим згадує, що коли вийшов з автобуса, то просто впав, бо не міг іти. В одній з коломийських шкіл влаштували пункт прийому біженців, де зареєстрували пана Вадима і його попутників, та стали надавати допомогу. Він на той момент був страшенно виснажений і знервований з високою температурою. Одна волонтерка взялася йому допомогти Пана Вадима покупали і постригли. Як каже він сам, «прийняли, як свого рідного».
«Я не знаю, чи вцілів мій будинок, — каже Вадим Мазниченко. – Як я від’їжджав, трохи його ще було. Знаю, що деяких сіл там уже взагалі нема. Навіть на дитячий табір, який знаходився неподалік від нас, вони (росіяни) скинули дві авіабомби… Осколок бомби вбив мого друга прямо на власному подвір’ї. Мабуть, він там і досі лежить. Хто ж його поховає…»
Пані Тетяні Качаленко шістдесят сім. Її чоловік помер кілька років тому, а два роки тому вона поховала єдиного сина. Показує фотографії його могили і плаче за зруйнованою Бородянкою, селищем Бучанського району, яке опинилося на шляху рашистів до Києва.
«Кола почалася ця війна проклята, я була вдома. Через нашу Бородянку проходила вся техніка російська. Оточили нашу Бородянку. Стріляли там. Побили всі наші доми. Розбомбили багатоповерхівки, постріляли людей. Спочатку наші стояли, давали відсіч. Навіть діти – 17-18 років – кидали «коктейлі Молотова» в їхні танки. Я п’ять діб ховалася в погребі. Сама. Без зв’язку. Мене гріли три котики і пес. Але коли почали бомбити мою хату, я вискочила. Я не знала, що робити, бо п’ять днів я ні з ким не контактувала. Тут хтось каже мені, що біля лікарні людей збирають і вивозять. Та я не добігла, автобус пішов. Тоді їхала якась машина і забрала мене. Нас привезли в назначений пункт. Ми були там дві доби. Нас годували. Я залишилася в тому, в чому вискочила – добре, що в цій тужурці і в шубі та документи мала при собі...
Я бачила, як вони бомбардували наші п’ятиповерхівки: бомбардує раз – все у димі, і він (ворожий літак) ще повертається і знову кидає бомбу, щоб знищити будинок повністю… Це не люди. Це не люди…»
Пані Тетяні важко згадувати, на яке згарище рашисти перетворили її рідну Бородянку. До того ж місцевий священник, о. Віктор, настоятель Свято-Михайлівського храму, який належить Московському Патріархату, зрадив усю громаду. Його коментар для рашистського телеканалу «Россия 24» (відео тут) вони пересилають один одному. Старенька бабуся, сусідка по кімнаті пані Тетяни, тільки примовляє: «А такий добрий батюшка був…». Цей «добрий батюшка» зараз розказує росіянам, що «у 2014 році вас квітами б зустрічали. Янукович підвів усіх нас, втікши до Росії. А за ці вісім років ми бачимо, як тут виховали людей». «Отець» Віктор розказує, що українська армія — це нацисти, і що він сам чув, як наші солдати вітаються «Хайль Гітлер».
Російським відео з псевдо-священником Віктором із нами поділився інший мешканець карітасівського будинку – Валетин Качаленко. Він теж із Бородянки. Йому вдалося виїхати із селища разом з дружиною Надією та песиком. Пан Валентин теж учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1-шої категорії. Він інвалід – уже 23 роки як у нього паралізована нижня половина тіла. Коли в їхній околиці розпочалися бойові дії, його донька, що мешкає в Києві, зателефонувала керівнику місцевого ОТГ Георгію Єрко. Пан Валентин просив обов’язково згадати цього чоловіка, який допоміг їм з дружиною врятуватися, бо відразу ж направив до них автівку. Шофер перескочив через паркан, постукав у двері і сказав: «Давайте, евакуюйтеся».
«Він схопив мене за плечі, посадив у коляску і бігом на вулицю, — розказує пан Валентин. — Запхнув у «Жигулі» і ми поїхали в село за 20 км від Бородянки. Ми були там три доби. Спали на підлозі. Годували нас добре. Дякуємо їм. Потім нас перевезли в інше селище теж Бучанського району. Там ми були до вечора. А потім мене – в ковдру і поклали на заднє сидіння «рафика». Так ми приїхали в Івано-Франківську область».
Одна з доньок пана Валентина залишилася в Києві, де волонтерить разом із чоловіком. Цей знерухомлений чоловік завершує свою розповідь словами «Ми все одно їх переможемо!»
Раїсі Купченко, яка теж із Бородянки, довелося разом із чоловіком ховатися по підвалах багатоповерхівки і на колінах тікати від кадирівців, які вибивали ногами двері, а не справившись, просто давали автоматні черги по замку і горлали: «Ми вас унічножим!»
«До останнього дня ми не вірили, що може таке статися. Хоч ми і ховалися по підвалах, але ми все одно вночі на пару годин заходили в квартиру. А потім вони стали кидати ракети на наші будинки. Перший будинок, який вони підірвали, був за пів кілометра від нас. Тоді почав страшно горіти весь той масив. Ми виходили з підвалу подивитися і назад ховалися та й ночували там. Нас було чоловік до ста. Якось увечері наче вже проїхали ті танки і БТР-и, які стріляли, і ми хотіли до нашої квартири зайти, подивитися. Хоч там і було вже все розтрощене, але в нас там котик залишився. Ми не могли його знайти. Раптом почали гудіти ці ракети. Ми впали на підлогу. І тут вилітають двері в квартирі. Все вилітає. І ми повземо донизу. Вискочили на вулицю. Тут падає друга ракета – ми на землю. Нас прибило, оглушило. Мені вже було все одно, я нічого не боялася. Чоловік затягнув мене у підвал і ми просиділи там до 4-тої ранку. А потім вже всі люди вибиралися з підвалу. Хто мав машини, виїжджали. А ми тільки стояли і дивилися, як горить будинок. Ми прожили в ньому 38 років. А тепер скитаємося по світі…»
Чоловік пані Раїси, Петро Жилюк, за чотири дні до нападу Росії на Україну пережив інсульт. Тому більше їхню історію розповідає вона. Пан Петро тільки додає, які молодці наші пожежники і поліцейські. Паралізованих страхом людей вони просто «запаковували» в пожежну машину і вивозили до іншого села, з якого ще дальше, а звідти – на Івано-Франківщину.
«Нас тут добре прийняли. Можна сказати, врятували наше життя, — каже пані Раїса, та не в змозі стриматися плаче. – Але ми хочемо додому. Дарма, хоч на звалини. Я там народилася, там жила. Там вік працювала». Її чоловік зітхає: «Нема того вже…» Пані Раїса: «А наша Бородянка така гарна була. Така красива, коли прийде весна…»